Ольга ПІВДЕННА: Волелюбний джентельмен

Старк міцно "заземлився" всіма чотирма лапами в бетонований ганок, як тільки зрозумів, що його за нашийник тягнуть до хати.

Ще чого? Чого він там не бачив? Не встигнеш переступити поріг, як змусять йти у ванну мити лапи, мовляв, нічого розносити бруд по всіх кімнатах! А тоді вкажуть місце, на якому треба лежати... Хочеш не хочеш, а лежи. Воно, звісно, наче й нічого - тепло, затишно, ніде не дме. Але ж неволя! Надвір на прогулянку і в туалет за розкладом, вранці і ввечері, а не тоді, коли захочеться. Десять років він так і жив. А тепер не буде! Досить з нього!

- Ти диви! - здивувалася на поведінку собаки господарка оселі. - Характер показує! А як сюди привезли, то ледь дибав і голосу чути не було. А тепер і гавкає, та ще й впирається, наче його не до теплої хати ведуть, а бозна куди!

Лабрадор звів на неї розумні очі. І зустрівшись з ним поглядом, Вєта зрозуміла - Старк від свого не відступиться. Випустила з руки нашийник, легенько потріпала по холці і примирливо мовила: "Ну, що ж, не хочеш, то й не треба. Це твій вибір."

Дякуючи за розуміння, Старк махнув хвостом і розслабився. Він був вдячний жінці за турботу. Вона його годувала, вичісувала реп'яхи з шерсті, які регулярно збирав, гасаючи по зарослому бур'янами городі, купала, коли після дощу допадався, наче маленький, до калюж і грязюка розфарбовувала шерсть так, що з лабрадора  перетворювався на далматинця. За різного роду витівки Вєта ніколи його не сварила, тільки журно хитала головою і дорікала:"Старк, ну що ти, як маленький... Дорослий же вже, маєш розуміти, чого робити не можна. Ти ж у першій десятці шкали інтелекту собак, а поводишся, як дворняжка. У Жужі нахватався?"

Жужа - симпатична, жвава і життєрадісна собача господиня цього подвір'я. Вона дісталася разом з будинком. Худа, голодна, змучена сиділа тоді у будці, що висіла посеред брудної калюжі, і трусилася, мов у лихоманці, чи то від холоду, чи то від людської байдужості до своєї подальшої долі. Зараз вона життєрадісно моталася по двору вгодованим коричневим м'ячем. І не одна, а з плямистим синочком на ім'я Патрон.

Бо як тільки від'їлася, відразу ж завела собі коханця, який хтозна й де взявся, але був такий наполегливий у своїх домаганнях, що його не зупиняли ні міцно зачинені ворота та хвіртка, ні високий глухий паркан. Як Віолета на ніч не зачинялася, а вранці цей собачий дон Жуан разом із Жужею всеодно дрімав на ганку. Плоди цієї пристрасті були рясні - семеро цуценят! Ледве розтикали по добрих людях. А одного,  білого, з чорними плямами, залишили Жужі на втіху, а може й на заміну. Бо як вона не бадьорилася, проте вже була, як то кажуть, добряче підтоптана. Та, не дивлячись на це, господарка її таки стерилізувала. Клопотів і без цуценят вистачало.

Сюди, в село, Старка привезли пізньої весни, наприкінці травня, як потепліло. На оздоровлення. Бо останнім часом він помітно змарнів і виснажився. Гучні нескінченні тривоги, а то й вибухи у місті,  лякали. І не тільки його. Як тільки повітря розтинав пронизливий звук, що сповіщав про загрозу нападу, мама Міра схоплювалася, швиденько  потепліше одягала Іллюшку, садила в переноску пухнасту Каріну, брала рюкзачок з найнеобхіднішими припасами і вони підтюпцем поспішали у сховище - на станцію метро неподалік дому. Там, під землею, було тісно, але всі - і люди, і собаки, і коти, поводили себе чемно і пристойно. Сиділи смирно у відведеному місці, тихенько куняли, якщо це було пізно увечері, вночі чи рано-вранці, стиха перемовлялися і сторожко прислухалися до того, що діється назовні.
 Старші діти більш-менш трималися. Тупилися у смартфони, якщо був інтернет, а якщо ні, то приречено дрімали, чи робили вигляд, ніби дрімають... А от менші капризували. Їхнього терпіння надовго не вистачало. То плакали і тулилися до мам, то бігали вузькими проходами, незважаючи на незручність і заборону, то допікали надмірною увагою домашніх улюбленців. Старк стійко і з розумінням зносив всі Іллюхині примхи - дитина, їй не втямки весь жах становища, яке зігнало їх усіх отут до купи. Дозволяв собі трохи розслабитися, лише тоді, коли той, вибившись із сил, нарешті таки засинав.

