Ольга ЛЕЩИМЕНКО: Щоб не відбувалось – варімо суп, друзі!
Лещименко-письменниця. Продовжую, як і обіцяла, наступну серію з циклу "Кухня про життя"
Цього разу - СУП! Отакої, подумаєте ви! Але ж мої розповіді не стільки про рецепти, скільки про життя. Поїхали!
Було то десь на четвертий-п’ятий день війни. Ми, як і тисячі жителів нашого славного району, що в народі зветься Бабурка, або, якщо лагідно, Бабурочка, припинили бігати в так звані укриття, бо ніхто нікого ніде не чекав.
Припинили згрібати стареньких-дітей-котів-собак-пташок-хом’ячків, бігти з виляченими очима й стояти попід дверима школи чи якогось колишнього совєцького бомбосховища. Але й перебувати в квартирах під час тривог було страшно. Дуже.
Один із таких днів. Вдома – я та пес породи китайська чубата – ніжний і тендітний Цезар. Чоловік – на добовому чергуванні. Ми вдвох. І знову тривога, сирени. Лячно, що хай йому грець. Зауважу, що перші два місяці війни я завжди була у флісовому костюмі з капюшоном, документами у спеціальній сумці на пузі й з телефоном (навіть у туалеті). Тож, почувши звук тривоги, я на повному серйозі приготувалась до загибелі. Ну от так тоді мені здавалось. Поклала у ванну дерев’яну решітку для прання, зверху – пледи, подушку. На руки – собаку. На голову – капюшон, як би він мене не дратував. Лежимо. Хвилину. Дві. Десять.
Пес дупля не дає й не вигрібає: «Що сталось? Що за гра? Мама на ручки бере, на живіт вклала, пригортає. Життя вдалося, все пречудово!» Я тим часом, лежачи у ванній, розмірковую: «Документи в сумці на пузі. Раптом що, ідентифікують». У ванній темно, хоч двері й відчинені, думки про неминучу загибель змішались з чимось невідомим раніше – якимось відлунням невгамовної нишпорки, чи що? От козаки, наприклад, уміли входити в особливий стан свідомості, в якому ні стріли, ні кулі не беруть. Хм, до чого це я?
Для людини, що більше ніж 10 хвилин всидіти на місці не може, виявилося доволі складно лежати у замкненому просторі в однаковому положенні й чекати невідворотності долі. «Трясця, кумі набрати, чи що?» – промайнуло в голові.
Набираю.
– Кумо, привіт.
– Привіт.
– Ти як?
– Нормально. Суп варю.
Далі – тупе мовчання з мого боку. Не знаю, скільки то тривало, але згодом мозок схаменувся й запитав:
– Як суп вариш? А тривога? Я тут вмирати приготувалась, а ти суп вариш?
– Ну той що, – почула я на тому кінці невидимого дроту. - В мене за планом – суп.
Когнітивний дисонанс, що трапився зі мною в ту секунду, перетворився на дитя, яке зачинили в комірчині, а виповзти на світ Божий так кортить, що аж трясе! Я, притискаючи до себе собаку, на зігнутих ногах спочатку вилізла з ванни. Нічого так, норм. Потім перейшла підтюпцем до кухні. Хм… Наче порядок. «Отакої! А що, так можна було?» Ти геній, кумо!
В той момент всередині мене народилось щось нове й незнане досі. От і зараз нічний простір розрізає на друзки сирена. Звук той витягує всі внутрішні органи разом з нервами й намотує на кулак. Але хрін вам на лопаті! Я поспішаю!
Відтоді я почала поспішати жити: робити те що, люблю й встигати поділитись цим зі світом. От, наприклад, запланувала записати шість навчальних відео для тих, хто опановує мову, бо я тренерка з української й веду сторінки в соцмережах. Потім треба змонтувати, викласти, підготуватись до роботи, продовжити переклад роману про пригоди авантюристів (до речі, вже зробила!), написати своє…
Як це я буду боятись? Усвідомлення того, що, якщо йо*не, так йо*не, – дві стіни не врятують. Навіть тоді, коли по місту прильоти, я, красива й у намисті, пишу свої ролики з правилами й винятками, як би страшно не було. «Олечко, казав мій внутрішній голос, – не сци. Як йо*не, ти хоч будеш гарна й у намисті!» Тож я й поспішаю. Молюсь. Вірю у захист. Стільки разів Мара-охоронниця з потойбіччя рятувала моє життя, що роблю висновок: не на часі, треба зробити якомога більше ще.
