Ольга ПІВДЕННА: Гірка картопля

Андрій ніколи не переймався городом. Гнути спину на рядках картоплі чи на грядках з помідорами він вважав безперспективним заняттям.

Без поливу у їхній кліматичній зоні годі було й сподіватися на пристойний врожай. Вода коштувала дорого, тож дешевше виходило всі овочі купити на ринку.
 

Відтак, на присадибній ділянці, що прилягала до дому, зазвичай розкошували на привіллі кури, гуси та качки. Бо запечену у духовці птицю з яблуками Андрій таки полюбляв. Готував її, звісно, не щодня, а з якоїсь святкової нагоди чи для жаданих гостей.

Жив він сам. Мав при домі невеличкий продуктовий магазинчик, де торгував хлібом, консервами, крупами та іншим товаром, щоденно потрібним у вжитку. Покупців було небагато - в основному жителі цього мікрорайону селища. Та за великими прибутками Андрій і не гнався. На життя вистачає - і досить! Зате сам собі господар, ні клятий, ні м'ятий.

З дружиною він розлучився кілька років тому. Не зійшлися характерами, чи грецці зна що... Начебто і не сварилися, але Тетяна, вельми примхлива ще за дівоцтва, якось зібрала речі, взяла сина за руку і пішла жити до батьків. Свята і визначні події в житті вони відзначали разом, часто ходили один до одного в гості, утрьох їздили на відпочинок чи кудись розважитись на вихідні, а от жили окремо.
"Казна й що! - дивувалася з таких стосунків сусідська бабця, - Це новий вид шлюбу, чи що? У нашого покоління такого не було - або вже жили разом, або ні..."

Ні Андрій, ні Тетяна на людські пересуди не зважали, і так собі й жили. Аж раптом війна і несподівана окупація. Андрій було засмикався виїжджати, але Тетяна від такої пропозиції відмовилася навідріз. Тато без ноги, мама після інсульту, куди їхати? Хто їх там чекає? На тому й притормозили.

А його батьки тут же й наїхали. Мовляв, ти бачиш, що робиться? Продукти в магазинах і кіосках геть усі порозгрібали і хто його знає, яким буде життя в окупації... Може ще й голодувати доведеться. А в тебе он, земля гуляє. Давай посадимо картоплю. Ну, то й що, що без поливу? Яка вже вродить. Хоч і дрібненька, та буде, і з голоду пропасти не дасть. Андрій для годиться трохи покомизився, та, зрештою, погодився. Бо й справді, ніхто не знає, що на них чекає в найближчій перспективі.

Мотоблок мали свій - у батьків же в садово-городньому товаристві дача. Ото у вихідні і промотоблочили землю як слід. Тітка Дарина, батькова сестра, яка жила в селі, дала три відра посадкової картоплі, ото ж заходилися, та за півдня й посадили. Хай собі росте.

Про те, що ця картопля вилізе їм, а особливо Андрію, боком, ніхто й подумати не міг. А вона таки вилізла... Щоправда не картопля, а дещо інше. Та саме з неї, як виявилося згодом, все й почалося.
Два дні після цього жили собі більш-менш спокійно, звичайними домашніми клопотами, а на третій, ще й не розвиднилося, в залізні ворота Андрієвої садиби загупали на всю вулицю.
- Ану открывай, бандеровское отродье!

Від цього гармидеру Андрій і прокинувся. І спросоння ніяк не міг втямити, що це воно робиться. Він, звісно, знав, що окупанти ходять з обшуками до мешканців селища, які, скажемо так, були їм зовсім не раді, і не вважали визволителями. Як вони потрапляли до "чорних" списків, це вже окрема розмова. Інколи, кажуть, для цього вистачало одного необережного слова, сказаного десь на вулиці, чи у черзі.

Колаборанти процвітали! І до їх лав приєднувалися й ті, на кого б зроду не подумав! Бо при українській владі вони жили не тужили, рядилися у вишиванки і на державних святах до хрипу, напоказ, горланили народні пісні.
 