Каріна ще теж не доросла до потрібного розуміння, хоча зовні і виглядає, як доросла кішка. Порода така. мейн-кун. Ніби вже й велика, але кошеня кошеням, ніякого життєвого досвіду... Нявчить, очиська витріщає, вовтузиться без потреби. Їй, бачте, страшно! Так усім тут страшно! Витримку треба мати, терпіння... Бо як піти на повідку у емоцій, то нічого хорошого з того не вийде. Хто хто, а він це добре засвоїв. Бувало, особливо по молодості, як захопиться чимось, то геть втратить голову, і нічого не бачить, і не чує...

Взяти хоча б ті самі калюжі після дощу. Як подумати, то що тут привабливого? Мокрі, брудні... Але ж як рясно розлітаються бризки з-під лап! Як неочікувано лоскочуть, яким феєрверком розлітаються навкруги! І це насправді так тішить і радує, що куди там дослухатися до того, що тобі кажуть! Емоції, вони такі - завжди намагаються взяти верх над розумом, затягують, як воронка, і вирватися з-під їх влади складно. Тож у такому стані неважко наробити дурниць. Таке, або щось подібне, з ним бувало не раз і не двічі, а таки частенько, чого вже там прибіднятися? За це й влітало. Ні, бить його не били. Тільки грозилися - то віником, то капцями, то повідком... А сварили щоразу, причому серйозно. І йому було соромно за таку нерозумну поведінку.

Але Каріна такого досвіду ще не має. То чим тут зарадиш? Старк лягав поруч із переноскою, намагаючись власним прикладом витримки і спокою переконати товаришку по нещастю, що все буде добре і скоро вони підуть додому, от тільки відгуде і відбухає... Інколи це допомагало, але найчастіше, особливо тоді, коли вило і гупало кілька годин підряд, вона просто нетямилася від страху і озиралася навкруги такими шаленими очима, що Старк боявся зустрітися з нею поглядом, остерігався, що вискочить і вчепиться в нього всіма кігтями. А що ви собі думали? Кішка є кішка! Від неї всього можна очікувати. Тим більше від малолітньої. Ось підросте, тоді й подивимось, набереться розуму, чи ні. Хоча зазвичай характер змалечку видно.

Каріна цінувала власну незалежність і демонструвала свій норов при найменшій нагоді. Йшла на руки і дозволяла себе погладити лише тоді, коли сама того хотіла. Чужих не любила, ставилася до них насторожено і з підозрою. Лякалася гучних звуків. Любила тишу, спокій і звичну обстановку. А тут, під землею, на станції метро, де вони ховалися від різноманітних прильотів, всього цього не було. Натомість гуло, гупало, а чужих навколо було скільки, що очі розбігалися за всіма стежити. Ото й нервувала.

Мама Міра втішала їх усіх, як могла. Брала на руки сина, кицьку, щось шепотіла їм лагідно і заспокійливо, а Старк розуміюче лежав біля її ніг. Так і сиділи, притулившись один до одного, інколи аж до самісінького ранку. А потім знесилені, невиспані і геть виснажені нервовим напруженням йшли додому і падали, наче підкошені, відпочивати після нічних поневірянь.

За півтора року такого ненормального життя лагідна, доброзичлива і колись весела Міра звелася нанівець - тінню никала по квартирі, не випускаючи з рук телефона, а коли довго не було дзвінка, плакала. При цьому звісно, ховалася, аби своїм розпачем нікого не потривожити, особливо сина, але ж Старк усе те бачив і розумів.

Як оце все почалося, господар зібрав речі, одягнувся в якийсь дивний одяг, що називався не менш дивно - піксель, і кудись пішов. На прощання обійняв дружину, сина, погладив Каріну і Старка і наказав: бережіть себе! Вони сумлінно виконували наказ і терпляче чекали на його повернення. Сподівалися, що воно буде швидким. Але дні йшли за днями і стало зрозуміло, що відтепер не те що повернення, а й побачення під великим питанням, добре, що хоч телефоном можна поспілкуватися, та й то не завжди...

