Фронтовий медик: Війна для лікаря – це медицина катастроф на постійній основі

До повномасштабної війни Олександр 15 років працював лікарем-анестезіологом, 13 із яких – у Оріхівській районній лікарні на Запоріжжі.

Перші три місяці війни надавав допомогу пораненим як цивільний медик, а коли лікарню після кількох артилерійських і авіаційних ударів довелося закрити, мобілізувався в 128 окрему гірсько-штурмову Закарпатську бригаду, в стабілізаційний пункт.

Саме перші три місяці війни для Олександра стали найважчими, при тому, що він працював дома, в своєму рідному місті. Про військового медика розповідається на фейсбук-сторінці 128-ї окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади.

– Ми ще не усвідомлювали, що насправді відбувається, розуміння прийшло пізніше, – продовжує Олександр. – Просто приймали поранених, здебільшого зі 128 гірсько-штурмової бригади, яка стримувала ворога на Запоріжжі. Це були страшні поранення – відірвані руки, ноги, пошкоджені грудні клітки й животи… Як цивільний лікар я знав, що таке медицина катастроф, – великий потік пацієнтів із важкими політравмами й геморагічним шоком, однак у цивільному житті таке трапляється вкрай рідко: хіба при масових ДТП чи техногенних катастрофах. А на війні це постійно.

Цивільним медикам тоді на ходу довелося перелаштовуватися на військову медицину.

– Найяскравіші враження від перших поранених, але особливо запам’ятався один боєць – молодий хлопчина із Закарпаття, 21 чи 22 роки. У нього була майже ампутована рука вище ліктя, трималася на клаптику шкіри. Хлопець шокований, але в свідомості. Коли з нього почали знімати куртку, не залишалося іншого вибору, ніж відрізати руку. І він сам сказав: «Та відріжте вже руку, щоб не заважала…» А через хвилину додав: «Ви мені допоможіть, зробіть швидше, що треба. А потім мені пришлють протез, і я повернуся до своїх хлопців – довго лежати у вас не буду…» Він ще не розумів, що без руки не зможе воювати, то рвався назад, настільки мотивований. І таких було більшість, і зараз є. Саме через них досі залишається бажання щось зробити, внести свій вклад у перемогу.

В кінці минулого літа 128 бригаду перекинули на Херсонщину, почалися важкі штурми, які неможливі без втрат. Стабілізаційний пункт тоді працював у режимі нон-стоп, через лікарські руки проходила величезна кількість поранених.

– По суті це був конвеєр, – згадує Олександр. – Ми не встигали перестелити операційний стіл і розсортувати інструменти, як заносили нового бійця. Працювали в шаленому ритмі. Коли йде безперервний потік поранених, ти не сприймаєш масштаби. Просто знаєш, що маєш врятувати життя людини й після 10-ї вже не рахуєш. А потім настає кількахвилинна пауза, під час якої виходиш на свіже повітря і чуєш від колеги, скільки поранених пройшло через твої руки. Тільки тоді усвідомлюєш масштаб цієї війни, цієї людської катастрофи…

Після Херсонщини бригада воювала на Бахмуті. Потік поранених тут був меншим (усе-таки бойові підрозділи стояли в обороні, а не штурмували ворога), але робота медиків від того не стала легшою. На Бахмутському напрямку всі доставлені в стабілізаційний пункт поранені вижили. Бувало, що бійці помирали від ран по дорозі з позицій, дехто помер пізніше уже в стаціонарній лікарні, але в «стабіку» медики врятували всіх.

– Це не хизування, а факт, – каже Олександр. – На своєму етапі ми робили все можливе, і нам, можна сказати, щастило. Але для такого «щастя» треба дуже старатися…

У одному з вільних приміщень, де зараз облаштований стабілізаційний пункт, лікарі влаштували імпровізований спортзал – накрили поролоном дерев’яну лавицю, принесли кілька гантелей, прикріпили до стіни турнік… Лікарям також слід розвантажувати мозок від роботи, коли для цього є можливість. Олександр – один із найчастіших відвідувачів «спортзалу», крім того, він єдиний із лікарів «стабіка», хто не палить.

– Намагаюся підтримувати себе в спортивній формі, до того ж, фізичні вправи трохи розвантажують мозок, – пояснює Олександр. – Люблю також літературу, але читати бажано зосереджено, а тут це рідко вдається. Чи стане мені корисним досвід воєнної медицини в цивільному житті? Чим довше триватиме війна, тим важче буде повертатися до цивільного життя. Особисто я не хочу переносити туди свій теперішній досвід, мені воно не потрібно. Я прийшов сюди не за досвідом, а виконати свій обов’язок – зробити вклад у перемогу. І якщо вдасться допомогти, врятувати більше хлопців, для мене цього буде достатньо.