Розстріли на Майдані. Біль не стихає, родини очікують на судові вироки
20 лютого 2014 року ‒ найкривавіший день подій на Майдані у Києві, які отримали назву Революція гідності.
Не зважаючи на оголошене перемир’я, сутички у ніч з 19 на 20 лютого між протестувальниками і озброєними спецпризначенцями продовжувались. Зранку до Києва приїхали численні автобуси з людьми з західних областей України. Беркутівці намагалися прорватися на Майдан. О 8 годині 55 хвилин учасники Революції Гідності почали підніматись Інститутською, щоб відтіснити силовиків.
Лише в один день, 20 лютого 2014 року, смертельно поранені були 48 мирних учасників Революції Гідності, а також 4 працівників органів внутрішніх справ. До сьогодні не оголошені всі судові вироки у справі загибелі Героїв Небесної Сотні 20 лютого.
19 лютого 2024 року Державне бюро розслідувань (ДБР) повідомило, «за чотири роки розслідування ДБР «справ Майдану» було повідомлено 239 підозр, до суду направлено 117 обвинувальних актів відносно 211 осіб». ДБР називає одним із важливих досягнень завершення та передачу до суду справи проти тодішнього керівництва держави, в тому числі колишнього президента Віктора Януковича та керівників органів безпеки. За даними ДБР, їх обвинувачують у організації вбивств 67 людей та завдання тілесних ушкоджень ще 887 учасникам протестів із 18 по 20 лютого 2014 року.
А Олексій Донський, керівник департаменту у справах Майдану Офісу генпрокурора заявив під час брифінгу 19 лютого 2024 року, що у подіях Революції гідності і безпосередньо розстрілах майданівців не брали участь російські правоохоронці та снайпери.
За даними Генпрокуратури, всього під час Революції гідності постраждали 2,5 тисячі людей, 104 із них загинули – більшість у лютому 2014 року. Згодом загиблих учасників акцій протесту почали називати Небесною сотнею. За даними Міністерства внутрішніх справ, від 18 лютого по 2 березня 2014 року під час виконання службових обов’язків у центрі Києва загинули також 17 силовиків.
Радіо Свобода відвідало родини двох Героїв Небесної Сотні на Львівщині ‒ Анатолія Жаловаги (1980 рік народження) і Романа Сеника (1968 рік народження).
Рідні зібрали всі свідчення
Батько Анатолія Жаловаги ‒ Григорій показує столик у кутку кімнати, на якому портрет сина, квіти, запалена свічка і подаруночки від племінниць. Молодша народилась після загибелі Анатолія.
«Ось уже 9 років, як ми маємо цей куточок у кімнаті. Молимося і запалюємо свічки, згадуємо сина. Після його загибелі я дав слово, що на могилі і біля банера горітиме завжди свічка і вже 9 років ми дотримуємось слова», ‒ каже Григорій Жаловага.
Батьки Анатолія запрошують у кімнату сина. Сюди вони заходять щодня. Тут практично нічого не змінилось, розповідають, відколи Анатолій 18 лютого 2014 року поїхав із дому у Київ. Лише на стінах ‒ численні фотографії з подій Помаранчевої революції і Революції Гідності, стоси книг про Небесну Сотню.
Одразу пішов на барикади допомагати хлопцям і дівчатам
«Анатолій приїхав у лютому 2014 року з заробітків, з-за кордону. Подивився телевізор, побачив, що відбувається у Києві і сказав, що не може лежати, а мусить їхати. Поїхав у Львів, записався у поїздку, зібрав наплічник і поїхав. Ще ввечері 18 лютого подзвонив до брата, щоб той помахав йому рукою з вікна, бо їхатиме повз будинок київською трасою. 19 лютого зранку він уже був у Києві. Якраз там були дуже жорсткі події. Одразу пішов на барикади допомагати хлопцям і дівчатам», ‒ розповідає Григорій Жаловага.
Рідні Анатолія зібрали всі свідчення людей, фотографії, відео і детально відтворювали події 20 лютого, в яких брав участь їхній син і брат до моменту його вбивства.
З зібраних матеріалів видно, що Анатолій ховався від куль за деревом, за щитом, ідучи до барикади. І раптово він кинувся на допомогу іншому майданівцю. Переглядати відеоматеріали батькам дуже важко. Бо вкотре проживають мить загибелі сина.
Батьки посекундно знають, що відбувалося на Майдані 20 лютого.
