Віоріка Буторіна, волонтерка, Мелітополь – Киів: «Як розпізнати героя?»

В кожного українця своя історія війни. Кожен з нас пам’ятає ранок 24 лютого 2022 року. Свою розгубленість, адже, попри розмови про можливий напад і повальний від’їзд з країни заможних людей, ми все ще сподівались, що здоровий глузд переможе, адже війна в нашій країні – це, якнайменше, нелогічно.

Пам’ятаю і я свій страшний лютневий ранок. Повна розгубленість і, що там говорити, всепоглинаючий страх. Дзвінок доньки з Мелітополя: «Мамо, нас захопили, нас бомблять!», сльози і розпач. Кажу: «Котику, всю Україну бомблять. І Київ, і Суми, і Харків, і всі інші міста». Пауза. Питання: «Нам кінець?»

Думаю, це питання спадало на думку тисячам українцям. Безпорадність і відчуття незахищеності, швидке просування і звірства ворога… Так, ми були неготові.

Кожен українець може написати цілу книгу про «до і після початку війни». Може, і я колись напишу свою історію, але зараз хочу розповісти про людину, з якою навіть не була знайома до війни, хоч багато років ми жили майже поруч.

Вперше я прочитала про Юру у групі Вайбера свого ОСББ. Це були перші дні війни, я працювала в групі швидкого реагування, ми шукали «мітки», позначки на дверях тих, хто виїхав, допомагали інвалідам, що лишились без догляду і проходили навчання, що робити в разі влучення снаряду до будинка до приїзду МНС.

Ми шукали ДРГ, підозріло ставились до всіх незнайомців. І тут у Вайбері сусіди здійняли галас, що вже кілька разів по двору проїхав високий хлопець на електросамокаті, весь у чорному.

У чорному? Це підозріло))) Ми кинулись на пошуки і швиденько його виявили. Мабуть тому, що він і не крився. Це був молодий чоловік з сусіднього будинку.

Він відправив за кордон дружину і сина, пішов у військкомат і, відстоявши кілометрову (без перебільшення) чергу, записався, як то кажуть, добровольцем. Сподівався, що його заберуть відразу, але сказали чекати. Він повернувся додому і, у пошуках, де застосувати себе з користю, став самостійно шукати ДРГ. До речі, за допомогою Юри (так його звати) тероборона затримала кількох зрадників. Тож, наші двори були під контролем.

Події розгортались швидко, тож за тиждень я вже була волонтером, керувала двома групами кухарів. Ми готували для бійців ЗСУ, Нацгвардії та тероборони. Підгодовували хлопців на блокпостах, і Юру, бо вже знали, що до війни він працював фотографом і відеооператором на весіллях, тож наразі сидів без роботи.

Але при першій же нагоді Юра влаштувався на роботу. Знаєте куди? Двірником у наше ОСББ. Відразу скажу, такого двірника не бачив ніхто з нас! З ранку до вечора він вимітав, вичищав, косив траву, саджав квіти.

Кожного разу було враження, що людина робить генеральне прибирання в своїй оселі. І писав у нашу групу Вайбер свої зауваження і повідомлення. Наша сусідська спільнота прикипіла до Юри, вважали його за рідного.

Він швидко і непомітно подружився з кожним. Всі звикли бачити його зелений комбінезон то тут, то там. Якось кажу йому: «Юр, ти бачив серіал «Той, що читає думки»? Там головний герой – копія ти!». Каже: «Ні, не бачив. А він також двірник?».

Мене це насмішило. За кілька днів ми знову перетнулись у дворі і він мені радісно прокричав, що подивився серію, що так, копія!

А ще за пару місяців я зустріла Юру не в зеленому комбінезоні, а знову в чорному одязі. Кажу: «Юра, я ж можу не впізнати тебе у цивільному!». А він приголомшив мене повідомленням, що отримав повістку і вже за кілька днів йде на війну.

Йдучи додому, зустріла голову ОСББ. Він розповів мені, що коли Юра прийшов до нього з цим повідомленням, він (голова) відразу запропонував йому зробити бронь (комунальники мають таке право). Юра обурився і майже кричав, що мусить долучитись до боротьби, це його рішення, він йде за перемогою і без нього нічого не вийде.

Тож, вже за кілька днів в групі Вайбер Юра щиро всім подякував за добре відношення і наказав чекати його з перемогою. Хочу особливо відзначити, що всі сусіди хотіли допомогти Юрі у зборах, зібрати гроші і купити необхідне. Відмовився навідріз. Прохання було одне: моліться за нас.

Після короткого навчання наш Юрій став морським піхотинцем, отримав позовний «Кипіш» і вже ходить «на нуль». Всі ми уважно слідкуємо за перебігом подій, здогадуємось про великі втрати і з болем прощаємось із загиблими, кожний з яких чийсь батько, син, чоловік, брат, колега, друг, сусід.

Вони скромно жили серед нас. В них важко було розпізнати героїв, які не роздумуючи закриють собою країну. Та й не було таких думок, адже війна в нашій країні – це, якнайменше, нелогічно.

Не треба думати, що від нас нічого не залежить. Ми можемо допомагати збором коштів на потрібне устаткування, допомагати пораненим бійцям та їх родинам. Можемо дружньо підтримувати бійців, які повернулись, втративши руку-ногу.

Вони вразливі, розгублені і ще не розуміють, як далі жити. А ми вже зосереджені, ми впевнені, що нас захищає найсильніша армія світу – ЗСУ, ми віримо у ПЕРЕМОГУ.

Ми знаємо, що робити кожний на своєму місці. Ми багато чого можемо. І, звичайно ж, молитися. Молитися за наших героїв, які захищають нас від тих, хто служить не Богу.