Історичні цікавинки: мелітопольські чехи - звідки вони?

 150 років тому було засновано Чехоград - єдину чеську колонію на теренах сучасної Запорізькій області. Зараз це село Новгородківка на Мелітопольщині.

Що ж змусило чехів залишити рідну домівку та вирушити у далекі південні українські степи? Через які поневіряння їм довелося пройти, якими стали перші кроки переселенців на новій батьківщині?

У пошуках кращої долі

У 1620 р., під час Тридцятирічної війни, чеські війська зазнали поразки у битві біля Білої гори. Чехія (під назвою Богемія) на триста років увійшла до складу Австрійської імперії.

Чеські землі стали справжньою перлиною імперії Габсбургів, однією з найрозвиненіших її частин. Проте становище чехів у себе на батьківщині було дуже скрутним. Земля та більшість підприємств належали австрійцям. Німці панували в усіх державних установах та виборних органах. Викладання в учбових закладах велося виключно «імперською» німецькою мовою, так само, як і діловодство у державних установах. Чеська мова, звичаї, традиції зазнавали постійних утисків з боку німецької адміністрації. Австрійський уряд цілеспрямовано проводив політику понімечення чеського народу.

Усе це призвело до масової еміграції чехів. За період з 1860-х років і до Першої світової війни з Чехії емігрувало понад 1 млн чоловік. Попервах чехи виїжджали переважно до Західної Європи, США та Канади. Але починаючи з другої половини ХІХ століття, після скасування в Росії кріпосного ладу, з’являється новий напрямок еміграції - до України.

Зі скасуванням кріпосництва російські поміщики втратили безкоштовних працівників у маєтках і мали пристосовуватись до нових економічних відносин. В Україні виник великий дефіцит робочої сили, деякі з поміщиків шукали робітників навіть за кордоном. Серед таких поміщиків був і князь Лев Вікторович Кочубей, володар родового маєтку у селі Диканька Полтавської губернії. Саме Кочубею судилося започаткувати чеську еміграцію на південь України та в Крим.

31 березня 1861 р. князь уклав з берлінською фірмою Луї Левінсона договір про наймання робітників у Німеччині. Згідно параграфу 1 цього контракту, Левінсон був зобов’язаний: «...нанять для кн. Кочубея в Германии работников, для работ в его имениях в России, в количестве 60 душ мужского и женского пола».

Влітку того ж року у місті Рихнів на півночі Чехії, а потім у східній частині країни з’явились агенти Левінсона і розпочали вербування людей. При цьому вони порушили кілька суттєвих умов договору. Князь Кочубей потребував хліборобів, щоб мати взірцеве рільництво, а серед завербованих переважна більшість була ремісниками. До того ж, чехам обіцяли переселення на Кримський півострів. Та й кількість завербованих значно перевищувала потреби кочубеївського маєтку.

 Із Диканьки до Криму

Наприкінці серпня 1861 р. шістдесят родин, отримавши документи та розпродавши за безцінь майно, на пароплаві по Дунаю дісталися Одеси. Тут на них вже чекав з підводами управитель маєтку Кочубея. Через 23 дні переселенці прибули до місця призначення. Їх радо зустрів сам князь Лев Кочубей. На честь новоприбульців навіть влаштували сільське свято з музикою та танцями.

Чехам відвели українські хати, переселенці кілька днів відпочивали після подорожі. Тим часом з’ясувалося, що більшість прибулих є ремісниками і у хліборобстві мало що тямили. За контрактом чехи мусили працювати у його маєтку три роки. Що мав робити Кочубей? Частина приїжджих одержала роботу в пивоварні, винокурні та в кузні, інші на лісорозробках, але для більшості ремісників постійної роботи не знайшлося.

Тому, коли до них дійшли чутки про те, що в Криму переселенці одержують мало не задарма землю, чехи, з дозволу князя, навесні 1862 р. вирушають до Криму. У Диканьці залишилось тільки десять родин, які були забезпечені роботою.