Спогади Старка про недавнє минуле сполохала Вєта - вона вийшла на ганок з оберемком старої одежі.
- А чого ти тут сидиш? - спитала лагідно.- Не знаєш куди подітися? - І співчутливо погладила по голові. - Воля, щоб ти знав, це велика відповідальність за прийняте рішення. Але тобі тут без мене не обійтися. Так що ходімо облаштовуватися, а то холодно та й спати вже пора.
І вона попрямувала до лазні. Старк слухняно пішов за нею.

- Ось тут, - вказала на старий диванчик у передпокої до парилки, - і спатимеш тепер, раз не хочеш до хати йти. - І почала мостити йому постіль із якихось старих курток і пальто.
Старк на знак згоди махнув хвостом.
- Ти мені тут хвостом не махай, - строго сказала Вєта, - А лягай, щоб я бачила, що тобі зручно. Давай, не затримуйся. А то я так за день втомилася, що й ніг під собою не чую. Мені теж вже відпочити хочеться. - І поплескала рукою на середину щойно створеного з одежі кубельця.
Старк застрибнув, влігся і знову махнув хвостом, тепер вже на знак подяки. Двері Вєта лишила трохи прочиненими і зафіксувала їх парою цеглин, аби можна було вільно заходити і виходити з приміщення.

От тепер він сам собі господар! Задоволено витягнувся на весь зріст і непомітно задрімав, а потім і заснув. І снилися йому Карпати - ліс, неглибокий, але широченький гірський потічок з прозорою водою і гладенькими камінчиками на дні. І він - веселий, бадьорий, молодий бавиться у ньому, не дивлячись на доволі прохолодну воду, гасаючи туди-сюди, мов навіжений. А щасливі Михайло і Міра стоять на березі, дивляться на нього і сміються, та ще й  на відео знімають!

Сон був настільки реальним, що він декілька разів так дригнув ногами, аж прокинувся. Гарний був відпочинок! В Карпатах вони бували у вересні або у жовтні, а влітку на морі - в Бердянську або в Кирилівці. Отам вже купалися всі гуртом! І бризкалися, і гралися, і грілися потім на теплому пісочку. Щоправда, коли в сім'ї з'явився Іллюшка, в Карпати вже не їздили, тільки на море. З малим боялися далеко  вириватися.

А що тепер? Всі нарізно. Міра з Іллюшкою і Каріною в місті, він ось тут, у селі, а Михайло взагалі невідомо де... Вєта, він це не раз чув, казала, що він на нулі. Що це за нуль, Старк толком не розумів, але по інтонації здогадувався, що то дуже небезпечне місце, звідки не всі повертаються додому живими і неушкодженими.

Він скучав за своїм господарем і часто згадував довгі прогулянки з ним на березі Дніпра. Він тоді бігав досхочу, Михайло ніколи не обмежував його у часі, завжди терпляче чекав, поки таки набігається. Ще й різні ігри придумував, то з м'ячиком, то з сухою гілочкою, то ще з чимось... Хто зна, з чим він бавиться зараз на отому нулі... Та чи й бавиться? Вєта якось йому розповідала, що там щомиті так виє і гупає, що й голову підняти не можна. Старк уважно слухав і намагався уявити.
- Ох, ти ж мій розумнику, - гладила його жінка, - все розумієш, співчуваєш, тільки сказати нічого не можеш... - і сумно зітхала.

Старк у відповідь клав їй голову на коліна і заглядав у очі. Вєта журилася, інколи плакала, не ховаючи сліз, а інколи голосно лаялася, проклинаючи, на чому світ стоїть, якихось орків, русню та їхнього  головного хамла... Щодо останнього, то він не впевнений, що вона називала його саме так. Щось схоже, але такого слова Старк не знав. Проте в ньому було скільки ненависті і презирства, що він розумів, той, кого так називають - негідник! І це через нього тепер його господар на небезпечному нулі ризикує життям, захищаючи їх усіх від небезпечних прильотів.

Ким і кому саме доводилася Вєта у їхній невеличкій сім'ї, Старк достеменно не знав - чи то якась родичка, чи просто добра знайома... Проте хіба в цьому суть? Головне, вона, як могла, допомагала їм у цій непростій ситуації. Радо прийняла Старка у своїй господі, аби хоч трішечки розвантажити Міру від щоденних турбот про нього, радо зустрічала маму й сина, коли ті приїздили до неї на вихідні, піклувалася про Іллюшку, коли та їздила, попри небезпеку, на нуль на побачення з чоловіком. Після цього Вєта з гордістю називала Міру справжньою амазонкою! Що воно таке, Старк повністю так і не второпав, але розумів, що щось гарне і гідне захвату.
А нещодавно Вєта щиро вітала й Михайла, який приїздив з отого нуля на кілька днів. Тоді біля альтанки на подвір'ї смажили духмяні шашлики, тісно сиділи за святково накритим столом і з гордістю роздивлялися нагороду господаря за бойові заслуги. Від нього і його пікселя пахло незвично й тривожно, але Старк від радості на те не зважав, і лащився до нього, наче цуценя...

