Називали Челітою: легенді Запоріжжя виповнилося 102 роки
Свій 102-й день народження відзначила жінка-легенда Запорізького краю, учасниця Другої світової війни Олександра Семенівна Скрипнюк.
З нагоди свята до ювілярки завітали представники департаменту соціального захисту населення міської ради. Вручили подарунок та побажали мирного неба, міцного здоров’я і родинного затишку.
Як повідомляє сайт міської ради, Олександра Семенівна ділилася спогадами, декламувала вірші, які увійшли до її книги.
Два роки тому, коли легендарна запоріжанка відзначала 100-річчя, вона активно спілкувалася з журналістами місцевих ЗМІ, ділилася з ними спогадами, читала вірші зі своєї книжки, яку дарувала медійникам.
Олександра Скрипнюк народилась у 1921 році на Поволжі. За своє життя пережила три голодомори. Отримала освіту у фельдшерсько-акушерській школі.
Військовий шлях розпочала у 19 років на 8-й день війни фельдшером. Її призначили до Волзької військової флотилії. Олександра Семенівна ходила на санітарно-транспортному судні №9, яке пізніше перейменували у пароплав №22. Вона займалася евакуацією поранених бійців із Калінінського та Західного фронтів.
«Сама не знаю, як ми це витримували. Пароплавом ми перевозили поранених по Волзі. Замість запланованих 250 осіб брали на борт 500-700, бо поранених було дуже багато. До нас потрапляли лише важко поранені – в груди, голову, живіт. Страшно згадати!», – ділилася спогадами Олександра Семенівна.
У жовтні 41-го, під час евакуації поранених із Калініна, до них на пароплав прийшли жінки з дітьми, щоб не потрапити в полон. Судно було переповнене і незабаром сіло на мілину.
«Жінки і діти плачуть, всі бояться полону. Я досі чую це відчайдушне виття… До мене тоді командир підійшов і сказав: «Олександро, тобі бойове завдання знайти гармошку і дати концерт на 30-40 хвилин. Співай так голосно, як тільки зможеш, щоб вгамувати паніку і підняти бойовий дух!». І я заспівала популярну тоді мексиканську пісеньку «Челіта». Після того у мене з’явилося прізвисько «Челіта», – згадувала Олександа Семенівна.
У травні 1942-го року їхнє судно направили на Сталінградський фронт. «Я ніколи не забуду цього пекла. Там за 4 місяці моє волосся стало повністю сивим, хоча мені було лише 20 років», – із жахом розповідає вона.
У Сталінграді Олександра Семенівна отримала контузію. Її вибуховою хвилею відкинуло в трюм. «У мене від плеча і до стопи з одного боку шкіри взагалі не було. М’язи були розрубані, пошкоджений тазостегновий суглоб. Перші дні пролежала, а потім встала та пішла працювати, бо не вистачало медпрацівників», – не без болю ділиться колишня військова медсестра.
Після поранення у 1943 році її розшукав начальник і запросив працювати до себе у шпиталь в Горьківську область. Там Олександра Семенівна, яка надавала допомогу пораненим, і зустріла Перемогу. Війну закінчила у званні старшого лейтенанта медичної служби.
Після війни Олександра Семенівна вийшла заміж, народила дитину, та у 1952 році переїхала до Запоріжжя.
Протягом 23 років працювала у санепідслужбі електровозоремонтного заводу, та ще 16 років у лікарні «водників». Її трудовий стаж – 56 років 10 місяців та 24 дні.
Олександра Скрипнюк нагороджена орденами Вітчизняної війни II-го ступеня і Богдана Хмельницького IIІ-го ступеня, медалями «За оборону Москвы», «За оборону Сталинграда» і «За победу над Германией в Великой Отечественной війне 1941 -1945 г». Одержала 6 знаків від Всесоюзного комітету ветеранів Великої Вітчизняної війни та Міжнародної української спілки учасників війни.
Фото з відкритих джерел