Питання на 300 мільярдів: як Україні отримати репарації?
Чому Захід досі вагається з передачею Україні російських суверенних активів та чи є економічні ризики у разі ухвалення такого рішення?
У міжнародному праві існує чітко визначений принцип: агресор має заплатити за руйнування та втрати. Україна, яка зазнала збитків щонайменше на сотні мільярдів доларів, справедливо очікує на їхню компенсацію. От тільки розраховувати, що Росія добровільно платитиме за наслідки війни наразі не доводиться.
Вихід із ситуації є: вже давно точаться розмови про передачу Україні заморожених на території ЄС та США російських суверенних активів на загальну суму у близько 300 мільярдів доларів.
Ці кошти могли б допомогти країні вистояти до завершення війни, а після перемоги були б використані на відбудову. Проте консенсусу щодо конфіскації серед західних урядів досі немає попри місяці (чи навіть роки) спекуляцій та перемовин.
Однією із основних причин затримки із ухваленням рішення є побоювання деяких західних експертів, що конфіскація завдасть збитків європейській та американській фінансовим системам.
Мовляв, якщо одна авторитарна країна втратить свої активи, то інші недемократичні уряди також почнуть завбачливо виводити свої гроші та інвестувати їх деінде.
Насправді такий острах не має під собою підґрунтя, адже альтернативи західним фінансовим ринкам наразі просто не існує. Авторитарні країни володіють близько 40% валютних резервів планети, проте 89,2% світових резервів зараз зберігаються в одній з чотирьох валют: доларі США, євро, британському фунті чи японській єні.
Як бачимо, стабільність вільного світу приваблює країни незалежно від геополітичних уподобань.
У 2022 році, коли відразу після початку повномасштабного вторгнення Європейський Союз заморозив російські суверенні активи на своїй території, експерти схожим чином очікували міграції активів інших країн із євро в китайський юань.
Проте сталося навпаки: частка юаню у світових резервах знизилася із 2,8% на у другому кварталі 2022 року до 2,4% у другому кварталі 2023 року через зв’язки країни з Росією. Тож немає підстав вважати, що конфіскація переламає ситуацію.
Насправді Китай вже багато років намагається позиціонувати свою валюту як альтернативу Західним та привабити міжнародні валютні резерви, проте частка юаню у світових резервах ще ніколи не перевищувала 3%.
Пекін активно маніпулює валютним курсом та тримає його штучно низьким, аби підвищити експортну спроможність, водночас відлякуючи інвесторів. У країні існують також проблеми із незаконною націоналізацією приватної власності без прозорої процедури.
Спроби інших країн створити альтернативні резервні валюти поки що також є безуспішними. В індійської рупії наразі немає шансів через схожі проблеми із втручанням уряду у вільні ринки, а також через те, що світова частка індійського експорту складає лиш 2% та не створює достатньо попиту на купівлю місцевої валюти.
Росія довго намагалася позиціонувати рубль у якості резервної валюти, проте лиш за останній рік він втратив близько 40% вартості та рештки довіри інвесторів. А так звана "валюта BRICS" навряд чи колись матеріалізується через розбіжності у геополітичних орієнтирах країн-членів блоку, тож небезпеки звідти чекати також не варто.
Не відбудеться також і переведення значної частини світових резервів із західних валют у золото. Короткотермінова волатильність вартості металу подекуди становить 15-20%, його дорого зберігати та транспортувати, а також важко швидко обміняти на інші валюти. Навіть якщо деякі країни зважаться на такий крок, у світі просто не буде достатньо золота: загальна вартість валютних резервів авторитарних країн складає близько $5,35 трильйонів, а металу всі центральні банки світу мають лише на $2,14 трильйони.
Єдиним реальним ризиком може стати перетік резервів із однієї західної валюти в іншу, якщо одна з країн конфіскує російські активи одноосібно. Проте цього можна легко уникнути за умови, що країни Великої сімки ухвалять рішення колективно.
То що ж має зараз робити Україна, аби все-таки відновити справедливість та отримати російські активи?
По-перше, якомога активніше переконувати партнерів у відсутності економічних ризиків та необхідності швидкої передачі заморожених коштів.
Західним урядам все важче фінансово підтримувати Україну, тож настільки значне додаткове джерело фінансування бюджету могло б допомогти розв’язати проблему публічних фінансів на кілька найближчих воєнних та, сподіваймося, пост-воєнних років. В ідеалі рішення варто було б ухвалити до листопада цього року, коли у США після президентських виборів може докорінно змінитися курс зовнішньої політики.
По-друге, варто наполягати саме на повноцінній конфіскації.
Західні експерти та навіть представники урядів періодично озвучують "компромісні" ідеї, що варіюються від передачі Україні самих лише відсотків із заморожених активів до випуску українським урядом облігацій, що виплачуватимуться із майбутніх репарацій і дозволять відкласти процес конфіскації на невизначений термін. Будь-який із цих варіантів був би несправедливим та неприйнятним для країни-жертви брутальної агресії.
Консолідована позиція уряду та громадськості може переламати вагання Заходу та наблизити фінальне рішення, яке б не лише змінило хід української історії, а й стало виразним попередженням авторитарним країнам по всьому світі на десятиліття вперед.