Рік крові, поту і сліз

"Кров, піт і сльози" – під такою назвою відома промова Вінстона Черчилля, яку він виголосив перед Палатою громад у травні 1940-го. Так само називався текст, що вийшов на "Українській правді" на початку 2023-го і був присвячений перспективам нового року повномасштабної війни.

Тієї миті більшості з нас не хотілося слухати про кров, піт та сльози; про нові виклики, нові випробування та нові втрати. У масовій свідомості 2023-му було відведено зовсім іншу роль: він вважався роком ледь не гарантованої перемоги над Росією. Роком, коли ворожі орди будуть розгромлені, а окуповані території одна за одною повернуться до України.

Але, підбиваючи підсумки року, залишається визнати, що країна стала жертвою тих самих ментальних пасток, які проглядалися ще дванадцять місяців тому. І ці пастки були створені не зовнішнім ворогом – ми приготували їх собі самі.

Пастка №1: завищені очікування

Апетит приходить під час їжі, і минулорічні перемоги ЗСУ в тилу сприйняли як прелюдію до нових, ще яскравіших і грандіозніших перемог. Хоча стратегічне вікно можливостей, що дозволило звільнити Харківщину та правобережну Херсонщину, вже закрилося до початку 2023 року, й Україна мала прорубати нове вікно без жодних гарантій успіху.

Безперечно, до перегрівання народних очікувань доклала руку українська влада. Але не меншу роль відіграла нетерпимість до інакомислення та схильність до навішування ярликів в українському суспільстві. 

Багато скептиків воліли не ділитися власними сумнівами щодо тріумфального контрнаступу – оскільки розуміли, що скепсис можуть розцінити як "зраду" та "роботу на ворога". Натомість бравурні прогнози про деокупацію Криму вже закілька місяців не загрожували нічим і передбачувано заповнили наш публічний простір.

Коли жоден із цих прогнозів не виправдався, ми отримали масову фрустрацію. За підсумками 2023 року Україна не зазнала воєнної поразки – фактично йдеться про нічию. Але на тлі непомірно завищених очікувань нічию почали сприймати як програш, і тепер багато наших співвітчизників перебувають у депресії та посипають голову попелом.

Пастка №2: недооцінка супротивника

Якщо на початку війни глузування над "другою армією світу" піднімали моральний дух населення та відіграли позитивну роль, то до 2023 року вони стали завдавати більше шкоди, ніж користі. 

Поки росіяни навчалися на власних помилках, в Україні шапкозакидництво перетворилося на публічний маркер патріотизму. Якщо ви не висміюєте ворога, не принижуєте ворога, не зображуєте ворожу армію збіговиськом клінічних ідіотів – це привід запідозрити вас у таємних симпатіях до ворога. 

В результаті українську аудиторію продовжували годувати розповідями про жалюгідних "чмонь".

А потім на цю аудиторію обрушився потік неприємних відкриттів. З'ясувалося, що противник досяг успіху в фортифікації; що у противника в рази більше дронів; що противник налагодив у себе військове виробництво, і з нього треба брати приклад… Перехід від принизливих оцінок ворога до розписування ворожих досягнень виявився надто різким і тому болючим.

Об'єктивно військові успіхи РФ у 2023 році залишаються дуже скромними. Російську програму-мінімум – вихід на адміністративні кордони Донецької області – так і не було виконано. Але за контрастом з нещодавнім шапкозакидуванням будь-який, навіть незначний успіх нашого ворога сприймається загострено і травмує вітчизняну публіку.

Пастка №3: пошук винних

Розбіжність між бажаним та дійсним підштовхнула Україну до передбачуваної реакції: агресивного пошуку винних серед своїх же.

Ошукана у своїх очікуваннях країна не готова звинувачувати в цьому об'єктивні обставини. Країні потрібні цапи-відбувайла, на яких можна було б зігнати гіркоту масового розчарування.

Одні з нас лають західних партнерів, інкримінуючи їм боягузтво, дволичність та прагнення домовитися з Росією за рахунок України. Інші таврують цивільне населення і стверджують, що український тил забув про війну і не виявляє належної солідарності з фронтом. Треті вішають усіх собак на Володимира Зеленського та його підлеглих, намагаючись взяти реванш за поразку на президентських виборах чотирирічної давнини. 

Правда, військове командування у вітчизняних проблемах звинувачують рідше за інших – генерал Залужний, як і раніше, популярний і в армії, і в тилу. Але невгамовна Мар'яна Безугла віддувається за всіх, а про непрості стосунки між головкомом та Банковою не пліткує лише лінивий.

Повальна фрустрація оголила всі ті внутрішні розбіжності, протиріччя та взаємні образи, які раніше згладжувалися передчуттям швидкої перемоги. І це стало однією з найдеструктивніших і найтривожніших тенденцій року, що минає.

Новий 2024 Україна зустрічає без колишніх ілюзій. Тепер усім і кожному ясно, що війна – це гра в довгу. Від наступного року наші співгромадяни чекають не чудових бліцкригів, а нових викликів, важких випробувань і неминучих втрат. Чого гріха таїти, така перспектива вже встигла деморалізувати певну частину українського суспільства.

Можна не сумніватися, що знамениту промову Черчилля про кров, піт та сльози 2024-го процитують неодноразово. Але, мабуть, більш мотивуючою для наших співвітчизників може стати інша британська цитата, датована травнем 1941 року:

"Очевидно, всі надії виграти цю війну в пристойний спосіб втрачені. План Черчилля та Ко явно полягає в тому, щоб все віддати, а потім відбити все назад за допомогою американських літаків та річ крові. Зрозуміло, вони не можуть досягти успіху. Весь світ повернеться проти них, ймовірно, включно з Америкою. За два роки ми або будемо завойовані, або виявимося соціалістичною республікою, яка б'ється за своє існування за наявності таємної поліції та при тому, що половина населення голодуватиме".

Ці рядки були написані не прихованим прихильником нацистів і не безглуздим обивателем-панікером. Такий запис в особистому щоденнику залишив найбільший британський інтелектуал свого часу – Джордж Орвелл. Майбутній автор "Колгоспу тварин" та "1984" оцінював військові перспективи своєї країни вкрай песимістично, і в нього були для цього всі підстави.

Але, як ми знаємо, за два роки Велика Британія не була завойована і не перетворилася на соціалістичну республіку з голодуючим населенням. Американці не повернулися проти Черчилля та Ко, а спільна перемога над Німеччиною 1945-го виявилася цілком пристойною.

І це зайве нагадування про те, що опускати руки не варто навіть у найскладніших ситуаціях. І що зневіра – точно не найкраща альтернатива шапкозакиданню.

Михайло Дубинянський