Ольга Південна: Зустріч
За його невпевненими, але впертими рухами не можна було спостерігати без посмішки. Натоптаний восьмимісячний Михайлик цілеспрямовано плазував до своєї, лише йому відомої мети, а Віта дивилася на малюка і усміхалася. Вперше за ці півтора року нескінченних жахіть…
Її чоловіка, Михайла, рашисти розстріляли в перший же день окупації рідного селища. Колишній десантник, власник кількох маршруток, які курсували по району та возили пасажирів до Маріуполя, навідріз відмовився надавати транспорт завойовникам для перевезення особового складу. Ота розмова на підвищених тонах і закінчилася пострілом майже впритул.
Дізнавшись про це, Віта на мить скам’яніла, ніби хтось з усього маху вдарив її обухом по голові. Але лише на мить, а потім кинулася до нього, у чому була, з усіх ніг… Бігла розхристана і розпатлана, без шапки, не відчуваючи холоду, а в голові стугоніло: не може бути, не може бути, не може бути… Однак, в окупації бути може все…
До тіла Михайла її і близько не підпустили, погрожуючи зброєю і розправою над всіма членами сім’ї. Вона і вклякла – діти, онуки… Ці нелюди нікого не пожаліють. А він, високий, ставний красень, тепер лежав, незграбно розпластавшись на холодній землі, і дивився у похмуре березневе небо. Три дні отак лежав! Навіть очей не закрили!
Для чого? А для страху. Щоб у переляканих людей і думки не виникало про те, що їм можна перечити. Тільки коритися! Мовчки! Як це у них у Росії і робиться. А тут бач, самостійні! Їм зробили ласку, прийшли визволяти від місцевої хунти, а у відповідь ніякої подяки і радості. Жодної посмішки! Всі місцеві якісь похмурі, злі і стурбовані невідомо чим. Ну, нічого! Вони на те й визволителі, щоб навчити їх «родину любить»…
Оці три доби Віта майже не спала, бо ночами обливалася слізьми, оплакуючи смерть коханого, а цілими днями оббивала пороги якихось нових представників теперішньої «влади», добиваючись дозволу забрати його тіло, щоб поховати по-людськи. Вона й гадки не мала, що робитиме далі, але дітям, двом синам і доньці, порадила збиратися і відразу після похорону їхати звідси геть.
Тіло чоловіка дозволити забрати лише на четвертий день. Виконуючи обряд поховання, Віта уже й не плакала - не було чим. Лише серце кололо немилосердно. Так, напевне, її скам’яніла за ці дні душа шукала виходу із безвихідного становища. Прощалися з Михайлом у тісному родинному колі. Навіть найближчі сусіди не прийшли сказати йому останнє «прощай». Всі сиділи по домівках, боялися з двору і носа висунути. Підтримки і співчуття, як буває у таких випадках, годі було й чекати.
Власні валізи Віта складала вже після того, як провела в дорогу дітей. Взяла з собою найнеобхідніше – документи, пам’ятні світлини та змінний одяг. З домом, де звили сімейне гніздечко з Михайлом, прощалася довго. Зупинялася то тут, то там, бо скрізь, буквально на кожному кроці, на неї чатували спогади…
Їм волі не давала, складала у сховок, у скриньку пам’яті поглибше - зараз не на часі ятрити душу, життя вимагало рішучих дій. Будь що, їй треба звідси вибратися і допомогти дітям стати на ноги там, куди їх закинула доля. Середній син з дружиною і донькою опинився у Польщі, донька з сім’єю і старший, ще не одружений син, у Німеччині.
