Олександр АНДРУЩЕНКО: Таємниця

Здається іноді, що маю сильні крила,

Що біла хмара поряд затремтіла.

Лечу над містом вільно і повільно.

І нібито таке буття мені доцільно.

А знизу дивляться здивовано на мене.

Таке видовище, напевно, незбагненне:

Летить, неначе птах, якась проста людина,

І невідома несподіваного явища причина.

А я радію, з променями мрії граю в небі,

Самому вітру з моря, як не син, то небіж.

Зоря вечірня розпустила вже руде волосся,

Лягає спати, тихо каже: «Політав, і досить».

І обережно опускаюся на грішну землю,

Ще трохи, і себе від неба відокремлю.

Нема вже крил моїх, лишився тільки спогад.

Чекає знов, як всіх, складна земна дорога.

Чи я літав, чи ні? Яка, нарешті, вже різниця?

Хай зберігається у серці таємниця.