Війна. Велика та мала

Цього тижня українці обговорювали другу річницю війни. Або десяті роковини війни – все залежить від того, що саме наші співгромадяни вважають точкою відліку. І це не перший подібний прецедент у вітчизняній історії.

Друга світова війна для України розпочалася 1939 року – з німецької та радянської агресії проти Польської республіки (а фактично навіть раніше – з угорської анексії Закарпаття). Але для більшості тодішніх українців вона розпочалася лише 22 червня 1941-го, з гітлерівського вторгнення до СРСР. Саме тоді війна перевернула їхній особистий побут, і саме ця дата масово відбилася в сімейній пам'яті – навіть без допомоги радянських пропагандистів.

Війна з путінською Росією розпочалася для України 20 лютого 2014 року, коли росіяни розпочали захоплення Кримського півострова. Але протягом восьми років війна торкалася лише деякої частини українського суспільства. Тих, хто бився в зоні АТО/ООС. Тих, хто проводжав на фронт друзів та близьких. Тих, кому довелося залишити рідний Крим, Донеччину чи Луганщину.

Решта громадян відчули війну повною мірою лише 24.02.2022, коли почалося масштабне російське вторгнення в Україну, коли "Київ бомбили" – майже як у 1941 році. І для більшості наших співвітчизників словосполучення "до війни" означає життя до лютого 2022-го, а не до лютого 2014-го.

Таке сприйняття новітньої історії засмучує людей, по яких російська агресія вдарила задовго до 2022 року. Але інакше бути просто не могло – нинішня велика війна дуже відрізняється від малої гібридної війни нещодавнього минулого.

Неспівставні масштаби бойових дій. Абсолютно інші масштаби руйнувань та жертв. А головне – зовсім інший ступінь вразливості обивателів перед війною. І ворожі ракети, і масова мобілізація можуть спіткати будь-яку родину в будь-якій точці України. Тож повністю абстрагуватися від воєнного протистояння – як у 2015-2021 роках – за всього бажання не вийде.

Достатньо згадати, що чи не головною українською перемогою часів гібридної війни вважалося здобуття безвізу. І тоді ж прозвучала знаменита репліка Петра Порошенка:

"Сьогодні кожен українець може випити фантастичну каву в Братиславі, полетіти лоукостом до Варшави або відвідати Віденську оперу".

А один із символів великої війни – це закриття кордонів для мільйонів українців та невдахи-втікачі чоловічої статі, виловлені з Тиси живими чи вже бездиханними.

Контраст між обмеженим гібридним конфліктом і повномасштабним воєнним протистоянням настільки великий, що маса наших співвітчизників мимоволі запитує себе: а чи можна було втримати російську агресію проти Києва в гібридних рамках? Чи міг український бій з Кремлем так і залишитися малою, а не великою війною?

Читайте також: Молодим тут не місце

На це запитання відповідають ствердно багато прихильників експрезидента Порошенка. Мовляв, якби грізний Петро Олексійович залишився при владі, то Путін не ризикнув би розпочати повномасштабну війну. 

Водночас прихильники президента Зеленського наголошують, що велика війна була неминуча, і натякають, що, опинившись на місці Володимира Олександровича, Петро Олексійович одразу капітулював би перед Москвою.

Насправді характер агресії визначається не так діями жертви, як первинними планами та логікою агресора. Очевидно, що Володимир Путін готовий прийняти існування України лише як російського протекторату, який можна порівняти із сьогоднішньою Білоруссю. І протягом останніх десяти років стратегічна мета Кремля – повний контроль над Україною – залишалася незмінною. Змінювалися лише засоби задля досягнення цієї мети.

Путін не вдався до великого вторгнення в Україну 2017-го чи 2018-го не тому, що боявся Петра Порошенка чи Віктора Муженка, а оскільки вважав, що зможе досягти бажаного гібридними методами.

Російський диктатор щиро вірив, що в найближчому майбутньому він отримає Україну без допомоги "Калібрів" та "Кинджалів" – а лише за рахунок кремлівських маріонеток на Донбасі та політичного реваншу проросійських сил у Києві. Причому тодішнє українське керівництво не прагнуло зруйнувати цю путінську ілюзію.

Хоча під час останньої президентської кампанії Петро Порошенко взяв на озброєння радикальну військово-патріотичну риторику, насправді його козирем були дипломатія та хитрість. Тактика п'ятого президента полягала в тому, щоб не забирати в Кремля віру в можливість проросійського реваншу – і тим самим зволікати з масштабним військовим вторгненням. 

Цьому сприяли Мінські угоди, які не виконувались на практиці, але теоретично дозволяли завести троянського коня "ДНР" та "ЛНР" у тіло України. Цьому допомагала й вільна діяльність Медведчука та Ко, які де-факто займали маргінальну нішу в українському політикумі, але у хворій уяві Путіна були всенародними улюбленцями та без п'яти хвилин переможцями.

Велику війну проти України російський диктатор розв'язав тоді, коли зрозумів, що жодного політичного реваншу в Україні не буде. У цьому сенсі тригером стали не результати президентських виборів 2019-го і навіть не позиція Зеленського щодо Мінських угод. 

Підготовка до повномасштабного вторгнення розпочалася в 2021 році, і, очевидно, безпосереднім поштовхом для Кремля став розгром медіа-імперії Віктора Медведчука. У хворих фантазіях Путіна його кум поставав беззаперечним фаворитом українців, і нейтралізація Медведчука ламала природний перебіг подій, який нібито мав призвести до тріумфу проросійських сил.

Але, припустимо, 2021-го українське керівництво не чіпало би путінського кума. Чи реально було відтягнути велику війну ще ненадовго? Мабуть, так. Чи реально було уникнути великої війни? Очевидно, що ні.

Ілюзію швидкого проросійського реваншу в кремлівських мізках неможливо було підтримувати вічно – надто сильно уявлення Путіна про Україну розходилися з об'єктивною дійсністю. І російський диктатор у жодному разі не став би нескінченно чекати, поки Україна сама впаде до його ніг – похилий вік не залишав йому такої опції. 

Зауважимо, що хоча рішення про початок "СВО" було ухвалене Путіним на підставі хибних оцінок ситуації, мабуть, він не шкодує про свою авантюру. Російський тиран шкодує про інше – про те, що не здійснив масштабного вторгнення в Україну раніше, витративши надто багато часу на гібридну війну.

Але якщо переростання малої війни у велику було неминучим, то чи можливий зворотний процес? Чи може повномасштабне воєнне протистояння знову змінитись гібридним конфліктом низької інтенсивності? Теоретично – так. А практично таке є можливим у трьох випадках:

Якщо Кремль вичерпає ресурси для великої війни і буде змушений повернутися до гібридних методів – принаймні на якийсь час.

Якщо Кремль раптом вирішить, що гібридними методами він зможе досягти більшого, ніж шляхом продовження повномасштабної агресії.

Якщо Кремль відмовиться від повного контролю над Україною та поставить перед собою менш амбітну мету, яка потребує менших зусиль. Цей варіант майже виключений за живого і дієздатного Путіна.

Але уявімо, що в майбутньому один із цих сценаріїв все-таки виявиться реалізованим – не без участі наших західних партнерів. Чи зітхне Україна з полегшенням? Чи зрадіє тому, що реалії, які існували до 2022 року, хоча б частково повернулися?

Чи навпаки – буде пригнічена тим, що після стількох страждань і жертв остаточна крапка в протистоянні з РФ так і не поставлена? І що українцям запропоновано нову версію малої гібридної війни на невизначений строк – замість повноцінної перемоги та справжнього миру?

Михайло Дубинянський