Про єдність, яка (не?) на часі

Просмотров: 398
15 лютого 2024 18:40

Якщо ви колись каталися на "американських гірках", то пам’ятаєте відчуття перших секунд неочікуваності, коли тіло кидає у різні сторони.

З лютого 2022 року емоційний стан українського суспільство нагадують ці американські гірки.

Страх втрати держави, страх знищення ідентичності, страх смерті – думаю, більшість з вас це переживали.

Саме відчуття страху – це те, що об’єднало нас на початку повномасштабної війни.

Згадайте, не треба було нікому нічого пояснювати чи доводити – кожного переповнювало відчуття єднання перед абсолютно конкретним ворогом.

Після першої шокової реакції прийшло усвідомлене відчуття ненависті. Злість збурювалася до дії, підштовхувала до опору.

Страх і ненависть були головними стимулами для єдності.

Єдність приймала різні й часто неочікувані форми: співпраця заклятих ворогів, байдужість до старих образ, навіть політики відмовлялися від критики один одного в публічності.

Наша внутрішня єдність, яка була простимульована страхом та ненавистю – поставили хрест на вологій мрії Кремля під назвою "Київ за три дні".

Але будь-які емоції притуплюються з часом. Після того, як Сили оборони України дали по зубах ворогу, ми всі прийняли постійну загрозу, як супутній елемент нашого існування.

Страх перестав бути стимулом для єдності в тилу.

Залишилась ненависть, але сама по собі вона не може бути стимулом єдності перед обличчям такого неповородкого і ресурсного ворога як Росія.

Згодом суспільству вдалось швидко знайти альтернативу страху.

Нею стала мрія про ШВИДКУ ПЕРЕМОГУ.

Швидка перемога – два такі милі й дорогі нашому вуху слова.

Вони успішно діяли на нашу свідомість, наче швидкі вуглеводи у людському тілі.

Будемо відвертими,  що кожен з нас "сидів" на цьому допінгу. Вдалося навіть "підсадити" на нього політичну еліту західних партнерів.

Допінг з одного боку стимулює, а з іншого – втамовує біль.

Очікування швидкої перемоги стало універсальним виправданням левовій частині наших проблем.

До класичного вислову "не на часі" додався ще новий: "вже після перемоги". 

Думаю, що ви чули таке твердження: "От переможемо росіян і наведемо лад з….".

Ми були як той боксер, який наніс декілька влучних ударів в голову супротивника і в другому раунді побачив в його очах туман і вирішив піднажати, щоб достроково закінчити бій нокаутом.

Українцям аплодували з глядацької зали, давали поради, інколи заважали, даючи нашому супротивнику час на відпочинок.

І ворог не тільки вистояв раунд, але й відновився. Тепер він демонструє готовність стояти всі 12 раундів.

Це велика проблема та перевірка для нашого суспільства.

Разом з мрією про швидку перемогу нас болюче покинула єдність.

Різні внутрішні ср*чі переросли у великий та загальнонаціональний махач всіх проти всіх.

Ми гриземося зсередини не менш люто, як ненавидимо ворога.  

Такий стан суспільства не є чимось новим – наша історія має багато прикладів того, до чого внутрішня ненависть призводить.

Але давайте спробуємо знайти відповідь на питання: що з цим усім нам робити?

Як на мене, її найкраще сформулював видатний австрійський психіатр Віктор Франкл, описуючи життя у концтаборах: "Першими зламалися ті, хто вірив, що скоро все закінчиться. Потім ті, хто не вірив, що це колись закінчиться. Вижили ті, хто сфокусувався на своїх справах, без очікування того, що ще може статися".

Чим займатися військовим – вирішує військове командування. Я точно не маю права говорити про справі військові і не збираюся цього робити.

А щодо цивільних, то рецепт Франкла може бути конвертований у таку пораду: нам потрібно зайнятись справами, які ми відкладали на "після перемоги".

Важливо сконцентрувати зусилля на тих сферах, які в першу чергу усунуть згадки про спільне радянське минуле та наблизять нас до західного світу.

В першу чергу мова йде про верховенство права. Можливо термін занадто абстрактний, але верховенство права є основоположним у демократичному суспільстві.

Бажання справедливості – це те, що сьогодні об’єднує всіх українців, незважаючи на регіональну приналежність, вік, соціальний статус і так далі.

Наприклад, в росії збочене розуміння права – там правоохоронці хизуються кількістю нових карних справ. Такими є плоди радянського минулого. І з такими підходами нам точно не по дорозі, треба якнайшвидше від цього відійти.

Недовіра до судової та правоохоронної системи в Україні в майбутньому може перерости у дуже небезпечні зіткнення всередині нашого суспільства. Коли кожен боротиметься за свою правду, користуючись тими методами, якими вміє. Тому реформа критично НА ЧАСІ.

Друге: похідне від верховенства права – це підходи держави до економіки.

Радянський метод: "бий багатих" не працює. Бо він закінчується занепадом. 

Згадайте мем: "Та це ж було вже". Бо справді, ми це вже проходили.

Правильною ціллю у вимірі західного  світу є зростання долі білого бізнесу в економіці.

Всі важкі та неприємні реформи, які були "не на часі", повинні стати нашими проміжними цілями та знову обʼєднати суспільство.

Кращого часу не буде. Бо війна вчить, що є тільки тут і тільки зараз.

Аргумент "люди нас не зрозуміють" вже не працює.

Навпаки – люди не зрозуміють, якщо цього не буде зроблено.

У нас справді є великі шанси на реальні зміни. Історія не пробачить упущені шанси.

 

АНДРІЙ КОБОЛЄВ
ексголова правління НАК "Нафтогаз України"

Джерело: Українська правда

 




Похожие новости: