Ольга ПІВДЕННА, член НСЖУ: «Коріння»

На окупованій території, поблизу Бердянська, село. Хати одна від одної стоять далеченько, оскільки люди, які їх будували, любили і цінували простір, що давав їм можливість жити вільно, без надмірної уваги зайвих очей і вести нехитре підсобне господарство, без якого тут просто ніяк. Кури, гуси, качки, індики, кози, корови, бички, телята, а у декого ще й вівці, потребували вигулу і випасу.

Тепер на крайній вулиці, де жила Поліна, та й у всьому селі, людей лишилося небагато. Хто помер, хто виїхав до дітей, чи просто на підконтрольну Україні територію. Це помолодші. А вона ще до повномасштабного вторгнення росіян вже розміняла дев’ятий десяток. Ну куди їй їхати з рідної хати? Та й навіщо? Щоб померти десь на чужині? Та ото вже ні, цього не буде! Вона на своїй землі! Тут її коріння з діда-прадіда, тут могилки рідних… І для неї місце знайдеться, коли прийде час… А ці зайди тут довго не втримаються. Бач, чого захотіли – поневолити українців! Жити сито за чужий рахунок. Не вдасться! Не на таких напали!

Поліна поволі поралась на городі, де весною посадила і картоплю, і бурячки, і морковку, і цибульку та огірочки. А як же без цього? Зима спитає, чого влітку сиділа, склавши руки. То нічого, що неподалік «визволителі», хай їм грець, позакопували танки. Бояться. Очевидці розповідали, що і в будинок культури, і в приміщення правління колишнього колгоспу вони також понавозили усілякого залізяччя. Готуються до оборони. Цур вам і пек! Отам і згинете!

І тут, ви не повірите, наче у відповідь на її думки, пролунав вибух. Прислухалася - десь у центрі. Швиденько обтрусила руки від землі і мерщій подалася до найближчої сусідки. А тим часом вибухи лунали один за одним, і заграва та стовп чорного диму піднялися високо в небо.

Боєприпаси детонують, подумала сама собі, значить гарно наші поцілили, влучно. А Тетяна, наймолодша з них трьох, що залишилися нині на їхній вулиці, уже поспішала їй назустріч на велосипеді. Притормозила на мить: «Поїду поближче, подивлюся, що там воно і як…» І покрутила педалі далі. А Поліна розвернулася і попрямувала до хати найстаршої у їхньому товаристві, дев’яносторічної Євдокії.

Та сиділа на ослінчику під розлогою грушою і, прислухаючись до вибухів, задоволено усміхалася. «А що? – спитала в Поліни, коли та підійшла поближче, - наші таки вцілили?» «Авжеж, вцілили», - відповіла та. «Ну, то й добре, - схвально кивнула головою Євдокія, - а то розперезалися на чужій землі…» «А чи гарно вцілили?» – уточнила по тому. «Та, певно, що так. Ти ж чуєш, як славно бухає? Тетяна на велосипеді поїхала подивитися поближче. Ось приїде, та все й розкаже…»

І обидві старенькі змовкли, прислухаючись до канонади. Для них це була музика, що гріла зболені за час окупації душі.

Невдовзі до них приєдналася і захекана від швидкої їзди на велосипеді Тетяна. Розповіла, що влучили гарно. Від отих складів з боєприпасами, що влаштували рашисти в найбільших будівлях села, навряд чи що лишиться, хіба що обгоріла цегла. Із жителів, за попередньою інформацією, начебто ніхто не постраждав. Тільки в Галини, яка живе поряд із центральною вулицею, вкінці городу від уламків, що феєрверком розліталися навкруги, загорілася копичка сіна.

- От горечко, - співчутливо зітхнула Євдокія. - Вона ж так старалася, косила, сушила… А в її віці все це вже важко. Чим же тепер взимку вона свою козу годуватиме?

-Та отож! - підтримала приятельку Поліна. І тут же запитально подивилася на Тетяну, мовляв, а окупанти що? 

Та зрозуміла сусідку без зайвих слів.

- А «визволителі» скаженіють – бігають, мов ошпарені, кричать, лаються… Я дуже близько під’їжджати не стала, аби не потрапити під їхню гарячу руку.

- І правильно, - кивнула головою Євдокія. - Береженого Бог береже… Я так розумію, що це поріддя ненормальних, від них усього можна чекати…

Тетяна поставила велосипед під грушу, знайшла маленький стільчик і втомлено присіла біля приятельок. Мовчки вони слухали вибухи, які лунали все рідше, а коли вони зовсім стихли і зостався лише стовп диму у небі, Євдокія підвелася.

