УП: «Краматорськ - місто побачень, смерті та молочних коктейлів». Частина друга
Чим живе романтична столиця України під обстрілами С300?
Прильоти тут часто передують сиренам – складно виявити ракету С-300, що летить на коротку відстань.
Попри сирени сім-вісім разів на добу, Краматорськ – місто гедонізму й любові. Точніше – жаги до життя.
Початок тут.
Дім, до якого не звикаєш
На відміну від розвідника Жені, який тільки під час великої війни відкрив для себе Краматорськ, для двох інших наших героїв це місто було або з часом стало домом.
У 23-річного Артура, який нині служить бойовим медиком, тут квартира, школа, де він закінчив дев'ять класів, і бабуся із запасом закруток у підвалі.
Минулого літа, коли росіяни стояли вже неподалік Слов'янська й Краматорська, вона навідріз відмовилася виїжджати. Щоб підгодовувати онука та його побратимів.
Це про довіру до ЗСУ.
Артур призначає нам зустріч у тій самій кав'ярні, що і Женя. Приходить на неї в цивільному одязі – майже гавайській сорочці – і замовляє собі молочний коктейль. Якби не тривога на восьмій хвилині нашої розмови з Артуром, то атмосфера навколо нагадувала б сієсту мирного часу в приморських містечках.
Краматорськ початку 2000-х Артур описує як лампове, спекотне і пильне місто.
Краматорськ 2014-го порівнює з фільмом-бойовиком: виходиш на балкон свого будинку, який розташований біля аеродрому, і спостерігаєш за трасувальними кулями.
Краматорськ після 2019-го називає "прикольним" – з хорошими дорогами, відреставрованою площею Миру і тисячами студентів, які евакуювалися сюди слідом за вишами з Донецька.
Краматорськ 24 лютого 2022 року став типовим українським містом з чергою до військкомату. Це вже не 2014-й, коли місцеві руками зупиняли українські бронетранспортери.
– Я думаю, що більшість зрозуміла: якщо тут сьогодні не буде українських військових, то завтра в тебе почнуть красти унітази, – каже Артур.
Він не називає Краматорськ містом військових. Думає або вірить, що воно лишилося таким, яким було до 24 лютого. Тільки з новими травмами.
Одна з таких травм має назву – "Rіа". 27 липня Артур вийшов із цього закладу за 40 хвилин до прильоту ракети, а повернувся – уже на його руїни. Дістав із машини медичний рюкзак і пішов надавати людям допомогу.
Волонтер Магнус зі Швеції обіймається зі своїм собакою з кличкою Соледар – випадково перетинаємося з ним після зустрічі з Артуром
Вечеряти в той день у "Ria" міг і Олександр Мєзін з 93-ої бригади "Холодний Яр". Якби його допізна не затримали на службі.
Олександр – саме та людина, яка їздить у Краматорськ, щоб змінити картинку перед очима. За 4G, супермаркетом і пастою з лососем, яку він замовляє під час зустрічі з нами.
– Ти відпрошуєшся в командира з'їздити в місто й на пару годин відгороджуєш себе від війни, – пояснює Олександр. – Ось, подивіться, я теж гражданський!
Олександр не був "гражданським" уже дев'ять років. Він пішов на війну в 25, зараз йому 34. Кожне прифронтове місто, окрім пилу і військових, пахне йому домом. Правда, домом, до якого не звикаєш – і таке буває. Бо завтра, наступного тижня чи місяця ти знову звідси поїдеш.
Військовослужбовець 93-ої бригади "Холодний Яр" Олександр Мєзін чекає на пасту з лососем в одному з ресторанів Краматорська. "Усе, що відбувається в Крамі, залишається в Крамі", – жартує він
Наразі таким місцем для нього є сусідня з Краматорськом Дружківка.
– Топчиком прифронтових міст у нас була Волноваха, ми називали її Волновегас, – ділиться Олександр. – Це настільки маленьке місто, що йдеш, гуляєш, і оп – ти уже за містом! Там до війни жило 15 тисяч людей, а потім 35 тисяч військових приїхало, уявляєте? Стіл у кафешці треба було за три дні замовляти.
Найближчу нині до фронту Костянтинівку він називає "тортугою" – місцем, де пірати спускають награбовані гроші на "жінок, наркотики і машини". Свою Дружківку – санаторієм, де нічого не відбувається.
– З розваг у Дружківці – вийти ввечері на пагорб, подивитися, куди ракети падають, – сміється Олександр.
Краматорськ у своєму особистому рейтингу він посуває ближче до Волновахи – адже навіть у найгірші часи тут була вода, світло, супермаркети і дівчата на вулицях. Усе те, що робить тебе "гражданським" – хоча б на кілька годин.
Фотоальбом на руїнах краматорської чотириповерхівки, по якій прилетіла російська ракета 1 лютого 2023 року
"Касабланка" по-краматорськи
Головний герой голлівудського фільму "Касабланка" – власник кафе "У Ріка". Шляхетний цинік, мужній, як ковбой Мальборо, сумний, як граф Монте-Крісто, і загадковий, як Атос із "Трьох мушкетерів".