Тож фраза моєї надзвичайної куми «Суп варю» стала і є для мене рятівним колом.
Щоб не відбувалось – варімо суп, друзі! Виходьмо із сутінок своїх сумнівів, страхів і зневіри навіть попри те, що це, на перший погляд, здається неможливим. Повірте, головне – зробити перший крок і вийти з «укриття». Поспішайте жити. Встигайте здійснити те, про що мріяли, але досі боялись. Нам, українцям, зараз все під силу. Я впевнена.
У зв’язку з метафорою про суп знаєте, що пригадується? Так, геніальний рецепт! Тож, обіймаймо себе, раптом тривога, й читаймо далі.
***
Є в нашій родині своя страва, смачніше якої немає й не буде в усьому білому світі!
Відбувалось то на початку двохтисячних. Була в нас старенька «Ауді». Років тридцять їй було, як не більше. Й вирушили ми усією сім’єю відпочивати до лагідного Азовського моря – до привітної Новокостянтинівки. Як ви здогадались, саме на ній. Дорогою співали пісень, щоб малу не знудило. Син-підліток участь у тому балагані брав періодично й з неохотою, а я, як справжня берегиня родини, намагалась зробити нашу подорож незабутньою й, наче номінантка на головний приз «Голосу країни», виводила рулади за всіх. Тільки подорож стала ексклюзивною не від моїх пісень.
Наша автівочка вирішила перетягти всю увагу на себе й почала дивувати нас білим димом з-під капоту. Ледве дочвалавши на металевій білосніжній красуні-володарці чотирьох перснів до Мелітополя, ми стали біля базару в надії відшукати бодай якусь СТО. От скажіть, треба мені дати орден за мовчання, га? Милі подруги й друзі, яка ваша думка? Їхати в далеку путь і зламатись? Ну як так?! Хто з родинами потрапляв у таку халепу, знає, що орден я заслужила. Так от, ніяка СТО нам не допомогла, бо потрібної деталі ніде не було в наявності. Машина ж раритетна. Залишалось їхати зі швидкістю 20 км на годину з однією лише умовою: не зупинятись, бо більше не заведеться диво-двигун. Сказано – зроблено. Головне – потрапити на місце омріяного відпочинку.
Рушили. Джіпіесів не той момент не вигадали й нам знадобилась допомога місцевих, бо постало питання: як проїхати далі? Не довго думаючи, чоловік мені каже:
– Он дідусь іде. Спитай у нього.
– Як спитай?
– Ну, у вікно висунься й запитай.
Літній пан у солом’яному брилі й простій широкій сорочці на випуск поволі йшов вулицею, гордовито ведучи свою двоколісну подругу-лайбу попід вигнуті ручки керма. Роздивлявся примруженими від сонця очима на дорогу, встигаючи привітатись з бабусями, що мирно теревенили на ґанку місцевої крамнички. Все в житті дідуся було зрозумілим, допоки одна особа, вилізши з вікна авто, що ледь рухалось, не почала волати на всю горлянку, надірвану веселим співом:
– Добридень!
– Га?
– Добридень!
– Га?
– Вітаю!
– Ага, і вам добрий день, – нарешті почулось у відповідь.
Як ви собі уявляєте? Ну не могла ж я запитувати про шлях, не привітавшись. Машина їде хоч і поволі, але все ж таки швидше, ніж човпе місцевий мешканець.
– Як проїхати на Новокостянтинівку?
– Га?
– Як проїхати на Новокостянтинівку?
– Га?
– Як проїїїїїїї….
Й машина, хоч і «пливла лебедем», але рухалась швидше, ніж немолодий пан у капелюсі. Тож скоро почала нагадувати примару на відстані, а не транспортний засіб.
– Ааа!
Дідусь нарешті второпав, про що його запитують.
– Так ото… туди, – й він, знявши бриль, показав ним напрямок руху.