На початку жовтня було ще тепло, і вся чотирилапа ватага - Старк, Жужа з Патроном і дрібна, але гонорова Майра, яка, на відміну від них усих, жила з Вєтою в домі, від надміру почуттів моталися, граючись, по двору. Час від часу Старк підбігав до господаря, аби притулитися до нього і вдячно лизнути руку за неочікуване побачення. Михайло гладив його і підбадьорював: " Молодець! Так тримати і надалі. Не здамося! Не діждуться! Воля - понад усе!"

Старк тоді наче й не дуже прислухався до сказаного, бо емоції від зустрічі зашкалювали, але коли господар знову повернувся на нуль, задумався. І, врешті-решт, порівнюючи своє минуле і нинішнє, прийшов до висновку, що господар, як завжди, таки правий - воля понад усе! Ото і впирався з усіх сил, коли Вєта намагалася затягти його до хати, ледь похолодало. Захищав свою волю, як міг...

На новому місці Старк швидко призвичаївся і своїм новим статусом був цілком задоволений. Та минуло кілька тижнів і надворі занепогодилося не на жарт. Йшов то мокрий сніг, то дощ... А нині з неба так вперіщило, що Жужа разом з Патроном притьмом примчала до його помешкання і вляглася зі своїм нащадком у його кубельці на дивані. Певно вирішила, що тут їм буде значно комфортніше. Старк з цього приводу не сперечався - все-таки мати з дитиною мають право обирати, де їм краще, у власній будці, чи тут, у лазні... Мовчки вийшов і сів біля дверей.

Холодний дощ не вгавав, він геть змок і змерз, але вперто продовжував сидіти. За все треба платити у цьому житті. Коли, як і чим, залежить від обставин. Про те, що від переохолодження і сирості він може захворіти, а то й померти, не думав. Десь там, на небезпечному нулі, його господар теж мокне під дощем по коліна в окопній багнюці, бо підлий ворог не дрімає, все норовить знищити наших захисників. А його нуль ось тут, біля дверей, за якими в теплі і безпеці сплять собі Жужа і Патрон. Ох і символічну ж кличку дали щеняті - Патрон! Ось виросте, і буде захищати довірену йому територію.

Хто знає, чим би усе це скінчилося, якби Вєта, не дивлячись на негоду і доволі пізній час, чогось не вийшла на подвір'я. І, побачивши Старка, що закляк під дощем, жахнулася. Заглянула в лазню.
- Ага! От воно що, - мовила розуміюче, - Жужа качає свої материнські права, а ти, як істинний джентельмен, поступився їй своїм місцем... Ану мерщій до хати! - скомандувала рішуче, - А то ще захворієш. І не впирайся мені!
В кухні, де підлога була з підігрівом, вона обтерла Старка старим рушником, дала ще раз повечеряти і наказала: " Лежи! Сохни! Завтра подивимось, що з тобою надалі робити."
А ранком сухий і звеселілий Старк уже стояв біля вхідних дверей. На Вєту дивився щиро, не приховуючи, що вдячний їй за турботу, але залишатися тут на довше не має ніякого бажання.
- Ох, і впертий же! - усміхнулася та, - І в кого тільки вдався! Виховання господаря, не інакше. - І додала, відчиняючи, - Та йди вже, йди, що ж з тобою робити!

Десь під обід, як трохи розпогодилося, Вєта притарабанила з гаража в лазню велике старе крісло, поставила поруч із диванчиком, де тепер розкошувала Жужа з Патроном, і влаштувала на ньому тепле кубельце.
- Ось тобі нове місце для спання, - мовила лагідно.
Старк схилив голову набік і вдячно махнув хвостом. А Вєта посміхнулася сама собі: " Це ж треба отаке! Не собака, а істинний волелюбний джентельмен. Розкажи комусь, так не повірять. Он він,  стоїть перед нею, на сто відсотків впевнений у своїй правоті. Не дарма кажуть, що у скрутних ситуаціях собаки бувають людяніші за деяких представників двоногих, яких називати людьми просто язик не повертається... А цьому лабрадору певне не дарма дали колись таку кличку, може він і справді глибоко в собі залізна людина..."