19 лютого Анатолій підпалював петарди, носив пляшки з коктейлями Молотова, цілу ніч чергував на барикадах. Ще вночі задзвонив до маминої сестри, в якої двоє синів, просив їхати на допомогу. А 20 лютого о 9-ій ранку з Анатолієм перервався телефонний зв'язок.
«Свідки розповіли нам, що син цілу ніч чергував на барикадах, потрапив під водомет і був увесь мокрий. Переодягнувся в інший одяг, тому ми його одразу не могли впізнати. А зранку взяв пляшки з запалювальною речовиною і пішов вверх по Інститутській.
Перейшов на лівий бік, ще видно, як пригнувся і пішов на верхню барикаду. Туди, де верхній вихід з метро Хрещатик.
На відео зафіксовано, як беркутівець, який стоїть на КАМАЗі, робить постріл. Поранення було миттєве, в голову, несумісне з життям. За КАМАЗАми на блоках стояли три беркутівці і середній зробив постріл в сина.
Звичайно, ми не можемо доказати хто, бо основна група відійшла, а залишились 3 і 4 на низу, які вели постійно вогонь. У суді я показав відео. 22 вбитих чоловіків, серед них і наш син, лежали на території Михайлівського собору», ‒ каже Григорій Жаловага.
Роками батьки і молодший брат Анатолія чекають на рішення суду у справі вбивства їхнього сина і брата. Надали слідству всі матеріали, які зібрали за цей час. Опитані свідки. За словами Григорія Жаловаги, слідство затягнулось.
«Останнім часом найбільше нас шокувало те, що сьогодні пішли до нарадчої кімнати і рішення буде ухвалене, фактично, у жовтні по вироку. Я не розумію, для чого так тягнуть. По деяких справах закінчується термін дії. По деяких є вироки. А щодо вбивств 20 лютого нічого немає. Чекаємо 9 років рішення суду по засудженню злочинців, які вбивали наших дітей на Майдані», ‒ каже Григорій Жаловага.
Батько, коли забирав тіло сина з Києва, пережив справжній шок від побачених вбитих тіл, які лежали одне на одному.
Втрата сина, пережите і відсутність вироку вдарили по здоров'ю. Легше не стає. Час не втамовує біль.
Григорій і Лариса Жаловаги впевнені, якби їхній син Анатолій вижив, то б у рядах ЗСУ захищав Україну у 2014 році і сьогодні.
«Наш син загинув за нашу неньку Україну, за її незалежність, за гідність. Для нього українська мова була понад усе. Він вільно спілкувався англійською. Займався спортом. Працював за кордоном. Сьогодні війна зачепила практично всі родини в Україні. А коли стались вбивства на Майдані, не дуже нас розуміли і висловлювання деяких людей мене мучили. Я знаю, що ці жертви були недарма і Україна буде процвітати, буде вільна. Україна ніколи не буде рабом і не стане на коліна», ‒ каже мати Героя Небесної Сотні Лариса Жаловага, мама
Анатолій Жаловага жив у Дублянах, неподалік Львова. Він не встиг створити власну родину. Загинув у віці 33 років. Анатолій Жаловага посмертно нагороджений званням Герой України.
Родина Сеника подала позов у Європейський суд
Пам’ять про Романа Сеника бережуть і його рідні у селі Наконечне-2 Яворівського району Львівської області. На будинку ‒ меморіальна таблиця, а всередині облаштований куточок, де виставлені фотографії Героя Небесної Сотні, відзнаки. Особисті речі Романа Сеника сестра віддала слідству.
Роман Сеник їздив у Київ на Майдан тричі. Перший раз поїхав, коли силовики побили студентів. Входив у «Бойківську сотню». Він завжди ходив із українським прапором.
«9 років пройшли. Нам говорили, що час лікує, але запитую себе і всіх, чи когось цей час вилікував. Ні, нікого. Він казав, що я не розумію, як класно на Майдані, тут всі свої, свої закони, всі дотримуються правил. Вони були єдині. Він мені просто зателефонував і сказав: «Слава Україні! Я ‒ на Майдані. Вночі перед вбивством, ми розмовляли, він говорив, як важко, як багато беркутівців. А зранку 22 січня ми не могли до нього додзвонитись.
Бачили, що є перші загиблі. Коли додзвонились, то він повідомив, що отримав перше бойове поранення. Виявляється, граната розірвалась, осколки попали в нього. Дівчата обробили рану, а ми просили його повертатись. А він злився, що там діти, треба підтримати, що їх мало, вбили дітей», ‒ розповідає сестра Романа Сеника Леся Лисак.
