(Не)виграна війна, (не)ідеальна держава, (не)ідеальні люди: як жити далі?
Між словами "виграна" і "невиграна" війна – лише два символи
На письмі все дуже просто: якийсь маленький знак вмить змінює зміст слів без надмірних емоцій, без довгих роздумів, без наслідків для автора.
Грайся як завгодно: пиши так чи інакше – папір все витримає. А от в теперішньому сьогоденні чи витримають живі люди, держава та ми, захисники?
Бо в реальному житті ці "знаки на письмі" – це болючі та непопулярні рішення військово-політичного керівництва, важкі солдатські ночі й дні в земляних чорних окопах, опорних пунктах та "викошених" перехресними вогнями посадках…
Місяці й уже роки ми живемо у фронтових бліндажах. Хоча їх злобно обстрілюють ворожими снарядами, сиплють постійно, мов рясним вогняним дощем. Але ми тримаємо лінію оборони, ми мужньо боремося.
Все мокре: і душа, і тіло. Все скроплене щедро кров'ю та потом українських захисників: і земля, і спіднє. Бувають пекельні морози і виснажливо висока тепмертара, бувають морок і пітьма, а буває сліпуче біле сяйво від фосфорного вогню, вибухів різного калібру.
Та найбільше забирають солдатські життя не наші виснаження і втома, а ці кляті ворожі обстріли, і це прикрий сухий та нічим не прикритий факт цієї війни. На нашому фронті переважно одна і та ж погода без змін: і взимку, і влітку – нестерпно пекельно…
Йде війна… Вона раніше також ішла, і всі це знають. А зараз вона зненацька побігла, розігналася на десятки місяців, на роки. За її сатанинським галопом вже ніхто не встигає: ні держави, ні люди, ні навіть ми – захисники.
Ми, буває, також не встигаємо за її зрадницьким ритмом, часом геть запізнюємося. Точніше не ми, а запізнюється так звана "західна допомога", яка ніяк не доїде, хоча десь там іде "ангельскою тихою ходою". Бо в них на "Заході", певне, життя ще нікуди не поспішає, не біжить, а чимчикує собі повільно, наче людина пенсійного віку. Постаріла Європа, постаріли США. Чи не тому, що їм всім нудно, от і граються в дебати, перемовини – шкода, що чужими (себто нашими) життями, життями українських захисників.
Мізерна відстань на письмі, а в житті, на жаль, загрозлива рукотворна прірва. Здолаємо ми її чи ні – ось у чому питання.
Корупція "на місцях" і в "центрі" або р*шисти: що небезпечніше для нас саме в цей період, коли вирішується доля війни, наше майбутнє, коли на кону – життя, робота, творчість, одним словом – все?
Протягом багатьох років незалежність сприймали як незаслужений подарунок, а зараз її доводиться виборювати. Держава жила сама собою, не сильно втручалася в життя громадян, а громадяни також жили-були самі собою, кожен "крутився" як міг, як вмів, як знав. Недосконалий, сякий-пересякий, але суспільний договір – він працював, принаймні його дотримувалися всі в Україні багато-багато років.
Широкомасштабне вторгнення російських загарбників на територію України стало тим форс-мажором, що спонукав державу відступити за рамки суспільного договору й нагадати кожному про військовий обов'язок – захищати державність зі зброєю в руках. Не лише нагадати, а застосовувати примус.
Пишуться нові умови суспільного договору. Втім, багато чиновників "на місцях" та "в центрі", до яких була тотальна недовіра, підозри або які відверто крали тільки правильно "по-закону", раптом отримали "бронь" – бо вони працюють у поліції чи в органах місцевого самоврядування тощо, тобто в "критично важливих галузях".
Отже, невже одні віддають своє життя, а інші – далі живуть у рамках "старого" суспільного договору – крадуть без жодної політичної чи юридичної відповідальності? І цей присмак несправедливості, неправди "висить" в українському інформаційному просторі та в головах пересічних обивателів.
У громадян є питання – корупція, яка не зникла під час війни. Знову ж таки, прикро, що ніхто нікому не довіряє. Це боляче і загрозливо для нашого існування. І жоден телемарафон не може заповнити правильними речами цей вакуум недовіри. Чи може?
І чи є гарантії, що оці "заброньовані" від мобілізації, до яких є чи були питання щодо доброчесності, не почнуть зводити особисті рахунки з тим самим бізнесом, активістами, журналістами на хвилі законодавчих змін, які дозволять затримувати (не)ідеальних людей просто на вулиці? Що не почнеться якась війна всіх проти всіх?
В перші дні широкомасштабного вторгнення безліч українців на добровільних засадах поповнили лави захисників. Здебільшого це патріоти, але й багато неідеальних людей, які мали проблеми з законом, сприйняли це як шанс втекти від відповідальності, втекти від неприємностей та навіть від себе.
Байдуже, якщо ти був наркоманом чи зловживав спиртним, чи заплутався в житті та вчинив якийсь злочин – все перекреслювалося священним ім'ям "захисник", все покривалося подвигом. Ні в кого язик не повертається комусь із бойових солдатів пригадати якесь неприємне минуле. І це також нові умови суспільного договору, який переписується за форс-мажорних обставин.
Ідеальні люди, керовані інстинктом самозбереження, залишилися осторонь "неідеальних" захисників. Взяли в руки гуманітарку, займаються "економічним" фронтом, волонтерством. І все це треба робити, але в інтенсивних бойових діях, які не завершуються ні на мить, меншає "неідеальних" захисників. Війна є війна.
Замість висновків
Чи підуть "ідеальні" люди на фронт? Зараз не видно черг біля військкоматів. Зараз виловлюють по одному–два на вулиці в гірших традиціях тоталітаризму.
А може, взяти та й обміняти боротьбу з корупцією на довіру людей до держави в усіх сферах та на всіх рівнях: в армії, в цивільному житті, в господарстві та управлінні тощо?
Може, взяти й не лише оголосити боротьбу з корупцією, а з корупціонерами вчиняти так, як з "ухилянтами" – "за законами воєнного часу"? Щоб корупціонери боялися ходити по вулиці? Щоб, якщо крадуть, то озиралися?
Я, як і кожен захисник України – за ідеальну державу, за ідеальних людей та за перемогу. Тобто щоб у новому суспільному договорі умови виглядали щонайменше симетричними та справедливими. І пересічні люди мають це не лише бачити, а й відчувати.
Можливо, тоді це спонукатиме ідеальних людей захищати ідеальну державу зі зброєю в руках?
Часу мало, варіантів дій також. Складні рішення потрібні були ще на вчора, на позавчора.
Ідеальними не народжуються, а стають. Над ідеалом працюють, його здобувають. До ідеального не лише прагнуть, а й ідуть, якою б тернистою та важкою не була б дорога до омріяної перемоги.
Лев Баглик, командир евакуаційного підрозділу 14 ОМБр