- Дівчата, а ходімо лишень до хати. Там у мене є пляшка кагору. Я її з Паски на день визволення бережу та боюся, що вже не доживу до цього світлого дня, щось останнім часом неважно себе почуваю… А тут така радість, що й відзначити не гріх. Ви ж розумієте, що цей «привіт» загарбникам прилетів сюди не просто так, на фронті щось назріває.

- Дуже слушна пропозиція! - зраділа Тетяна. - То, може, отут під грушою і сядемо?

- Е, ні! - рішуче заперечила найдосвідченіша з усіх Євдокія. - Ходімо до хати, нащо дарма дратувати окупантів своєю радістю? Вони ж у своїй люті безголові. І що їм завадить полоснути чергою з автомата по нашому невинному застіллю? І хто тоді нас розумними назве? А в хату ж, може ж, не зайдуть. Та й ми там встигнемо приготуватись у випадку чого…

На тому й порішили. Тетяна і Поліна мотнулися додому, щоб принести на раптовий святковий стіл якісь смаколики, приховані на такий несподіваний випадок.

Сиділи довго. Аж поки не смеркло. По грамульці випили за нинішній влучний «приліт», потім за майбутню Перемогу і наостанок за те, щоб всі вони таки діждалися визволення.

Згадували бурхливу молодість, зрілість. Чого гріха таїти - було там всього: і досягнень, і поразок, і радості, і буденних негараздів. Та було головне – мир! Чи ж думали коли, що їм і їхнім дітям доведеться сповна випити чашу кривавої війни? Що на старість їх не омине сумна доля окупації? Кляті москалі віками не дають Україні спокою. І як їх зупинити? Вихід один – винищити під корінь! Інакше ніяк!

Розходилися у сутінках. Євдокія, важко спираючись на ціпок, провела гостей аж до воріт і, прощаючись з ними, зауважила: «Ти диви, і досі «смаженим» пахне!». «Дівчата» на це щиро усміхалися.

А наступного ранку, дізнавшись про «приліт» у рідне село, до Поліни із міста примчав син. Сподівався, либонь, що цього разу йому вдасться умовити матір і забрати її з собою. Але ця надія одразу згасла, як тільки він почув, як вони утрьох святкували вчора вдале влучання ЗСУ у склад боєприпасів.

Старша донька Поліни, Марійка, виїхали з чоловіком на Західну Україну у перші ж тижні окупації, бо обоє ще з 2014 року допомагали ЗСУ чим могли і опікувалися пораненими у госпіталі. Ясна річ, що загарбники, дізнавшись про це, навряд би їх помилували. А найменший, Вадим, не зміг виїхати через суто сімейні обставини, і матір, яка жила найближче до нього і навідріз відмовилася виїжджати не тільки на підконтрольну Україні територію, а навіть до нього у місто, де у такий важкий час були б усі разом.

- Мамо, - вмовляв син мало не зі сльозами на очах, - може б Ви таки зібрали речі та й переїхали до нас. А то бачите, як тут небезпечно.

- Можна подумати, що у вас там у місті безпечно, – відповіла на це Поліна. – Війна вона скрізь війна. А речі і документи я на всяк випадок уже зібрала.

- О! – зрадів Вадим. - Тоді беріть їх та й поїхали до нас!

- Та підожди, - охолодила його мати. - Куди ти поспішаєш? Ще не час.

- То, може, Ви хоча б курей порізали, аби були готові покинути домівку будь-коли?

- А що кури? Вони тобі заважають, чи що? Нехай собі ходять! Вони на своїй землі, не на чужій, як деякі…

Розмова в черговий раз закінчилася нічим. На прощання Поліна міцно обняла сина, перехрестила, благословила на мирне життя і дала наказ: «Бережи себе і свою сім’ю. Це головне. А за мене не переймайся, я уже своє прожила, а скільки лишилося, то хочу бути тут, у своїй хаті. Та й не одна я на вулиці. У випадку чого Тетяна допоможе та й Євдокія добрим словом підтримає. І Марійці, як буде зв’язок, те ж саме від мене передай. Хай Господь вас усіх оберігає!»

На тому й попрощалися. Обидвоє не знали, чи доведеться ще колись побачитися.

Усе це Вадим переповів сестрі, як тільки вдалося додзвонитися. Та, слухаючи, мовчки ковтала сльози, бо добре знала впертий матусин характер – якщо вже щось вирішила, то не зрушить з місця, поки не досягне свого. Має міцне коріння, яке і їм, своїм дітям, передала у спадок. А вони мусять пильно його берегти для своїх дітей і онуків – саме на цьому віками і стоїть Україна. Вистоїть і нині!