Почему судья Виктор Городовенко чесал нос

Через кілька місяців Конституція України може змінитися. Для цього Верховна Рада подала до Конституційного суду України сім законопроектів. Їх проаналізують вісімнадцять суддів КСУ. Більшістю голосів (10 і більше) вони будуть вирішувати – чи зменшувати кількість народних депутатів у парламенті із 450 до 300, чи дати народу право законодавчої ініціативи, і чи можна відбирати у депутатів мандат за «кнопкодавство».

Щоб приймати подібні рішення, суддя КСУ має бути високоморальною людиною із надзвичайно високим рівнем компетентності. Суддя повинен не зважати на те, яка партія є при владі, і керуватися виключно законом та власним відчуттям справедливості.

Журналіст Нова Влада подивився, яка інформація є у публічному просторі про суддів КСУ. У цьому зв’язку нас у першу чергу зацікавила постать одного з них – Віктора Городовенка. Нова Влада задала йому виключно гострі питання, і попросила експертів дати свою оцінку озвученим відповідям – наскільки вони є щирими?

Провокація

Чи легко знайти суддю Конституційного суду України, який не побоїться відповідати на гострі запитання журналіста під диктофонний запис? Нам пощастило з першого разу. Як вже було сказано ми промоніторили медіапростір, і знайшли багато провокаційної та гострої інформації про суддю КСУ Віктора Городовенка. Чимало критичних статей мали ознаки замовності та були опубліковані на сайтах, які часто публікують маніпулятивні новини.

Тому у своєму запиті на коментарі від нього журналіст попросила підтвердити або заперечити найбільш скандальну інформацію, яку вдалось знайти у цих публікаціях. Городовенка не налякали ці запитання. Наступного дня зателефонувала його помічниця. Вона передала слухавку судді, і той ввічливо погодився зустрітися, щоб відповісти на усі питання.

В той же день суддя замовив для журналіста перепустку до будівлі Конституційного суду України. Оминувши воєнізовану охорону та пройшовши через металодетектор, ми зустрілися із науковим консультантом Віктора Городовенка. Вона провела нас до бібліотеки – і через кілька хвилин прийшов сам суддя.

Тримаючи в руках роздрукований запит, він запитав, хто є замовником майбутньої публікації (наша відповідь – ніхто). Тут же додавши, що судді не годиться коментувати плітки. Але на усі провокаційні запитання таки відповів.

Під час розмови Віктор Городовенко дуже багато посміхався, жартував та намагався справити позитивне враження.

Позаяк згодом Віктор Городовенко заборонив журналісту публікацію інтерв’ю з ним, тому ми публікуємо розмову у форматі непрямої мови. Переказ розмови, на відміну від запису, об’єктом співавторства не є. Тому у такому вигляді суддя не має права забороняти публікувати отриману в ході розмови інформацію.

Про корупцію

Журналіст НОВА ВЛАДА (далі НВ) запитала про те, скільки коштує стати суддею Конституційного суду України?

Віктор Городовенко (далі В.Г.) здивувався, мовляв, а хіба ця посада продається? Й сказав, що не знаю (почухав носа – Ред.).

НВ запитала про те, що чухання носа, на певну думку, під час розмови може свідчити про те, що співрозмовник бреше…

За словами В.Г., так говорять плітки в Коростені. Й зауважив, що не гірше за журналіста розбирається у фізіогномістиці («фізіогноміка» – правильне визначення – Ред.). Й у психології непогано розбирається. Мовляв, чухається ніс при певних обставинах. А у нього за журналістом зараз щира відверта бесіда.

НВ запитала про те, чи пропонували йому за всю суддівську кар’єру хабаря?

В.Г. відповів, що ні.

НВ уточнила, чи цього не було жодного разу за багато років?

За словами В.Г., було один раз – після того, як він розглянув справу на кінці 90-х років, досить старенька жіночка прийшла із куркою і каже: «Синочок, я хотіла тобі подякувати за те, що ти швидко розглянув мою справу». Суддя вибачився, подякував, і сказав: «Ви – літня жіночка. Ця курка вам більше потрібна, ніж мені».