А їй, передусім, треба дістатися до обласного центру, щоб зареєструвати належним чином смерть чоловіка і зафіксувати обставини, внаслідок яких він втратив життя. Тож зачинивши вхідні двері, Віта низько вклонилася дому і подякувала йому за прожиті тут щасливі роки. Закусивши до болю губу, стримала сльози, що мимоволі набігли на очі, та й пішла з двору, не озираючись. Вона не знала, чи повернеться колись сюди, чи ні…
Виїхати з рідного селища і дістатися до обласного центру вдалося без перешкод. Окупанти на перших порах не дуже переймалися тим, що місцеві жителі масово покидають захоплені території: «меньше народа – больше кислорода», до того ж покинуті домівки ласа пожива, буде що відправити у власні сім’ї. І відправляли…
Усе, що потрапляло до рук: килими, пральні машинки, холодильники, побутову техніку. І не тільки. Грабували і не гребували нічим – скручували з насиджених місць унітази, пакували жіночу білизну… А чого тут соромитися? Це ж цілком законні трофеї! Бо ці «бандерівці» надміру жирують – клозети у хатах, асфальтові дороги у селах… Чи не занадто?
В обласному центрі Віта зупинилася у знайомих і заходилася оформляти смерть чоловіка. Ця необхідна процедура зайняла чимало часу і попсувала чимало нервів. Чиновники відповідних державних установ вперто дотримувалися довоєнних норм і не бажали вникнути в неординарну ситуацію, що сталася на окупованій території. Однак, вона не здавалася і, врешті-решт, таки отримала відповідні довідки.
І лише після цього подалася до давньої подруги на Західну, щоб, нарешті, дати волю своєму горю, виплакатися на її плечі, трохи перепочити і отямитися від пережитого, та прямувати далі, поближче до дітей. Саме в неї, переглядаючи черговий раз тривожні новини із зони бойових дій, Віта й побачила, як рашисти мало того, що нещадно грабують покинуті будинки, так ще й гадять повсюди, в тому числі і на стелях, у розорених дощенту оселях… В голові не вкладалося – навіщо вони це роблять? Невже, як тварини, мітять своїми екскрементами захоплені території? Втім, а хіба вони люди? Нелюди! Людиноподібні тварини!
В одному із телевізійних сюжетів показували, як у підбитому російському танку в особистих речах завойовників знайшли мереживну жіночу білизну і механічну залізну м’ясорубку, а також електрочайник, причому без нагрівальної його частини… І як вони в ньому збиралися кип’ятити воду? Проте чи варто шукати у діях окупантів здоровий глузд? Його там немає. Від слова зовсім, як нині говорять.
Зусиллям волі Віта відігнала думки про те, що зараз діється у їхньому домі. Ясно ж, що нічого хорошого… І сама собі дала наказ: не озирайся назад! У даній ситуації в цьому немає жодного сенсу. Що там очікує, окрім болю і туги? Як не важко усвідомлювати, але це вже перегорнута сторінка життя. Невимовно гірка сторінка… А хочеш вижити, то дивися вперед і рухайся далі.
Перетнувши польський кордон, вона заїхала в Краків, де нині мешкав із сім’єю молодший син, подивилася, як вони облаштувалися на новому місці. Іван вже знайшов роботу, а невістка сиділа вдома з трирічною онучкою і, як виявилося, чекала на другу дитину. Зраділа – а раптом буде хлопчик! Це ж продовження роду! Погостювала день-другий та й поїхала у Німеччину, де в одному з невеликих містечок їй було визначено місце тимчасового проживання. В цій же країні нині жили старший син і донька. То нічого, що далеченько від того місця, де вона тепер буде, головне, що в безпеці.
Зустріли її привітно і доброзичливо. Та, не дивлячись на це, на перших порах було важко. Чужа країна, чужі люди, чужа мова… Адаптуватися до всього цього непросто. Багато часу займало оформлення статусу біженки, оскільки пунктуальні і прагматичні німці суворо дотримувалися діючих щодо цього законів та писаних і неписаних правил і вимагали слідувати їм неухильно.
До цього Віта була переконана, що в рідній країні все аж занадто забюрократизовано. Овва, помилялася. Тут бюрократія виявилася на голову вищою. Але був порядок! Тож хоч і не звично, і довго, але нарікати не було на що. Кімнату, в якомусь притулку для знедолених, на той час ділила з кількома такими ж, як вона, переселенками. А згодом їй виділили соціальне житло.
