Ольга ПІВДЕННА: Повний сюр
Володимир Павлович стояв біля воріт, спершись на хвіртку, і з сумом спостерігав, що робиться на вигоні, де місцеві хлопчаки колись ганяли м'яча, влаштувавши собі імпровізоване футбольне поле з воротами, змайстрованими разом із дорослими із підручних матеріалів.
А робилося там таке, що він раз у раз заплющував очі, бо не вірив, що подібне може насправді діятися у їхньому невеличкому, охайному і напрочуд гарному селі.
Дорожнянка стоїть на шляху від Поліг до Гуляйполя. А точніше - поближче до тимчасово окупованого росіянами міста. Відтак вона кілька разів то переходила із рук захисників в руки завойовників, то ниділа в сірій зоні під щоденними обстрілами. Рашистам вкрай кортіло взяти Гуляйполе, своєрідну столицю славнозвісного бунтівного Нестора Махна. Але селище, попри всі їхні зусилля і навіжений шквал вогню, залишалось нескореним, що неабияк бісило некликаних "визволителів".
Перші росіяни, які зайшли в Дорожнянку, були дуже агресивні. Все село прочесали обшуками, жодної оселі не минули. У Володимира Павловича будь що намагалися знайти зброю та набої, а впіймавши облизня, конфіскували парадний мундир з відзнаками за службу, а його самого взяли під варту і кинули у підвал сільського будинку культури, якраз навпроти дому. Тоді йому пощастило - в імпровізованій буцигарні не просидів і доби, випустили, навіть мундир віддали назад. Мовляв, це майже "наш товарищ", бо ветеран збройних сил СРСР. Бачите - полковник! Поважати треба!
Хто б сподівався на цю "повагу" від завойовників? Принаймні не Володимир Павлович! Хто-хто, а він добре знав підступний характер росіян. Мав доволі часу на це надивитися, кочуючи із гарнізона в гарнізон по всьому колишньому Союзу.
Тож коли вийшов у відставку, приїхав у рідні краї, побудував дім, облаштував гарненько присадибну ділянку, посадив сад. Все своїми руками, з любов'ю. Байдужим повз їхній будинок не проходив ніхто - всі милувалися і хвалили господаря і господиню. І, чого гріха таїти, Володимир Павлович потайки гордився таким визнанням своїх односельчан.
А на що нині сподівався? На ЗСУ! Вірив, що не сьогодні, так завтра наші хлопці звільнять село. Ото й не рухався з місця. Але тепер, певне, настав час добряче замислитися над тим, що робити далі, адже вижити в зоні фронтових дій вельми проблематично. Одна справа, якби був один, а зовсім інша, коли поруч дружина і найменша, ще незаміжня, донька.
Він, передусім, має дбати про їхню безпеку. До того ж Настя росла собі, росла, та й виросла справжньою красунею. І Володимир Павлович вже не раз ловив недвозначні ласі погляди окупантів у її бік. Поки що бог милував доньку від наруги. Але це сьогодні. А що буде завтра - ніхто не знає...
Інформації про те, що нині діється на фронті, обмаль. Про що про що, а про те, щоб люди на окупованій території не знали дійсного стану справ, завойовники подбали в першу чергу. Українське радіо, телебачення, інтернет, операторів мобільного зв'язку відключили відразу - мовляв, відтепер слухайте те, що ми вам скажемо.
Проте, розумні люди і з того потоку брудної брехні пропагандистів, що лилася на їхні голови цілодобово, вміло виловлювали зернятка істини. Ретельно складали їх до купи і картина потроху прояснялася. "Жести доброї волі" рашистів під Києвом, а згодом і біля Харкова, означали не що інше, як те, що там їм наші захисники добряче дали по пиці і змусили відійти.
Але звільнення Херсону, на яке всі чекали з надією, затамувавши подих, пригальмувалося. Різного штибу соловйови і скабеєві розривалися на телевізійних екранах, доводячи, що західні партнери вже втомилися підтримувати Україну, яку, виявляється, придумав Ленін, і що " исконные русские земли" тепер назавжди в надійних руках z-патріотів.