Коментує член Громадської ради доброчесності Михайло Жердаков:

«Якщо людина була головою суду, це нереально. Вся система судова існує і живе на хабарях. Це факт. Це те, що всі знають, і що не потребує доведення. Є окремі індивіди, яких ми знаємо, які налаштовані проти корупції – вони її викривають і з нею не толерують. Сам факт того, що такі судді виділяються серед судової системи, і про них пише New York Times, не прямо доводить, що решта системи працює не так. Якщо ви були головою суду і вам не пропонували хабар, я маю великий сумнів, що це правда».

НВ зазначила, що хочеться повірити, але дивно, що, пройшовши такий довгий шлях від судді районного суду до судді КСУ, не було жодної пропозиції хабаря. Адже якщо є пропозиція, це ж не означає, що на неї треба погодитися.

В.Г. почав переконувати, що каже відверто. Що на посаді районного судді до нього є можливість підійти, фізично відкрити двері кабінету і зайти. А в апеляційному суді є охорона на першому поверсі і на третьому поверсі. Тобто, зайти до голови суду не-мож-ли-во. Там є перешкоди. По-друге, голова апеляційного суду – це та людина, яка надає дозволи на ведення гласних і негласних слідчих дій. Тобто, має доступ до державної таємниці. Його самого так гарно контролюють, що він іноді не знає, наскільки. Тому якщо до нього хтось заходить із пропозицією, то суддя повинен розуміти, що дуже швидко до нього зайдуть і захлопнуть на ньому наручники.

(Від редакції: приклади хабарництва серед суддів апеляційних судів можна почитати ТУТ, ТУТ і ТУТ)

НВ зауважила, що співрозмовник не живе в приміщенні суду – є дім, дорога від дому до суду…

В.Г. відповів, що він їде з водієм…

НВ уточнила, що це ж відбувається не під конвоєм?

За словами В.Г., іноді – під конвоєм, а іноді – з охороною…

НВ підкреслила – іноді?

В.Г. підтвердив, що так, не весь час.

НВ запитала, чи не хоче суддя сказати, що наявність турнікету може завадити комусь запропонувати судді хабаря?

В.Г. пояснив, що є внутрішні перепони, й він завжди був прибічником того, щоб суддями ставали порядні люди. Якщо в них не вистачає знань – їх можна навчити. Але якщо суддя – дуже розумна людина, але прийшла у професію з зовсім іншими цілями, то з цим дуже важко боротися.

Коментує член Громадської ради доброчесності Наталя Соколенко:

«ГО «Центр політико-правових реформ» проводило своє дослідження декларацій суддів. У тому числі, аналізували декларацію Віктора Городовенка. І побачили – що там є питання по майну. Тому якби Городовенко брав участь у конкурсі на посаду судді Верховного Суду, то він би отримав від Громадської ради доброчесності негативний висновок».

НВ поділилася спостереженням: складається враження, що до судді, як до президента, дуже важко наблизитися на певний радіус метрів…

В.Г. відповів, що у приватному спілкуванні він дуже обмежений.

НВ запитала про те, чи були йому відомі факти пропозиції хабаря колегам, з якими він знайомий.

В.Г. зазначив, що, нажаль, були відомі, але, слава Богу, вони не підтвердилися.

НВ запитала, чи є корупція в Конституційному суді України?

В.Г. відповів, що немає. Що на його погляд. питання корупції у Конституційному суді зайве. Бо у судді КСУ велика платня.  І розмінюватися на щось – це була б велика дурня. Для кожного, хто прийшов у Конституційний суд, це вершина професійної діяльності. Незалежно від того, звідки він прийшов і ким він був до того. І тому йти до своєї мрії, а потім зруйнувати її корупцією… Він навіть не уявляє, за що тут можна дати хабаря.