Андрій прожогом скочив у спортивний костюм, виключив телефон, яким спілкувався з друзями на вільній території, і шпурнув його під диван в надії, що туди ж, може, не полізуть. Інший, старенький, кнопковий, поклав на столі і набрав матір. Чекати, поки вона візьме слухавку, часу не було, бо у ворота вже грюкали так, що аж шибки у вікнах дзеленчали...
І ледве відчинив замкнену на ніч хвіртку, як на подвір'я, мов камінь з пращі, увірвалася кагала озброєних "братів"...

Заламали руки за спину, зігнули в три погибелі, і в такому принизливому стані, наче запеклого рецидивіста, впійманого на місці злочину, повели до власного дому. Там, без зайвих розмов, огріли кілька разів гумовим "демократизатором" по ногах, і поставили посеред зали на коліна.
- Ну, и где ты его прячешь? - спитав грізно вочевидь старший серед ранніх "гостей".
- Що? - не розуміючи про що йдеться, перепитав Андрій.
- Ты посмотри, прям невинная овечка! - недобре усміхнувся той, що стояв з ним поруч. - Сейчас я маленько память тебе освежу, а то что-то больно забывчивый... - І він з неприхованою насолодою вдарив беззахисного господаря гумовим кийком по спині, а потім по руках. Бив зі знанням справи, з так званою протяжкою, аби завдати якомога більше болю.

Андрій довго не міг втямити, чого від нього хочуть і в чому звинувачують, аж поки один із мучителів не вніс конкретність: " Флаг украинский где, я тебя спрашиваю? И на русском мне отвечай, на русском! Не делай вид, что ты его не знаешь!"

Хтозна, скільки б продовжувалося це "битиё", якби до хати не влетіла Андрієва мати і з розбігу кинулася в ноги "визволителям" з благанням відпустити сина і запевненнями, що ніякого українського прапора у них ніколи не було і нема. Ті, перевернувши в домі все вверх дном, чи то впевнилися у відсутності тут української символіки, чи то пожаліли поважного віку жінку, але нарешті змилостивилися.

- Ладно, - кивнув старший розпластаному на підлозі Андрію, - считай, что сегодня тебе повезло - на подвал забирать не будем. Но учти, ты теперь у нас на заметке, ведь дыма без огня не бывает... Чует мое сердце, что люди не врут, был у вас тут где-то желто-синий флаг, был...
- Да не было! Клянусь вам, что не было! - ревно хрестилася мати, - Это все завистники наговаривают. Видно магазинчик хотят к рукам прибрать, не иначе!

Як тільки "доброзичливці" вийшли з дому, Ніна кинулася до сина, дякуючи Богу, що наразі найгіршого не сталося. Допомогла  підвестися і перебратися на диван. "Добре, що ти зметикував мені подзвонити, а то невідомо, чим би це все закінчилося. Я як почула, що вони тут тебе мордують, то відразу й побігла..."
 Вона метнулася на кухню, заварила чаю з м'ятою. Але Андрію було не до нього. Він ніяк не міг зрозуміти, де ж він отак "накосячив"? Кому й коли міг сказати щось зайве?
 

Приїхав батько. Хмуро кинув оком на безлад у домі після обшуку, гірко зітхнув. Після всього, що сталося, залишатися тут Андрію було небезпечно. Ану, як оці песиголовці знову навідаються? Ніхто ж не знає, що там у них на думці...

Морщачись від болю, Андрій вмощувався на задньому сидінні малогабаритної "Таврії", і тут наткнувся на рулон фольги, якою автомобілісти зазвичай закривають переднє і заднє скло, аби убезпечити салон від зайвого нагріву на сонці. Вона була жовто-блакитного кольору і, безсумнівно, нагадувала державний прапор. Батько купив її якось на ринку ще задовго до повномаштабного вторгнення і окупації. Відтоді при потребі й користувався. Саме нею він і закривав скло в автомобілі, коли садили картоплю. День же був теплий і сонячний...

Але ж "Таврія" тоді стояла у дворі, згадав Андрій. Паркан у нього високий. Щоб щось побачити, треба добряче постаратися. От хтось із сусідів і "постарався"... Та ще й подбав про те, аби ці "старання" не були марними...