Все було б нічого, але я ж висіла, висунувшись з вікна! Ні спорт, ні бодай фізкультура на той час не торкались мого тіла й м’язи потрошку почали відмовляти. Рівновага стрімко втрачалась і я, опинившись майже повністю на вулиці, нагадувала Джекі Чана й Ван Дама одночасно. Тільки от спритності вони мали «трохи» більше. Треба було якось повертатись усередину. Чоловік однією рукою впевнено тримав кермо, а другою намагався зловити мене за шорти, щоб затягти назад, та весь час промахувався й тільки щипав за п’яту точку. Усі нормальні люди, напевно, якось доклали б зусиль, щоб сконцентруватись, але тільки не я. Я ржала, як молодий і дурний кінь! А, коли виконуєш кульбіти спортивних гімнастів і одночасно регочеш, погодьтесь, яке там налаштування м’язів? Нарешті, фух. Впоралась. Я в салоні. Протягом наступного шляху нашого автомобіля зі швидкістю равлика я залишалася мовчазною й вихованою пані. Ніяких звинувачень і докорів у бік чоловіка. Ну з ким не буває? Ну поїхали в дорогу майже 400 км, ну не перевірили двигун і трубки, які з’єднують там оті всі агрегати, ну тріснула якась із них, зате буде, що пригадати!
Так воно й сталось – я пишу, ви читаєте.
Нарешті доїхавши до пункту призначення, ми буквально випали з машини. На нас чекали незабутні враження: з одного боку – будиночок на базі відпочинку, з іншого – ніжне море, яке людям, звичним до асфальту й задухи індустріального міста, що заводськими викидами тренує мешканців на адаптивність і стійкість до всієї таблиці Менделєєва, здавалось рятівним чарівником. Тож у нас в розпорядженні – своя кухня на веранді, посуд, хатинка й повітря, просочене йодом, городиною та садовиною літа, солоними бичками й запахом домашнього вина. Тому дивовижному морському колесу чудес по цимбалах чи ти відпочиваєш у пансіонаті, чи в будиночках на курячих ніжках, чи взагалі «дикуном». Наш варіант – номер два.
Не знаю, як вам, а мені завжди після важкої й довгої дороги для відновлення сил хочеться гарячого … Найкращий варіант – ага, суп, зварганений нашвидкуруч. Тож я мала нагальну задачу: зварити саме цю страву. Щоб і швидко, й смачно, й усі були ситі.
Хто знає, як варити кашу з топора? Напевно, туристи, які люблять гори. Так то ж альпіністи! От, напевно, вони й уміють. Я до таких не належу, хоча знаю рецепт найсмачнішого у світі супу, який можна створити тільки після піруетів з вікна машини під час руху, й одночасно залишатись чемною матір’ю сімейства.
Отже, так.
1. Біжимо до крамниці, купуємо сосиски. Бажано, щоб хорошої якості й смаку. Грошей для себе не шкодуємо.
2. Олію, цибулину, морквину можна прихопити з собою, як ми й зробили, можна купити. Каструльку попередньо дуже добре миємо, набираємо чистеньку привезену із собою воду й – на плиту. Хоча, зазначу, посуд був новий і чистий. Але, я все одно гарненько все перемила. Як інакше?
3. Поки водичка закипає, миємо й чистимо овочі.
4. Картоплю нарізаємо дрібненьким кубичком. Пригадуєте, з історії про борщ? Мама вчила, що на борщ все нарізаємо соломкою, на суп – кубичком (це її миле слівце). До речі, я ріжу картоплю зовсім маленькими кубиками, а ви? Мене особисто дуже дратує, коли починаєш у тарілці намагатись відколупати ложкою шматок картоплі, щоб відправити до рота. Під час маніпуляцій з розділення картоплі, суп починає випліскуватись з берегів, забризкувати все довкола, живописними ляпками потрапляти на лице й обов’язково – на одяг. Знайомо? Тому я завжди ріжу дрібненько – десь один на один сантиметр. Кра-са! Нарізали – й в окріп. Чекаємо, допоки знову все закипить, робимо потужність електроплитки мінімальною, нехай булькає потихеньку.
5. Тим часом пательню – на вогонь, у пательню – олійки. Як мама вчила? Все кубичком! Дрібненько. Тож дрібно нарізану цибулю – до олії, трохи згодом, коли цибулева нарізка стане прозорою й от-от почне перетворюватись на бурштинові пелюсточки, додаємо попередньо натерту моркву.
Тертушки – моя окрема тема! Я люблю симпатичні, що нагадують якихось дивовижних звіряток. Цього разу було щось на чотирьох ніжках з кругленьким носиком. Не знаю, що, але прикольне. От на такій милій тертушці я подрібнила моркву й теж виклала на сковорідку. Гарненько перемішуємо. Нікуди далеко не йдемо: пічка незнайома, можна не помітити, як все в одну мить згорить. Тоді серіал з приготування засмажки може затягтися. Де наголос у слові «засмажка», пам’ятаєте? В оповіданні «Борщ» є відповідь.
