Ольга ПіІВДЕННА: А стелили м'яко...

На новому дивані було зручно і затишно. Володимир Сергійович гарненько вмостився, підклавши під спину подушку, задоволено посміхнувся і клацнув пультом від нового ж таки, останньої моделі, телевізора. Збирався подивитися новини.

Чашка чаю з лимоном і хрумке домашнє печиво, яке зранку спроворила дружина, чекали своєї невідворотньої участі поряд, на журнальному столику.

На великому екрані захлиналася Ольга Скабєєва, розповідаючи про чергові досягнення росіян на фронтах спеціальної операції. "Ти диви, як бреше, - подумав про себе Володимир Сергійович, - Бреше, й не усміхнеться..." Він сьорбнув чаю, який розлився всередині приємним теплом. "Хай собі бреше, -  подумав розсудливо, - Всі зараз брешуть. Хто більше, хто менше... І спробуй вижити у цій брехні! А факти річ уперта. Їх територію росіяни окупували? Окупували! І поки що нікуди звідси йти не збираються. Отож, треба пристосовуватися жити в нових реаліях - не висовуватися і не патякати зайвого".

Власне, вони з дружиною так і робили. Сказали, що слід отримати російські паспорти - пішли й отримали. Пенсію, слава богу, платять справно. Її вистачає і на харчі, і на комунальні. А після того, як Людмила звернулася за перерахунком, то їй добряче надбавили, і відтоді стали ще й заощаджувати.

Потихеньку назбирали, та й купили новий телевізор і диван. А раніше дозволити собі такого не могли. То ж відповідь на запитання, коли їм краще жилося - тоді чи тепер, цілком очевидна. Одне турбує - з дітьми давно не бачилися, бо вони живуть на ще вільній території. Але нічого, їм вдалося переправити колишні пенсійні картки і тепер вони там отримують гривні і купують на них долари. Все ж таки, які не які, а заощадження, колись та згодяться. Так що мають собі і тут, і там. Не дарма ж кажуть, що ласкаве телятко дві матки ссе...

Володимир Сергійович смачно хрумкнув печивом, запив чаєм, і потягнувся за пледом - щось розморило, подрімати, чи що... Але цього разу поніжитися не вдалося. Щойно вкрився і примружив очі, як задеренчав вхідний дзвоник. І кого оце, питається, принесло? Дружина ще півгодини тому пішла до приятельки у якихось жіночих справах, та у неї й ключі від квартири є, то не теленькала б. Хіба що забулася? Таке буває, пам'ять вже не та, роки беруть своє... А дзвінок не вмовкав... Таке враження, що на нього тисли, не віднімаючи руки...

Та чую, чую, буркнув собі під ніс Володимир Сергійович, одягаючи кімнатні тапці. А всередині, в районі сонячного сплетіння, блимнула червоним оком неприспана тривога - сусіди чи знайомі так нагло би не дзвонили... Зиркнув у дверне вічко і точно - на сходовому майданчику біля квартири стояли два військових. Кадирівці! От трясця! І чого їм треба? Неслухняні руки ледве відкрили двері.

- Добрый день! - привіталися ті наче й чемно, але якось зверхньо і недобро. - Можно войти?
І, не чекаючи відповіді, зайшли, владно відсторонивши господаря вбік.
- Ну-ка, показывайте, как вы здесь живете!
І пішли оглядати квартиру. А Володимир Сергійович вкляк біля вхідних дверей і не міг зрушити з місця. Таких "гостей" він не очікував.

- Неплохо устроились, комфортно, - констатував рудобородий чеченець, повернувшись після обходу до принишклого, занімілого господаря.
- Не фонтан, конечно, - приєднався його товариш, - но ничего, сойдет!
- Ты, дед, столбом здесь не стой, - знову  звернувся до Володимира Сергійовича рудобородий, - а иди собирай вещи, и чтобы завтра утром и духу твоего здесь не было! Понял?

Той стояв ні живий, ні мертвий, на тому ж місці, і не міг спромогтися не те, що на якесь слово, навіть на звук - горло перехопив такий спазм, що ледве дихав.
- Че онемел? От радости, что ль? Мы понимаем, что ты рад услужить своим освободителям. Рад же? - глумився над беззахисним чоловіком чеченець. - Я что-то не понял, так рад или нет? - продовжував він збиткуватися, і скалився, зображуючи посмішку. А потім грізно нахмурив брови, і гаркнув, - Ану, в глаза мне смотри! Смотри в глаза, я сказал!
Неймовірним зусиллям волі Володимир Сергійович звів перелякані квадратні очі на незваного "гостя" і "визволителя".

- Вот, - той задоволено кивнув головою, - Теперь вижу, что рад. А то пришлось бы угостить специальной "таблеткой" для хорошего настроения. Проверено - помогает раз и навсегда! - І він недвозначно торкнувся ременя, на якому висів автомат...

Володимир Сергійович зблід, а потім посірів... Але так і  не вимовив ні словечка... Інший кадирівець тим часом включив відеокамеру на телефоні і почав знімати квартиру кімнату за кімнатою.
- Со старухой живете? - поцікавився рудобородий.
На смерть переляканий господар покірно кивнув.
- И зачем вам двоим трехкомнатная квартира? С жиру беситесь, когда приличные и вежливые люди в блиндажах маются? Непорядок! Ну, ничего! Мы это дело исправим! Где ключи? Мы не варвары какие, чтобы двери ломать.