Все це інформаційне лайно не мало нічого спільного із здоровим глуздом. Свого часу Володимир Павлович впевнився, що в Росії здоровий глузд абсолютно нічого не вартий, тому ним ніхто вже й не користується. Давним-давно. Тож на окупованих територіях чогось іншого годі було й чекати.
Але, даруйте, ну, не настільки ж! Це ж повний сюр! Він знову зажмурив очі і потрусив головою, аби впевнитися, що він таки при здоровому глузді і те, що бачить, йому не примарилося.
Кілька днів тому рашисти вчергове окупували Дорожнянку. Цього разу їх представляли "бойові" буряти. Вони гордо походжали селом, зверхньо поглядали на місцевих жителів, відверто хизуючись новенькими пікселями, певно щойно зі складу, і блискучими резиновими чоботами. Дивлячись на них, Володимир Павлович тоді подумки усміхнувся, не по сезону видали їм форму, не по сезону... Холоди на носі, а вони в резиновому взутті... В ньому ж ноги пріють.
Такого, щоб солдатам видавали резину, на його пам'яті військової служби не було. Однак нині стан ніг бійців явно нікого не хвилював. Командири, напевне з досвіду, вже знали, що їм отут недовго ряст топтати. Тож шкіряних берців на бурятів чи то не вистачило, чи то свідомо пошкодували на них відповідного обмундируванню взуття. Мовляв, ну не босі ж... До того ж нова резина так гарно блищить... Ото хай тим блиском і тішаться...
Та буряти тішилися не тільки резиновим блиском... Напевне роль "визволителів", що зненацька упала їм на голови з барського плеча матушки рассеи, щось таки там зачепила і зрушила зі звичного місця. А, може, й ні... Як би там насправді не було, але розважалися вони, м'яко кажучи, дивно. І дуже небезпечно як для себе, так і для оточуючих.
На відміну від попередніх окупантів села, в переважній більшості росіян і кадирівців, які "віджимали" у місцевого населення автомобілі, буряти реквізували для власних потреб велосипеди! І, накурившись якогось тільки їм відомого зілля, (порошку мухоморів, чи що?), гасали на них по вигону, мов навіжені, з бойовими гранатами в руках. При цьому виробляли чудеса пілотажу на великах, перекидалися гранатами, наче м'ячиками, і реготали, як божевільні. З вигону вони перебиралися на невеличку площу перед будинком культури, гарцювали там навколо круглої клумби, намагаючись перестрибнути її на велосипедах. При цьому жонглювання гранатами не зупинялось ні на мить.
Повний сюр! Дикість, безглуздя, абсурд! Вперше побачивши цю "розвагу" з бойовими гранатами, Володимир Павлович не повірив своїм очам і зопалу подумав, що від нервового напруження у нього вже почались галлюцинації. В голові просто не вкладалося, як можна отаке витворяти? Але спотворена реальність, що повністю ігнорувала здоровий глузд, відтепер стала частиною окупованого буття села. Якщо вони отак "розважаються", то чого чекати далі?
В той же день він наказав дружині і доньці збирати в дорогу необхідні речі і документи, і ні під яким приводом не виходити з дому, навіть у двір. А ранком попрямував у місцеву комендатуру, де посилаючись на хворобу дружини, взяв дозвіл на виїзд з окупованої території.
Вдень Володимир Павлович готував свій автомобіль до від'їзду, потім, прощаючись, обійшов рідне обійстя і, спершись на хвіртку, виглянув на вулицю. Думав зафіксувати в пам'яті рідне село, а вийшло, що знову, вже вдруге, побачив оту дику оргію бурятів над здоровим глуздом. І вдруге відмовився вірити власним очам. Скрутно зітхнув, похитав головою і тихо промовив сам до себе: "От розкажи ж комусь, що у нашому селі було отаке, так не повірять..."
Покидаючи дім, Володимир Павлович не замикав двері, знав, що або ці "визволителі" у резинових чоботях, або інші все розграбують і спаплюжать. "Руцький мір" із добром до сусідів не ходить...