Невеличка, двокімнатна, повністю умебльована квартира радувала затишком, створеним явно не байдужими руками. Вперше переступивши її поріг і оглянувши приміщення, яке віднині мало бути її домом, Віта сіла й заплакала. Від вдячності невідомим німецьким жінкам, які поприносили сюди для неї з дому різне кухонне начиння: каструльки різного розміру, пательні, тарілки і мисочки, ложки, виделки, чайник, чашки… Усе, що треба, бо в неї ж не було нічого.
Та останньою краплею, яка переповнила її емоційну чашу, стали капці… Звичайнісінькі домашні капці у ванній кімнаті. Явно не нові, проте у гарному стані. І хоча з розміром благодійниці не вгадали, але ж як старалися створити для неї і затишок, і комфорт… Взяла тії капці до рук і не стрималася – довго тамовані сльози ринулися з очей…
Перше, що зробила уволю наплакавшись, витягла з валізи фотографію чоловіка і поставила на тумбочку. Подивилася на нього і мовила: «Ось ми і вдома, Михайлику. Відтепер це наш дім і ми з тобою будемо жити тут. Це нічого, що важко, це нічого, що в чужій країні. Все витримаємо, все налагодимо, правда ж? Ми ж із тобою різні негаразди переживали, то переживемо і нинішні. Ти не раз мені у таких випадках говорив, що все в наших руках і головне їх не опускати. Я так і робитиму. За нас обох».
Порозкладавши у шафі нечисленні речі, вона, насолоджуючись кожною краплею, прийняла душ. Нове життя у новій оселі треба починати чистою! Хай вода змиє всі негаразди і клопоти! Після водних процедур трішки відпочила, і мотнулася до супермаркету - купила курку, овочі і зварила борщ. Бо що ж це за хата, нехай і тимчасова, без головної національної страви!
А за кілька днів після цього із Кракова надійшла радісна звістка – невістка народила. Хлопчика! Собі сина, а їй довгожданого онука! Отак! Життя продовжується! На хвилі емоційного піднесення Віта схопила з тумбочки фотографію чоловіка і, притуливши її до грудей, закружляла по всій квартирі у німому танці. Крутилася так, що аж у голові запаморочилося.
Потім сіла в крісло, перевела дух, і розповіла своєму Михайлику новину про те, що він в черговий раз знову став дідусем, і що новонародженого малюка назвали в його честь. Він, безсумнівно, виросте таким же красенем – чесним, справедливим і відважним. А вона владнає поточні справи та й поїде знайомитися з новим членом їхньої родини.
Владнання поточних справ, як це нерідко буває, розтягнулося на кілька місяців. І ось, нарешті, Віта таки вибралася у Краків. І тепер стояла, прихилившись до одвірка, дивилася, як онук плазував по підлозі кімнати, ретельно вивчаючи навколишній простір, і посмішка не сходила з її щасливого обличчя.
Вона зателефонувала мені у той же день, як повернулася назад. Її бурхлива розповідь раз у раз виходила з емоційних берегів, аж поки не затопила і мене. "Уявіть собі, маленький Михайлик, як дві краплі води схожий на свого дідуся! Я добре пам'ятаю фотографії чоловіка в дитинстві. Коли вперше зазирнула в серйозні оченята малюка, мене мов струмом наскрізь пронизало - це він, мій коханий повернувся в образі онука! Глянула і, як колись, знову закохалася в нього з першого ж погляду! Взяла на руки, і ледь не зімліла від солодкого аромату дитячого тільця - від нього віяло таким рідним і знайомим. Отоді й зрозуміла - так пахне щастя..."
Ми розмовляли довго. Аж поки у Віти трохи не вгамувалися емоції від першої зустрічі з онуком. Я пораділа разом з нею, а відклавши, у прямому розумінні, гарячий телефон, подумала - у кожного із нас своє розуміння щастя і пахне воно по різному...
Ольга ПІВДЕННА