Тим часом і в Чехії поширились чутки, що в Криму, внаслідок переселення татар до Туреччини після Кримської війни, значно знецінилася земля. Поміщики, не маючи достатньої робочої сили, здавали її в оренду на дуже вигідних умовах. Тому навесні 1862 р. в Україну вирушило кілька нових громад переселенців, кожна з яких складалась з 80-90 родин. Менша частина переселенців обрала піший шлях через Буковину до Херсона, далі через Дніпро на південь, до Сімферополя. Але більшість поїхала залізницею до румунського міста Базіаш, а потім на пароплаві по Дунаю до Одеси.

Перша громада прибула до Одеси напередодні Великодня, тому мусила зупинись на чотири дні, знайшовши притулок в військових казармах. Російські та татарські поміщики, почувши про приїзд чехів, пропонували їм залишитися в околицях Одеси, проте чехи відмовилися, дочекалися пароплава і відплили до Козлова, сучасної Феодосії.

Цей шлях дався переселенцям нелегко. Чехи не знали мови та звичаїв чужої країни, тому шахраї часто-густо з цього користувалися, виманюючи в переселенців останні гроші. Мандрівники мали такий бідолашний вигляд, що матерям та дітям, траплялося, подавали милостиню.

Та і в Криму їм не всміхалося щастя. Тривалі пошуки праці, постійні поневіряння без грошей та даху над головою виявили примарність надій на швидке збагачення. Дехто не витримав і повернувся до Чехії. Ті ж, хто залишився, згуртувалися і вирішили разом шукати кращої долі вже в країні, що мала стати їм новою Батьківщиною.

На той час з Криму до Туреччини виїхало близько двох мільйонів татар, багато сіл стояли пустими. Чехи звернулися до уряду з проханням надати їм землю. Їм відвели під поселення колишнє татарське село Джадра біля Джанкою, і тут у 1862 р. була заснована перша чеська колонія Богемка. Склавши присягу та прийнявши російське громадянство, чехи одержали по 12 десятин землі, позику 175 карбованців та цілком придатні для життя татарські оселі. Незабаром виникли Табір, Цареквичі і найбільша чеська колонія в Криму Олександрівка.

Проте поневіряння переселенців на цьому не скінчилися. Протягом кількох наступних років прибульці потерпали від засухи, нашестя сарани. Зéмлі виявились мало придатними для рільництва, тому приносили невисокі врожаї. Невеликі ділянки, які мали чехи, давали самісінькі збитки.

Через це частина чехів вирішила заснувати нову колонію, аби ті, хто залишиться на старому місці, мали змогу збільшити свої земельні ділянки.

1867 р. нарешті одержали дозвіл на заснування нової колонії. Після тривалих пошуків вдалося знайти вільні землі в Мелітопольському повіті. На початку березня 1869 р. 90 родин (за іншими даними - 92 родини) з усіх чеських колоній вирушили в нову подорож на північ.

 Заснування Чехограду

Як згадували брати Антон і Йосип Непраші, «зима була теплою, безсніжною, доїхали добре, проте наприкінці березня, коли переселенці прибули на місця призначення, ударили при­морозки, ніякого захистку від степового холодного вітру і дощу. Хто де міг, там і ховався: чи в сіні, чи бур’янах. Решта шукала притулку у навколишніх поміщиків, щоб перечекати холоднечу. Добре, що в навколишніх селах переселенцям допомогли одягом та зерном».

Тільки на початку квітня на ділянці № 38 на відстані 20 верст на захід від Мелітополя було засновано колонію, яка одержала назву Чехоград.

Весна того року була пізня. Раптові приморозки, пронизливий східний вітер на голій рівнині дуже дошкуляли переселенцям. До цього додалася скрута з питною водою, яку доводилось носити з маєтку сусіднього поміщика Мазая або з села Новомиколаївка (Шульгівка) за сім верст. Коли холод відступив, почали рити колодязі. Як доповідав колезький радник Немговський, знадобилося вирити три колодязі, перш ніж вдалося знайти питну воду. Робота була важкою і навіть небезпечною. Під час риття одного з колодязів стався обвал з людськими жертвами. Вартість робіт для влаштування одного колодязя сягала 500 карбованців, величезної суми за тих часів.

Перше житло переселенців - землянки, вкриті соломою чи бур’яном. Стелі як такої вони не мали, під самим дахом було невелике віконце, затягнуте бичачим міхуром. Поля в перші два роки обробляли лопатами. Коли отримали допомогу в розмірі 25 крб., придбали плуги, завели коней. Маючи всього по дев’ять десятин землі (майже 10 га), чехи змушені були додатково орендувати землю. Пізніше розмір наділу їм збільшили до 15 десятин.