Коментує Юля Кириченко, експертка Центру політико-правових реформ:

«Конституційний суд розглядає такі питання, які визначають напрямок розвитку країни. Політична влада буде намагатися і за рахунок грошей впливати на КСУ – це 100%. Не може цього Городовенко не розуміти, якщо він прийшов на посаду судді Конституційного суду. З часів Януковича збереглися навіть журнали, де є підписи суддів КСУ у таблиці витрат за те, скільки вони взяли грошей за певне рішення. Там величезні суми фігурують».

НВ зауважила, що в Україні є дуже одіозні особистості у політиці. Наприклад, кум Путіна – Медведчук. У нього достатньо грошей для того, щоб купити усіх суддів КСУ, щоб ті не підтримували невигідні для Російської Федерації поправки до Конституції.

За словами В.Г., що він, знаючи усіх своїх колег, може сказати, що навіть якщо у пана Медведчука або іншої особи будуть всі гроші світу, то його колеги не погодяться на це ні за яких обставин. В кожного із цих людей є внутрішній бар’єр, через який вони ніколи не переступлять.

Про незалежність суддів

НВ запитала про те, що відбір кандидатур на посаду судді КСУ здійснює конкурсна комісія, яку створює президент України. Подейкують, що начебто співрозмовник домовлявся з Петром Порошенком про своє призначення. Чи це так?

В.Г. відповів, що плітка про те, що він домовлявся із Порошенком з’явилася у березні 2017 року, напередодні з’їзду суддів України. Тоді про нього вийшла велика стаття в ОРД. Він був одним із тих, хто мав і має достатньо серйозний авторитет у судовій гілці влади. І в Конституційному суді його бачили його ж колеги в 2010 р., 2013 р., 2015 р. – ще багато років до того…

Вперше Петра Олексійовича він побачив особисто в Конституційному суді не на його призначенні. Він побачив його у березні 2018 року, коли Порошенко представляв тих суддів, які перемогли по конкурсу за квотою президента: Сергія Петровича Головатова, Василя Васильовича Лемака.

Нажаль, на призначення В.Г. (за шість місяців до того) не з’явився ні голова Верховної Ради, ні Президент України. А прийшов тільки голова Верховного суду, голова Ради суддів.

Коментує Юля Кириченко, експертка Центру політико-правових реформ:

«За конституційною реформою 2016 року з’явився конкурсний відбір для кандидатів на посаду судді КСУ. Конкурс мав би бути однаковим для всіх суддів: і тих, яких призначає президент, і тих, яких призначає Верховна Рада України та З’їзд суддів. Городовенко вже в 2016 році мав пройти конкурсний відбір як кандидат від З’їзду суддів. Але Городовенко цей конкурсний відбір не проходив. Більше того, З’їзд суддів бачив його кандидатом аж за півроку до проведення цього конкурсу. І це дуже дивно з точки зору справедливості конкурсу. В результаті Рада суддів не дала можливість висунутися у кандидати доволі гарним фахівцям.

 Це говорить про те, що З’їзд суддів не провів належним чином конкурсний  відбір. Рішення З’їзду суддів ухвалюються не самостійно – а обговорюються перед цим в кулуарах. Органи суддівського самоврядування не є незалежними. Не буває такого, щоб кожен суддя приймав самостійне рішення. Рада суддів, як правило, «натякає» усім суддям, за кого голосувати. Конкурсний відбір був формальним».

НВ уточнила, що навіть якщо суддя особисто не зустрічалися із Порошенком, домовлятися ж можна і через посередників…

За словами В.Г., він ні з ким не домовлявся, а був одним із найбільш реальних претендентів на посаду судді Конституційного суду України з кандидатів від з’їзду суддів.

НВ запитала, чи є він є аполітичними?

В.Г. відповів, що завжди. Як тільки суддя буде надавати перевагу якійсь політичній силі, йому не місце в суддівському середовищі. До речі, це є підстава для звільнення судді за несумісність.

НВ поділилася відчуттям про те, що нинішній склад Конституційного суду боїться президента Зеленського. Особливо це показало рішення КСУ про розпуск парламенту. Це у суддів спрацював інстинкт самозбереження?