Володимир Сергійович мовчки кивнув на поличку біля вхідних дверей, де в невеличкій дерев'яній таці лежали ключі від квартири, від дачі і від машини.
Цей рудобородий, очевидно, був добре обізнаний з їхніми статками, бо зневажливо кинув: "Ну, "Таврия" твоя нам ни к чему - владей! Избушка на курьих ножках, громко именуемая дачей, тоже. А вот в квартире зазимуем, не зря же ты старался и проводил индивидуальное отопление!"

Він поклав до кишені ключі від квартири і розпорядився: "Остальные оставите здесь же. И без самодеятельности! Я проверю! Двери после ухода захлопнете и все".
Спільник рудобородого закінчив зйомку, виключив телефон і помахав ним перед носом Володимира Сергійовича.
- Дед, я здесь все зафиксировал, предупреждаю - после вашего ухода все должно оставаться на своих местах. С собой можно взять только документы и личные вещи. Понял?

Той приречено кивнув і нарешті спромігся запитати: "А нам же куди діватися?"
- Ты посмотри, обрел дар речи! А я думал, немой. - недобро хмикнув рудобородий. - Еще и вопросы задает! Видать грамотный. Язык тебе прищемить, что ли? Чтобы научился уважению и не открывал свой поганый рот, когда вежливые люди не спрашивают.
- Да ладно тебе! -  зупинив спільника інший, - Пусть живет! И нашу доброту помнит. Лишний шум нам тут ни к чему.

- Дед, - повернувся він до господаря, - Мой тебе совет - не возникай! И не создавай проблем, которые нам придется решать... - І кивнув рудобородому, - Пошли!
Уже на порозі він обернувся і погрозив Володимиру Сергійовичу пальцем: " Смотри, дед, веди себя прилично! - і додав глузливо, - Хорошего вечера!"

Вхідні двері, закриваючись, голосно клацнули автоматичним замком, кроки непроханих гостей на сходах затихли, а Володимир Сергійович все ніяк не міг отямитися після цього візиту і зрушити з місця. Різким болем обізвалося серце.  Він видобув з кишені нітрогліцерин, який завжди носив з собою, кинув пігулку під язик і почвалав до спальні. Там його, напівпритомного, і знайшла дружина, повернувшись додому.

Про візит непроханих "гостей" Людмила Іванівна вже знала - в багатоквартирному будинку від сусідів нічого не втаїш... Та окаянні зайди і не крилися, чого саме приходили. Їм же що треба? Аби їх боялися! І беззаперечно корилися... Вона переживала за чоловіка, бо добре розуміла, чим такі стреси загрожують при його здоров'ї. Слава богу, що цього разу все, більш-менш, обійшлося.

А могло ж бути і гірше. Он у Волновасі на днях всю родину розстріляли! Чоловіка, дружину і обох їх синів з дружинами та малими дітьми. Нікого не пожаліли! Прийшли як таті (злодії, грабіжники. - Авт.), вночі, зі зброєю з глушниками. І сплячих, прямо в ліжках, всіх і порішили.

Приятелька, яка працювала реалізатором на ринку, розказувала, що голова цієї сім'ї чи то відмовився виселятися з будинку, аби там розмістилися військові, чи то не дав росіянам безкоштовно дві пляшки горілки зі свого невеличкого магазинчика... Та як би там не було, а людям життя вкоротили. По суті - ні за що...

Людмила Іванівна дала чоловіку прописані ліки, теплого чаю з медом: " Лежи, приходь до тями і набирайся сил. Поїдемо завтра до моєї сестри в село, якось там вже перебудемо..." І, ковтаючи сльози, пішла збирати речі.
Спали вони тієї ночі чи ні, сказати важко. Може, знесилившись від переживань, на якусь мить і впадали в рятівне провалля, бо перевантажена негативними емоціями свідомість вже відмовлялася служити.

Та тільки на світ благословилося, почали вантажити речі у свою "Таврюшечку", як ласкаво називав свою машину господар. Якраз учора зранку Володимир Сергійович припаркував її біля дому, бо збиралися поїхати сьогодні на дачу. Добре, що була під рукою, і гірко, що тепер у них зовсім інший маршрут...
- А бодай би вас дідько (те саме, що біс. - Авт.) вхопив! А щоб вас пранці (народна назва сифілісу. - Авт.) з'їли! - бурчав він собі під ніс, вкладаючи пожитки в автомобіль.
- Та тихше ти! - застерегла його дружина, - Не вистачало іще, щоб хтось тебе почув. Ти ж не знаєш, хто навів їх на нашу квартиру. А раптом той, хто знає, де живе  моя сестра... Отоді й там знайдуть...

Володимир Сергійович змовк. Вони виїжджали так рано, бо не хотіли, аби це бачили сусіди - хто тепер знає, що у них насправді на думці... Може вчорашній "візит" не обійшовся і без "допомоги" когось із них.
Зайшли в квартиру за останніми клунками, мовчки присіли "на дорожку", і так же мовчки вийшли з власної оселі, кинувши наостанок ключі від квартири на поличку біля входу. Клацнув, закриваючись, автоматичний замок на дверях. І отой "клац" боляче відгукнувся в обох - Володимир Сергійович вхопився за серце, а Людмила Іванівна долонею витерла сльози, що мимоволі котилися з очей. Ніхто не знав, чи вдасться їм колись повернутися додому...

"Таврія" слухняно зрушила з місця і за кілька хвилин виїхала на дорогу, що вела в невеличке село, де мешкала сестра дружини. Колись тут стояв діючий блокпост окупантів, а тепер не було нікого. А чого їм нині остерігатися? Деякі місцеві принишкли, потупивши очі і дихаючи через раз... А деякі заглядали в очі і користувалися будь-якою нагодою прислужитися новим "господарям", які стелили м'яко, а спати доводилося жорстко, ще й невідомо де...