Та й на новому місці чехів переслідувала лиха доля. В перший рік посіви зернових не дали ані зерна, ані соломи. Якби не клопотання доглядача болгарських колоній Мелітопольського повіту Падейського, колоніст Іван Мартенс із Молочанську не позичив би зерна і невідомо, чи врятувалися б чехоградці від голодної смерті. Та, мабуть, треба було витримати усі випробування, щоб згодом Чехоград став квітучим, заможним селом.

 На мелітопольській землі

Чехоград будувався як типове чеське село з широкими прямими вулицями. Будинки здебільшого стояли фронтоном до вулиці, на достатній відстані один від одного, обов’язково з садом і палісадником.

Свої звичаї та традиції мешканці Чехограду намагалися зберегти на протязі всього періоду життя на Україні.

Особливо піклувалися чехи про збереження рідної мови. Є відомості, що вже в 1875 р. в Чехограді існувала школа, де дітей навчали чеській та російській мовам, математиці та закону Божому. Шкільного будинку та вчителя спочатку не було, тому діти ходили по домівках, а господарі їх вчили по черзі. За підручники здебільшого правили Біблія та молитовні книги.

Тільки в 1892 р. в Чехоград приїхав з Австро-Угорщини перший фаховий вчитель А. Л. Раліш. В 1893 р. в селі відкрили школу письменності, яка в 1910 р. стала двокласною, а навчання у ній тривало три роки. Для неї в центрі села коштом мешканців Чехограду за 13000 крб. збудували спеціальну шкільну будівлю. Земство надало на це тільки 1000 крб. позики. Перший рік викладання велося на чеській мові; другий рік предмети викладалися як чеською, так і російською мовами; третій рік вчилися вже тільки на російській мові. Вчитель отримував платню 400 карбованців на рік та 100 карбованців премії один раз на п’ять років. Школа проіснувала аж до 1938 р., коли всі національні школи в Україні було закрито.

В 1898 р. при Чехоградській управі відкрили бібліотеку на кошти земства. Завдяки такому піклуванню про молодь, письменними у Чехограді на початку XX століття було 99% його населення.

За віросповіданням абсолютна більшість чехоградців належала до римо-католицького віровчення. У 1884 р. у центрі селища накладом 7000 крб. побудували католицький храм. Через те, що будівництво велося без узгодження креслень з губернською владою, чехоградці змушені були зруйнувати дзвіницю, аби не бути покараними.

У типових українських селах займалися виключно хліборобством, для німецькихже колоній головною галуззю було тваринництво, особливо молочне. Чеські села в Україні відносилися до проміжного типу. В Чехограді тваринництво відігравало допоміжну роль, а на першому місці стояли вирощування зерна і садівництво. Ще однією рисою, притаманною чеським селам, стала велика чисельність малоземельних та безземельних ремісників. Оскільки Чехоград було закладено на державних землях, орендарів там майже не було. Чехи в цей період широко використовували державні пільги перших років переселення. Традиційними галузями, крім рільництва, стали садівництво та розведення технічних культур.

На своїх ланах чехи сіяли пшеницю, овес, ячмінь, кукурудзу. Пшениця та ячмінь йшли на продаж, а овес та кукурудзу використовували у власному господарстві. Всі господарства, навіть ремісників, мали свої сади. Зиск від них складав до 12% усіх доходів господарства.

Українські селяни, які мешкали по сусідству з Чехоградом, особливо з Новомиколаївки, поступово переймали у чехів засоби обробки землі та замовляли собі сільськогосподарські знаряддя за чеськими зразками. В свою чергу чехи з допомогою місцевого населення знайомились з місцевою рослинністю, тваринним світом, пристосовувалися до нових кліматичних умов.

Завдяки великій працелюбності чехів, їхньому вмінню вести господарство за передовими методами та їх наполегливості, Чехоград у 1910 р. являв собою процвітаючу колонію, де налічувалось 175 господарств з 575 мешканцями.

Віктор Мохов.

Стаття була опублікована в № 4 Мелітопольському краєзнавчому журналі.