В.Г. відповів, що судді КСУ не бояться Зеленського. Вони ставляться до нього з повагою як до президента, якого обрав народ України.

Коментує член Громадської ради доброчесності Михайло Жернаков:

«Нажаль, і процедура добору суддів до КСУ, і діяльність КСУ за останні роки показує, що незалежним цей орган назвати дуже складно. Часто він діє політично і судді піддаються політичному впливу.

Через те, як відбираються судді в КСУ, – це вже прямий політичний вплив. Про яку незалежність ми можемо говорити і про яку відсутність впливу, якщо кандидатури суддів до КСУ подавали парламентські фракції?

Викликає занепокоєння, коли члени Вищої ради правосуддя ходили в Офіс президента за кілька днів до того, як розглядалося питання відсторонення голови Окружного адміністративного суду Києва Павла Вовка. А потім у відповідь на журналістський запит – «що ви там робили?» – приходить відповідь від судді, що він приймав участь в роботі робочої групи (хоча інші члени робочої групи це заперечують), а в Офісі президента заявили, що це взагалі службова інформація».

НВ запитала, чи є у співрозмовника відчуття, що Україна рухається у бік диктатури?

В.Г. відповів, що у нього такого відчуття немає. Кожного разу, коли змінюється політична влада, всі мають надію на краще. І тому рух у напрямку змін – це завжди позитивне явище. Але воно ні за яких обставин не повинне впливати на баланс державної влади та порушувати права та законні інтереси громадян. В цьому і є місія Конституційного суду – бути захисником Конституції.

Якщо команда президента вважає рухати таким чином Україну вперед – це їхня відповідальність перед виборцями. Завдання КСУ – не дати порушити Конституцію в цьому процесі.

Коментує Юля Кириченко, експертка Центру політико-правових реформ:

«З такими деякими авторитарними тенденціями Зеленського можуть з’являтися ініціативи про ліквідацію Конституційного суду. В тоталітарних режимах не потрібен орган, який може сказати президенту і парламенту, що вони не праві. Судді (в тому числі Городовенко) можуть так м’яко говорити про політичну ситуацію, відчуваючи загрозу ліквідації КСУ».

НВ запитала, чи на нього пробували тиснути колеги?

За словами В.Г., тиск з боку колег неможливий, бо є гарантії, які неможливо подолати. Наприклад, якщо до нього приходять і пропонують прийняти таке-то рішення, то він каже: «Шановний, вийдіть з мого кабінету. А якщо будете наполягати, то завтра ми зустрінемося на етичній комісії, а через три дні вас звільнять із посади судді КСУ.

НВ запитала, чи відчуває він тиск влади на собі?

В.Г. відповів, що прямого тиску не відчуває. Є питання про опосередкований тиск. Під будівлею КСУ мітинги проходять – їх проводиться десятки за рік. Але він не бачив, щоб це якось вплинуло на думку суддів КСУ. Бо він же спілкується з суддями і до мітингів і після них, і бачить, що їхня думка не змінюється. Так само не можна вважати впливом публікації в пресі.

Коментує Юля Кириченко, експертка Центру політико-правових реформ:

«Мітинги до тиску влади не мають жодного відношення. Влада має інші важелі, щоб спілкуватися із суддями – не через мітинги. Не можу погодитися із суддею, що у нас сформований дійсно незалежний Конституційний суд. Аналіз рішень, які він приймає, говорить про те, що КСУ зважає на політичну ситуацію і політичну доцільність. І не завжди ставить Конституцію вище за все. Наприклад, у рішенні про розпуск парламенту КСУ дав дуже слабке обґрунтування, яке, очевидно, виходить із політичної доцільності. Тому не можна сказати, що нинішній КСУ спроможний сказати владі «ні».

НВ запитала про те, що під час Євромайдану на судові засідання часто приходили активісти і вимагали певних рішень від суддів. І деякі судді казали, що виносили непопулярні рішення, аргументуючи це тим, що вони залишалися аполітичними і діяли згідно закону. На вашу думку, чи вірно вони тоді вчиняли, керуючись виключно нормами закону?

