Ольга ПІВДЕННА: Доброго ранку, ми з України!

Олена готувала сніданок, а в голові мимоволі роїлися гнітючі думки. Про доньку - свою єдину любов і розраду. Та що там розраду - сенс її непростого життя!

 Вони не бачилися  майже півроку, бо Дарина з чоловіком виїхали відразу після несподіваної окупації селища. А його російські завойовники зайняли у перший же день повномасштабного вторгнення в країну. Без єдиного пострілу! Адже очільники місцевої громади лише базікали про необхідність створення територіальної оборони, а насправді і пальцем не поворухнули, аби хоть щось зробити.

Та  хіба тільки й вони? У сусідньому Мелітополі, і в інших селах і селищах навколо міста, те ж саме! Більше того - сам президент напередодні ворожої навали заспокоював і запевняв, що всі повідомлення про можливе вторгнення, це нагнітання ситуації, щоб спровокувати паніку, ото і все, насправді у вихідні вони на природі спокійно смажитимуть шашлики... І таки смажать! Але окупанти... І жеруть в три горла, най би їх порозривало!

У відповідь на свої думки Олена спересердя гримнула виделкою об тарілку, в яку саме складала смажені кружальцями кабачки. І тут же схаменулася. Овва! Ти бач, як розходилася! Прямо розперезалася по саме нікуди... А нині емоціям волі давати не можна, треба бути стриманішою, навіть наодинці з собою. Втім, а коли ж тоді й подумати про те, що зараз хвилює найбільше?

Шкрябала від шкірки молоду картоплю, яку так любила готувати донька, і переймалася її долею у далекому Львові. З Ігорем вони побралися якраз на новорічні свята. Ото й пожили по-людськи всього  два неповних місяці.

Молодий чоловік щойно звільнився з лав ЗСУ, де служив за контрактом, мріяв повернутися до колишньої цивільної професії і осісти тут, у рідному селищі дружини, бо його мала батьківщина була привласнена росіянами ще в 2014-у.

А натомість що вийшло? До Львова з окупації виїхали разом з Дариною, а тепер нарізно - він знову подався до лав ЗСУ і тепер десь воює на нулі, а донька живе в гуртожитку з такими ж, як вона, чи то біженками, чи то переселенками...

Як не назви, а суті це не змінює, оскільки всі вони втратили і дім, і найближче своє оточення, і звичне, усталене життя. Хтось назавжди, бо все вже зруйновано окупантами, хтось іще має надію повернутися в рідну оселю після визволення і зустрітися з близькими. Всі згорьовані, всі знервовані, всі знедолені... Чи ж побачить вона колись свою квіточку, свою Даринку?

Олена змахнула сльози, що рясно закапали на почищену вже картоплю, сполоснула лице холодною водою. Плач не плач, а нічого не вдієш. Треба чекати і сподіватися на краще. Поставила варитися картоплю, порізала кріп, щоб потрусити потім на гаряченьку для аромату, і дістала з холодильника ще вчора посмажені котлети. Сніданок має бути ситним, бо хто його знає, як складеться день, і чи буде коли перекусити.

До того ж,  сьогодні до неї має прийти мама. Олена зітхнула. Вона не виїхала разом з молодятами, бо мама навідріз відмовилася покидати селище, де прожила майже все своє життя, і вже восьмий десяток розміняла. Звісно, ще бадьориться, але ж роки таки даються взнаки. Ну як її покинути напризволяще?

Але якби тільки це... Олена знову зітхнула, бо спільної точки зору на те, що нині діялося в країні, у них з матір'ю, на жаль, не було. Вона абсолютно нічим не переймалася: "Русские, украинцы, какая разница? Все едины! Раньше все в одном государстве жили и ничего!"

На очевидні факти агресії і насильства росіян вона недбало махала рукою, мовляв, все це вигадки. Об це непорозуміння з рідною людиною Олена мало не щодня билася, як головою об стіну. Все намагалася переконати. Та де там! Криця! Непохитна криця!

Вона з дитинства знала, що її мама  родом з Росії. З татом вони познайомилися в технікумі, покохали одне одного, побралися та й переїхали на батьківщину чоловіка. Тут, у цьому селищі, і жили відтоді в любові і злагоді. Кілька років тому тато помер. І мама горювала по ньому й досі. Дня не минало, аби добрим словом не згадувала. І для Олени, і для її молодшої сестри почуття і стосунки  батьків були взірцем для наслідування.

Вона й подумати не могла, що колись з мамою буде отаке непорозуміння. На генному рівні росіянам  передається отака зневага до волі, чи що? Тоді будь-які зусилля тут марні... І більше розмов на ці теми не затівала. Нащо? Псувати нерви? Так вони і так в такій напрузі, що гай-гай, та ще й зелененький...

Однак мама не вгавала. Днями повідомила, що збирається отримувати російський паспорт. На це Олена лише байдуже зітнула плечима - роби, як хочеш. Хоча всередині щось таки боляче тенькнуло...
Думки снували самі по собі, так само, як і руки. Тож якось непомітно і накрила на стіл, і чайник поставила. Можна трішечки і перепочити. Бо треба ж півдня на ринку вистояти. Влаштувалася там реалізатором, аби якось кінці з кінцями зводити у цій клятій окупації. Та тільки присіла на стільчик, як в двері подзвонили. Мама, подумала, і пішла відчиняти. Зиркнула на всяк випадок у дверне вічко - таки  вона.

А Тетяна Олександрівна, переступивши поріг, голосно привіталася: "Доброго ранку, ми з України!" Від такого Олена на мить остовпіла, а потім спитала сполохано: "Мамо, що сталося?" "Та нічого, - усміхнулася та у відповідь, - Кажу ж тобі - доброго ранку, ми з України!" Олена ошелешено дивилася на неї і не йняла віри щойно почутому - російськомовна і проросійська мама віталася українською та ще й так патріотично! І чого це вона так раптово "прозріла"?

З відповіддю на німе доньчине запитання Тетяна Олександрівна не забарилася: "Представляешь, - звично перейшла вона на російську, - Людмиле, моей подруге из города, вчера выдали российский паспорт. И знаешь, какая там у нее стоит прописка? Ненецкий автономный округ! Они сначала прописку поставят, а потом туда и выселят. Принудительно. Я их знаю, и туда не хочу! Я хочу жить здесь! "

Олена не здивувалася, бо про подібне вже наслухалася. Ринок це ж не тільки торгівля, а й обмін гарячими новинами, тим більше у нинішній ситуації, коли вірити можна лише очевидцям чи учасникам подій. Та для Тетяни Олександрівни це було як грім серед ясного неба. Вона обурювалася підступністю загарбників і клинцювала їх вздовж і впоперек. Прорвало.

Аби якось вгамувати бурхливі емоції матері, Олена зробила їй чаю, і попросила говорити тихіше, бо нині і стіни мають вуха, а від окупантів та їх прибічників нічого хорошого чекати не можна.
"Ишь, чего удумали - нас всех выселить или уничтожить, а самим здесь жить, - горювала Тетяна Олександрівна, - Сволочи! Не будет этого! Вот им мой российский паспорт!" І скрутила величезну дулю.
Снідали мовчки і якось без апетиту. Прощаючись, Тетяна Олександрівна обняла доньку, чого не робила вже давно, і підбадьорила: " Ничего, ничего, даст бог выстоим..." І тихо додала: "На все добре! Ми з України!"