У ніч на 22 січня Роман Сеник чергував. Зранку почався наступ «Беркута», від якого протестувальники відбились. Біля ніг Романа розірвалась граната, осколок влучив у ногу. Втім отримавши медичну допомогу, він повернувся у свій намет, але взяв прапор і пішов. Роман Сеник стояв із українським прапором серед палаючих шин на Європейській площі, він не мав на собі ані бронежилета, ані шолома.
22 січня Роман Сеник був поранений на вулиці Грушевського. Бронебійна куля 12 калібру влучила в плече, пройшла через легені, застрягла у ребрі.
«Ми не знайшли живих свідків, які б бачили, як він загинув. Маємо відео, як він йде з дерев’яною битою на Грушевського, де стоїть із Михайлом Жизневським, ще живим, перед самою загибеллю Жизневського. Думаю, що тодішня діюча влада знищила матеріали, докази з 22 січня. Доведено, що в нього стріляли, але хто невідомо. Куль не видавали. Я коли приїхала в Київ, брат вже вдруге був прооперований, йому ампутували руку, рятуючи життя. Він втратив багато крові і закликали здати для Романа кров. Коли я прийшла у Центр переливання крові, там була тьма людей і всі здавали для брата кров. Десь усередині я вірила, що він житиме, бо йому стільки здали крові…», ‒ каже Леся Лисак.
Однак 25 січня серце Романа Сеника зупинилось. За словами Лесі Лисак, тіло брата силовики намагались викрасти з лікарні, але побратими з Майдану не дозволили цього зробити і підняли галас.
45-річний Роман Сеник був третім вбитим протестувальником на Майдані. 22 січня «Беркут» вранці атакував мітингувальників і снайпер влучив у 20-річного вірменина Сергія Нігояна і 25-річного білоруса Михайла Жизневського, одразу ж після цього був важкопоранений і Роман Сеник.
22 січня виявлено мертве тіло 50-річного львів’янина Юрія Вербицького, якого викрали 21 січня разом із активістом Ігорем Луценком з Олександрівської лікарні в Києві, від побиття помер киянин Олександр Бадера.
Досі у справі Романа Сеник суд не виніс вирок.
«По нашій справі все дуже складно, справа до сих пір в ДБР, тому що немає винних. У кінці минулого року Європейський суд із прав людини прийняв мою заяву, яка буде розглядатися.
Ми не очікували, що на рівні держави гальмуватимуть слідство і розгляд справ у суді», ‒ каже Леся Лисак.
Наприкінці 2023-початку 2024 років спливають строки давності у майже половини кримінальних проваджень у справах Майдану, про це повідомив представник Офісу Генерального прокурора Олексій Донський.
У 22 справах строки давності закінчуються вже у листопаді-грудні 2023 року, а у 38 справ ‒ у січні-лютому 2024 року. Термінів давності немає у особливо тяжких злочинів-вбивств.
За інформацією «Центру громадянських свобод», протягом 9 років родини загиблих відвідали 600 судових засідань, 200 з яких були перенесені.
У листопаді минулого року Святошинський районний суд Києва завершив судовий розгляд справи «Вбивства людей 20 лютого 2014 року під час Євромайдану», який тривав з травня 2016 року. Судове рішення може бути винесе восени цього року.
Герої України Анатолій Жаловага і Роман Сеник у числі 24 мешканців Львова та Львівської області, які загинули під час Революції Гідності. Більшість була вбита снайперами, які цілились у голову, серце, шию протестувальників.
20 лютого на Майдані загинуло у Києві загинуло 47 людей, 157 отримали тілесні ушкодження, з них 68 вогнепальних поранень.
Офіційно званням Героїв Небесної сотні посмертно удостоїли 107 учасників Майдану.
До Героїв Небесної Сотні належать люди різних національностей, віросповідання, освіти, віку. Серед них громадяни України, Білорусі та Грузії. Наймолодшому Назарію Войтовичу – було 17 років, найстаршому Іванові Наконечному – 82 роки. Зі 107 Героїв Небесної Сотні – три жінки: Антоніна Дворянець, Ольга Бура та Людмила Шеремет.
Розслідування «Справ Майдану» із 2020 року веде Державне б'юро розслідувань (ДБР).
Джерело: Радіо Свобода