В.Г. відповів, що він завжди своїм суддям казав: «Якщо ти бажаєш подобатися людям, то треба завершувати суддівську кар’єру і йти до театру, опери, де завдання актора – подобатися. А основне завдання судді – творити справедливість. Один суддя може піти проти натовпу – якщо він впевнений у законності свого рішення. І він повинен мати внутрішню силу, щоб так робити».

НВ запитала про те, що деякі закони, за які голосують депутати Верховної Ради – абсурдні. Чого тільки варті «закони 16 січня», які забороняли мітингувальникам одягати на голову каски. Тоді люди виходили на вулиці із каструлями на голові, пам’ятаєте? Народ сприйняв такий закон як антидемократичний. Але суддя повинен діяти згідно закону. Як в таких ситуаціях прийняти правильне рішення?

В.Г. підкреслив, що його неодноразово запитували про те, яка межа між законом та справедливістю. Він завжди між справедливістю і «сліпим» законом обирає справедливість. Тому що справедливість – це складова верховенства права. Вища рада правосуддя всіх, кого притягнули за порушення присяги судді, притягали до відповідальності саме за те, що вони застосовували формальний принцип законності, не звертаючи на обставини справи і не враховуючи принципи верховенства права.

Коментує членкиня Громадської ради доброчесності Наталя Соколенко:

«Судді, які під час Революції гідності виносили рішення проти мирних зібрань, потрапили навіть до нового Верховного суду: суддя Олександр Золотніков, Михайло Смокович, Максим Тітов. Мені би дуже не хотілося підважувати авторитет Конституційного суду як інституції. Але мені прикро чути від судді Конституційного суду такі безапеляційні твердження. Бо він прекрасно знає, що ситуація зовсім не така, як він хоче подати. Чого він відмазує ВККС?

Загальноєвропейська практика – що до Конституційного суду як до особливого суду набирають не суддів загальної юрисдикції, а науковців-конституціоналістів. Бо вони повинні вміти не вироки виносити, а знати Конституцію.

Головатий Сергій – це приклад людини, чиє потрапляння до КСУ є логічним і зрозумілим. Так само як суддя Василь Лемак. Це люди, заточені на конституції. Вони в ній розбираються, і розбиралися ще до того, як потрапили до КСУ.

В Конституційному суді мають бути не такі, як Городовенко, а фахівці конституційного права із високим моральним авторитетом».

НВ запитала про те, як він оцінюєте проведену судову реформу?

За словами В.Г., звільнення більш ніж двох тисяч суддів, які б ще мали працювати багато років, і мали величезний суддівський потенціал, викликає у нього велике розчарування. У нього в апеляційному суді по штатному розкладу був 71 суддя. Середній вік судді був 54-56 років. Після того, як почалися ці події, зараз в цьому апеляційному суді залишилося 19 суддів.

Ці судді працювали ще в радянські часи. Можна сказати, що хтось був хабарником, але в них досить чітко було визначено поняття добра і зла. Вони чітко розрізняли, що є добро, а що є зло. І більшість з них пішли не тому, що вони чогось боялися (через оцінювання або боялися показати свої статки), а через нерозуміння того, чому його зробили винним в усіх проблемах суспільства. Є негідники, але більшість пішло з цих двох тисяч людей порядних.

З інституціональної точки зору – в судову реформу були закладені надзвичайно гарні принципи, відповідно до міжнародних стандартів. Але, нажаль, ми ще не сформували механізми, які не викликають жодного сумніву не тільки в фахівців, а й в окремого громадянина.

Коментує член Громадської ради доброчесності Михайло Жернаков:

«Величезна частина судової системи – це організоване злочинне угрупування. І я допускаю, що люди які беруть хабарі, і люди, які розуміють, що таке добро і зло – це одні і ті самі люди. На думку Городовенка, порядними людьми запросто можуть бути більшість людей, які «ну, подумаєш, брали хабарі», зате знають, що таке добро і зло. І працювали за Радянського Союзу і «крєпкіє хозяйствєннікі».