6. Картопля вариться, засмажка майже готова. Майже, бо не додали головного. Сосиски! Їх нарізаємо – й до овочевого танцю! Створюємо танго на трьох! Це саме той випадок, коли не тільки можна, а й треба! Слідкуємо, щоб усе було ніжно-преніжно підсмажене й гарно між собою погомоніло.
7. Тим часом картопля зварилась, – і ви відправляєте пристрасне овочево-сосисочне тріо в каструльку. Хто так робив!? Скажіть? Це – неймовірно!
8. Сіль, перець, лавровий лист – за смаком.
9. Тим часом діти вже збігали на місцевий базарчик, який обов’язково є біля будь-якої бази відпочинку, й купили в одної з колоритних тіточок зелень. Зазвичай – то кріп і петрушка.
Пригадалось: «Танцювала риба з раком, риба з раком. А петрушка з пастернаком, з пастернаком!» Пастернаку не було, тож додала в суп тільки те, що купили мої малята.
10. Миємо в крижаній воді духмяні трави-приправи, дрібненько нарізаємо й додаємо зверху до божественного супу, створеного в похідних умовах в рамках окремо взятої пригодницько-психічної подорожі.
11. Для розвантаження нервової системи можна на початку приготування бахнути з чоловіком по келиху крижаного пива-вина-горілки (на власний вибір та уподобання (друзі, де наголос, пишіть!) Так процес приготування їжі буде ще більш приємнішим, ніж був би без цього.
12. Готово!
13. Одразу насипаємо суп у тарілки. Я люблю такий, щоб аж бульки від жару стрибали в тарілці. Дехто скаже, що то – некорисно. Я вас благаю, люди! Я народилась і виросла в Запоріжжі! Хіба може бути щось некорисне, коли в центрі міста господині не відчиняють вікон, а підвіконня все одно сяють усіма кольорами веселки з обов’язковим додаванням чорних, синіх і темно-зелених елементів. Ну красиво ж! Тому любити їсти гарячущі страви – то дитячі забавки. Врешті-решт, жити й кипіти – прикольна штука, як на мене. Набагато цікавіше, ніж чекати, поки вистигне, щоб було корисно.
14. Їмо, дмухаючи в ложки, примружуючи очі, й смачно сьорбаючи при цьому. Тільки так! Інакше зникне вся невимовно-прекрасна енергетика поїдання похідно-пригодницького супу, який обов’язково траплявся, ну хоч раз у житті з кожним. Агов, пригадуйте: чи то кубик якоїсь «галини бланки», куплений на останні гроші, бо напередодні все весело прогуляли, й щедро розведений окропом в паперовому стаканчику й випитий на лавці якогось столичного парку, чи то запарена «мівіна», смачніше якої не куштували ніколи в житті, бо розділена й з’їдена з найщирішими друзями на даху багатоповерхівки й увесь світ тієї миті – біля ваших ніг, чи то вишукана страва найкрутішого ресторану, в якому ви так мріяли побувати! Як ваші спогади, прокинулись? Погодьтеся, вони ж зовсім не про суп! От і я про те! Все набагато глибше й тонше: філософські смисли виринають, цілують по-французьки й затягують у роздуми про вічне…
15. Діти й дорослі проситимуть ще. А ви, як турботлива мама й подруга життя, радітимете й досипатимете.
16. Можна скільки завгодно подорожувати світом і куштувати найрізноманітніші супи від локро в Аргентині до цибулевого в Парижі, але цей, приготований майже на колінах і практично з нічого, був, є й залишається найсмачнішим назавжди. Згодні?
В очах стало солоно. Бо так хочеться повернутись на береги наших Азовського й Чорних морів, вилізти у вікно машини, що йде тихим ходом і на весь український простір заволати: «Я люблю вас, люди!» От спеціально тренуватимусь, щоб одразу після Перемоги так і зробити!
Це була недаремна пригода й недаремний суп. У кожного в житті є свій суп-якір. Той, що тримає на плаву й не дає захлинутись у відчайдушних жахах і випробуваннях, які з нами трапляються.
Щоб не відбувалось у житті, друзі, варіть суп. Знаходьте сили. Не для себе. Для інших. А там, дивишся, власні внутрішні ресурси підтягнуться.
Будемо жити далі. Довго, весело, цікаво: примружувати очі й сьорбати життя в задоволення.
Смачного, друзі!