У 2024-й

У кінці року традиційно запитують про події поточного року (позитиви та негативи) та про перспективи наступного.

В умовах війни чіткого розподілу нема, бо війна – це апріорі негатив, у контексті якого та крізь який проходять усі інші процеси.

Тому правильніше, мені здається, говорити про значимі процеси, які мали місце цього року та матимуть продовження у 2024-му (на те вони й значимі), а їх чимало. Отже, головні:

1. Наше розуміння перемоги в умовах довгої війни. Дуже правильно, що ми починаємо звертати увагу не лише на фронт, а й на тил. Бо невразливість зсередини має не менш важливе значення, ніж невразливість ззовні. Та й тут є площина для перемог – зокрема, у боротьбі з пострадянським форматом державних інституцій та менталітету суспільства/еліт. Поділяю слова про необхідність демонстрації результату. А для цього кожен повинен займатися своєю справою (тобто, професійно), і мають діяти правила – для того, щоб ні влада, ні опозиція не відчували упередженості та мали рівні можливості.

2. Наша військова стратегія та тактика на черговому етапі війни. З однозначних та видимих позитивів 2023 року можна виокремити: а). наше утримання позицій; б).витіснення Росії з монопольного становища у Чорному морі; в). старт спільних оборонних виробництв (в Україні, але з залученням західних інвестицій та технологій). Тим не менше, повністю згодна з твердженням про те, що 2024 рік має відрізнятися від 2023-го, бо інакше нас чекають проблеми, повʼязані з довгою позиційною війною.

3. Наш євроатлантичний рух. Очевидний успіх цього року, до якого причетні усі (політики, дипломати, суспільство, військові, які нас боронять) – це старт процедури приєднання України до Європейського Союзу. Буде ще багато дискусій по ходу подальшого руху (як всередині України, так і в ЄС), але для нас це гарний стимул здійснювати трансформації. Та й час (маю на увазі не зовсім позитивну для нас зовнішню конʼюнктуру через вибори та зростання конфліктності у світі загалом), як це не парадоксально, теж може стати мотиватором. Усі ми бачимо, що допомогу отримувати стає складніше – відтак, треба зосередитись на трансформаціях в межах конкретних часових рамок, які залежать від нас та є критеріями для подальшого руху до ЄС та НАТО.

4. Розуміння того, що треба щось міняти в економіці та управлінні в умовах війни. Це ж саме стосується політичного процесу та комунікації. Це, мабуть, найскладніше. От хоча б ефективність державних підприємств та їх управління – ну чим не тема. Але тут важливо віднайти формат обговорення та прийняття рішень – водночас дискусії та конкуренція як необхідна складова демократичних систем і в той же час обʼєднання усіх навколо цілей, досягнення яких робить нашу країну сильнішою.

5. Окремо про комунікацію. Бо, знаєте, нас інколи захоплює такий собі зрадо-переможний стиль (це коли така перемога, що аж зрада; і така зрада, що аж перемога). Тобто, такий спрощений підхід монологу із суспільством. Це факт. Але з цим щось треба робити. Як варіант, можна дотримуватись такої рамки: спочатку пріоритети та цілі (які підтримуються усіма), далі – способи їх досягнення (і тут не те, що може, а має бути критика, дискусії, пропозиції, але заради цілей та погоджених пріоритетів).

Загалом же, не лише Захід має демонструвати, що Путіну не вдасться його пересидіти, а й ми самі. Повторю вчергове: врешті-решт, виграє той, чий формат держави буде стійкішим та перспективнішим. Нехай 2024-й зробить нас сильнішими.

ОЛЕСЯ ЯХНО

Політичний експерт

Джерело: Українська правда