Ніхто не оцінював доброчесність та бекграунд тих людей, які пішли. Чи образа на якийсь новий закон – це достатня причина, щоб кинути справу свого життя? Є ще як мінімум дві причини, чому вони пішли. Перше – це зміна інфраструктури законодавства щодо запобігання корупції, друге – суддям підняли довічну винагороду після виходу у відставку – із 50% від окладу до 80-90% (і це був хороший грошовий стимул піти у відставку і отримувати фактично таку саму зарплату)».

Доктор наук

НВ запитала про те, що співрозмовник є доктором юридичних наук, а, отже, повинен добре розбиратися не лише у практиці судочинства, а й у теорії права. Яка у нього тема кандидатської та докторської дисертацій?

За словами В.Г., кандидатська – «Проблеми незалежності судової влади», докторська – «Принципи судової влади».

Коментує Ігор Булкін, завідуючий Міжгалузевої лабораторії з проблем формування та реалізації науково-технологічної політики ДУ Інститут досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки ім. Г.М. Доброва:

«Наукові проблеми завжди можуть і мають формулюватися конкретно. В назві дисертації на це зазвичай виділяється до дев’яти лексично значущих слів, а використання слова «проблема» взагалі не вітається! З «принципами» теж не зовсім зрозуміло – що з ними не в порядку? Варто було б уточнити назву дисертації: «еволюція принципів…», «вдосконалення принципів…» або щось подібне».

НВ запитала про те, яку наукову проблему він вирішував в процесі своїх досліджень?

За словами В.Г., наукова проблема по першій дисертації – це зміст незалежності судової гілки влади і її носіїв – суддів. А по другій – зміст принципів судової влади. Тому що ніколи на доктринальному рівні в Україні ніхто не досліджував як явище – чи є об’єктивними ці принципи; чи вони стосуються тільки судової влади; як можна запропонувати їх класифікацію; як вони співвідносяться із принципами держави і принципами права.

Там він одним із перших запропонував соціальний контроль за судовою владою. І громадські ради, і інші форми громадського контролю за діяльністю судової влади. Це був один із його наукових здобутків. Він – справжній доктор наук, науковець (посміхається – Ред.). За нього ніхто наукових робіт не писав.

Коментар наукознавця Ігоря Булкіна:

«Виразна організаційно-управлінська спрямованість створює попит на такі роботи з боку влади, проте класична ідея пізнання реальності, яка притаманна природничим та частині соціальних наук, в разі юридичних досліджень реалізується з натяжкою (так само як її критерії та ознаки). Пропозиція щодо соціального контролю за судовою владою (невже дійсно одна з перших в світі?) – це добре, але власне наукового результату тут я не бачу. Вкрай важко втриматись, щоб не кваліфікувати ці праці як схоластичні. Невже людство не цікавилося принципами судової влади та згаданими співвідношеннями?».

НВ засумнівалася, адже наукова проблема (якщо вона існує в принципі) в ідеалі має вміститися в одне речення…

В.Г. заперечив, мовляв, це хто нам таке сказав? Що наукова проблема має вміститися в одне речення? То ми говоримо про вимоги до автореферату, де формується наукова проблема.

А він – член кількох вчених рад. Докторських. Тому кожен раз, коли він надає висновки по дисертаційним дослідженням, то знає, про що каже.

Вимоги до дисертаційних досліджень – кандидатських, докторських – вони надзвичайно чітко сформульовані. Але те, що ми сказали –це занадто ідеальна вимога.

Коментар наукознавця Ігоря Булкіна:

«Двома-трьома реченнями наукову проблему сформулювати можливо! А потім об’єднати їх в одне складне речення. Тут питання в іншому: автори зазвичай спромагаються акумулювати в дисертації весь свій науковий доробок, продемонструвати вагомість творчого шляху, які дійсно погано інтегруються у формат вирішення конкретної наукової проблеми. Тому і народжуються «цеглини»  будівельних габаритів. Конкретну проблему вони вирішують не завжди, але ефектне візуальне враження справляють!».

