10 років Майдану. Надія без строку давності

Вечір 21 листопада 2013 року був доволі теплий як на кінець осені, і дощовий. В центрі Києва саме починалась акція протесту, що згодом отримає назву Євромайдан або "Революція Гідності". Вона, без перебільшення, змінить майбутнє не тільки України, але й цілого світу.

Парадокс пам'яті. Минуло 10 років, як почався Євромайдан, – доволі суттєвий строк, особливо в умовах бурхливого сьогодення – але події тих днів згадуються немов вчорашні.

Чітко пригадується все. Раптове і незрозуміле рішення Кабінету Міністрів зупинити процес підготовки до підписання Угоди про асоціацію з Євросоюзом, перші нечисельні акції протесту у великих містах.

Немотивований сплеск насильства з боку правоохоронців рано вранці 30 листопада на Майдані Незалежності. Злість і бажання помсти, що ширяли у повітрі осіннього Києва. А наступного дня 1 грудня – "марш мільйонів", що вилився в знаменитий бульдозерний штурм на Банковій і ще одне побиття активістів.

З кожним днем Майдан все розростався, з одного намету в центрі Києва він переріс у повноцінну "державу в державі".

Там були свої порядки і правила, на чолі яких – дух взаємопідтримки заради досягнення основної мети. При чому для кожного з учасників революції вона була своя.

Хтось прагнув до Європи і демократії, хтось – бажав розірвати остаточно усі зв'язки з автократичною Росією, хтось – просто хотів замінити одного президента на іншого.

Три місяці протистояння закінчились кривавим побоїщем 18-20 лютого 2014 року. Тоді в центрі Києва спецпризначенці міліцейського підрозділу "Беркут", інші правоохоронці і "тітушки" вбили близько півсотні протестувальників. Загалом кількість жертв сягала близько 100 осіб, були загиблі і серед правоохоронців.

Однак, попри все, революція перемогла. Президент Віктор Янукович стрімко втік до Росії, де перебуває і досі. Депутати парламенту визнали його таким, що усунувся від обов'язків президента. Влада в Україні змінилась на проєвропейську, а щодо правоохоронців, які брали участь в придушенні Майдану, почалися кримінальні процеси.

Багато хто з активних учасників протесту пішли в політику, інші – відразу на фронт.

Без зайвого пафосу можна сказати, що саме майданівці стали рушійною силою нової української армії і продовжують нею бути.

Без покарання, але з надією

При цьому не можна сказати, що ставлення до Євромайдану є однозначним в українському суспільстві.

Згідно з опитуванням, яке рік тому провели Фонд "Демократичні ініціативи" імені Ілька Кучеріва спільно з соціологічною службою Центру Разумкова, майже 67% українців вважають ті події "справедливим повстанням народу проти авторитарної влади".

Однак 12,3% все ще впевнені, що це був "державний переворот".

Це саме та теза, яку останні 10 років наполегливо просуває російський президент Володимир Путін. Він неодноразово виправдовував і окупацію Криму і повномасштабне вторгнення РФ саме тим, що в 2014 році Захід начебто "обманув його" і насильницьким шляхом домігся змінення влади в Україні.

Цей "фантомний біль" російського диктатора, вочевидь, ніколи не дасть йому спокою.

А що ж Україна? Буремні події 10-річної давнини вже перекочували на сторінки підручників з історії. Але не полишає відчуття, що в них досі так і не поставлена крапка.

І мова тут не лише про те, що жоден з винуватців кривавих злочинів під час Майдану не був покараний. Сотні кримінальних проваджень і судових процесів, що розпочалися після тих подій, по факту так нічим і не завершились.

Як апофеоз цього – вердикт суду щодо тих самих беркутівців, які вчинили стрілянину на Майдані Незалежності 20 лютого 2014 року. Формально суд визнав деяких з них винуватими в умисних вбивствах. Але ці обвинувачені вже чотири роки як втекли в Росію, скориставшись можливістю під час обміну полоненими.

Тих, хто не втік, суд вирішив не ув'язнювати, наголосивши на відсутності доказів їхньої причетності до вбивств.

І це показовий момент. Десятки судових процесів по "майданівських справах" лежать в українських судах роками. Процес, що триває заради самого процесу.

Як наочний приклад цього абсурду – обвинуваченого в причетності до розгону Майдану, колишнього очільника Києва Олександра Попова досі судять у Шевченківському суд столиці. За цей час він вже встиг взяти участь у виборчій компанії на посаду міського голови і навіть зайняти друге місце в 2020 році.

Тюремне ув'язнення Попову як і абсолютній більшості фігурантів "майданівських справ" не загрожує – закінчились строки притягнення до кримінальної відповідальності.

Однак, і це не головне.

Здається, я розгадав, в чому парадокс пам'яті про Майдан. У його учасників і спостерігачів не має відчуття, що все закінчилось. А значить, боротьба за "щасливу Україну майбутнього" ще триває і говорити про підсумки зарано.

Джерело: ВВС