Його кафе – місце, де застряглі між війною і миром люди намагаються повернути життю подобу нормальності. Обговорюють новини і грандіозні життєві плани на найближчі три години, їдять, п'ють, фліртують, сваряться і домовляються.
У Краматорську теж є таке місце-магніт, де перетиналися всі герої цього тексту. Кожного з них пов'язує з ним щось своє.
Для розвідника Жені це було місце обідів і вечерь. Бойовому медику Артуру тут одного разу зламали ніс.
Після прильоту російського "Іскандера" 27 червня від "Rіа Pizza" залишилися руїни, табличка "Close" і посуд з неторканими закусками, які приготували в той день для банкету в підвалі.
13 людей загинули під завалами, з них троє дітей.
Тарілки з нарізкою вціліли. Як тобі, Насіме Талебе, така крихкість, антикрихкість і чорні лебеді на ім'я "Іскандер"?
Вхід до літньої тераси "Rіа Pizza". До 27 червня тут стояло кілька десятків столиків і готували кальян
Навпроти того, що лишилося від кафе, припаркована машина. В ній сидить сивий чоловік і дивиться в одну точку, причому ця точка, здається, не зовні, а всередині нього. Він виглядає так, як може виглядати людина між четвертим і п'ятим похороном за день. Це один із власників "Ria Pizza" – 66-річний Юрій Гут.
Останньою з працівників ресторану, загиблих під завалами, того дня ховали 24-річну Зоряну Бакєєву.
– Заходимо у хвіртку, стоїть труна, – розповідає Юрій. – Нас зустрічає батько Зоряни. Каже: "Трагічні обличчя залиште за порогом. Ви можете нас не зрозуміти, але просто робіть те, що ми просимо. Ми ховаємо тіло, а Зоряна над нами, вона все бачить. Посміхайтесь". Поруч мати Зоряни – теж з усмішкою згадує доньку. Цей похорон змусив нас усіх посміхатися.
Юрій Гут на руїнах основного залу свого закладу: "Мої друзі кажуть: "Вибач, але навіть якщо на цьому місці ти відбудуєш "Rіа Pizza", ми не прийдемо". І це правильно"
Майже 12 років тому "Rіа Pizza" з'явилося в Краматорську завдяки розлученню Юрія Гута. Потрібно було десь харчуватися, і він вирішив, що найкращий спосіб уникнути виразки шлунка – відкрити власне кафе. Над назвою довго думали, поки не придумали слово-перевертень від "піцерія" – "Rіа Pizza". Вирішили, що, по-перше, це красиво, по-друге, теж красиво, бо латиницею.
Локацію для кафе в Краматорську обрали в самому центрі – "намолену". За радянських часів тут був головний ресторан міста. Щоб туди потрапити, треба було на вході сунути "трьошку" вишибалі.
Відкривалися вічність тому – в грудні 2011-го, за два тижні до Нового року.
– На вулиці було 20 градусів морозу. А ми запалили камін, і люди на тепло потягнулися, згодом вся молодь міста тусувалася у нас.
На тепло зліталися не лише прихильники смачної їжі, затишку та безкоштовного інтернету.
– Одного разу заходжу і бачу біля каміна навпочіпки сидять три мужички у верхньому одязі. Я підійшов і ввічливо кажу: "Хлопці, у нас не прийнято у верхньому одязі. І навпочіпки не треба, ось столики вільні". Вони зняли куртки, присіли. Я дивлюсь, а в залі три "групи підтримки". На взводі. Починаю розуміти, що тут у них "стрілка".
Ці троє поспілкувалися, поїли, зібралися йти. Підходить до мене перший, подає руку, каже, я такий-то, злодій у законі, тільки-но "відкинувся" із зони, дякую, ми до вас ще приїжджатимемо.
В одній із "груп підтримки" був Ігор Шпортюк на прізвисько "Шкрок". Кримінальний авторитет 1990-х, пів життя відсидів. Після тієї пам'ятної стрілки він підійшов до Гута і сказав: "Леонідовичу, спасибі, всім так сподобалося".
Досвід спілкування з кримінальними авторитетами згодився Гуту в 2014-му. Коли Краматорськ контролювали бойовики "ДНР", йому зателефонував адміністратор кафе: "Юрію Леонідовичу, мене зараз будуть розстрілювати".
– Гіркіна не було, але інші їхні "вожді" сиділи на літньому майданчику. Замовили алкоголь, їм не дали, вони схопилися за зброю. Я матом: "Ви ж самі оголосили сухий закон у місті!". Вони: "Хто оголосив? Нехай переоголосить, що у вас можна. Спекотно, треба освіжитися". Я кажу: "Так не буде. Або алкоголь у всіх, або ні в кого. А якщо знову прийдете до нас зі зброєю, ми зачиняємося". Незабаром після цього я поїхав у Бердянськ і повернувся, вже коли їх вигнали з Краматорська.