НВ запитала про те що вагу вченого у світі дуже гарно характеризує кількість цитувань його наукових робіт, тому який у співрозмовника індекс Гірша?

В.Г. пояснив, що незважаючи на те, що у нас чотири члена-кореспондента Академії правових наук серед суддів Конституційного суду України, які мають найбільший показник цього індексу, найбільший індекс посилань був у Шевчука (суддя КСУ Станіслав Шевчук має h-індекс 16 – у системі Google Scholar – Ред.), а в В.Г. – 10 (у системі Google Scholar – Ред.).

НВ уточнила про те, що це він назвав свій індекс Гірша у визнаній у всьому світі наукометричній базі Scopus?

За словами В.Г., у Scopus – ні. У Scopus у нього три статті на жаль.

Доктор юридичних наук Віктор Городовенко каже, що має три статті у Scopus, але ми знайшли тут лише одну статтю

НВ запитала про те, чому так мало?

В.Г. відповів, що він захистив докторську дисертацію у 2013 р. Тоді не було вимог, щоб наукові праці за юридичними спеціальностями були опубліковані в базі Scopus. А так – більше ста наукових праць. З них – три монографічних дослідження… До Scopus в 2013 році взагалі ніхто не писав.

НВ констатувала, що все одно три статті – це дуже мало (в наукометричній базі Scopus згодом ми знайшли лише одну статтю, а не три, як стверджував Віктор Городовенко, див вище фото – Ред.).

В.Г. не погодився, мовляв, що ми тоді взагалі не володіємо темою. У нас в наукових радах юридичних вузів не можуть сформувати наукові ради, бо у науковців взагалі немає жодної статті у Scopus.

НВ запропонувала, не сваритися

В.Г. відповів, що ну чого тут сваритися, якщо він кожен день з цим працює. А ми кажемо, що це дуже мало. Й запропонував знайти у кого більше. Він вважає, що це не мало.

Коментує суддя Конституційного суду (1996-2005 рр.) Володимир Шаповал:

«Розумієте, не можна стати вченим працюючи професійним суддею. Вченим можна тільки стати якщо ти працюєш в академічному інституті, довго тривало, виношуєш свій, як кажуть науковий продукт, або в якомусь серйозному вузі, де існує певне фахове, наукове середовище і тебе це середовище виховує. А якщо ти суддя і отримав кандидатську ступінь, перебуваючи на посаді, докторську, то у мене питання… Більше того, у мене є переконання що це те що ми спостерігаємо уже років 20-ть. Але наука і наукові ступені – це різні речі».

ВІД РЕДАКЦІЇ НВ:

Журналіст тричі надсилала на узгодження із Віктором Городовенком його відповіді на запитання. Після двох вичиток суддя був згодний на публікацію, але згодом попросив надіслати текст іще один раз. Після цього він надіслав листа із претензіями щодо змісту та послідовності запитань і заборонив публікувати інтерв’ю: «Вказаний макет інтерв’ю не відтворює справжнього змісту, послідовності запитань та відповідей, які були предметом інтерв’ю 18 вересня 2019 року, а є компіляцією телефонних розмов, статей, розміщених в інтернет-виданнях, та висловленням власного розуміння кореспондентом щодо поставлених запитань».

Журналісти категорично не згодні із озвученими звинуваченнями: 1) слова судді були розшифровані слово в слово, 2) у даному тексті немає жодної цитати із уже опублікованих в інших ЗМІ публікацій та телефонних розмов; 3) редакція має право самостійно вирішувати, в якому обсязі публікувати отриману журналістом інформацію (більш детально про це написано ТУТ).

Також Городовенко запропонував зустрітися ще раз «для продовження інтерв’ю з інших невисвітлених питань». Дану поведінку судді ми розцінюємо як тиск на журналіста, що є неприйнятним, позаяк журналіст здатен самостійно вирішувати, які питання варто висвітлювати, а які – ні.