Про що розповідає черепиця

Стоїть собі старенька скособочена землянка. Майже по вікна вгрузла в землю. Стоїть, доживає свій вік. Уся в минулому. І господар вирішив: «Усе! Годі! Послужила дідам і прадідам, а тепер звільняй місце під новобудову. Настав час вигребти тебе бульдозером». Але ж зверху добра черепиця - «американка», треба її зняти. Та ба і черепиця не проста, на кожній напис: хто господар і де зроблена. Ні, не бездумно знімав з даху стару черепицю господар. Він старанно обдивлявся кожну.

Разом з уважним господарем Анатолієм Вікторовичем Чебукіним прочитаємо глиняний літопис.

З глибини віків

Першопоселенці у наших теренах спершу будували курені та землянки-мазанки. «Мазанки» - це тому що стіни обмазані глиною. Так завжди робили українці ще з трипільських часів. З чого б вони не будували хату: дерева, цегли, глини, саману, вони обов’язково обмазували її глиною і білили та ще й розмальовували. Мазанки поселенців були з двоскатним верхом, без горища. Оця покрівля зверху обмазувалася глиною. Вона не боялася наших лютих вітрів і витримувала, не промокаючи, дощі. Ці землянки-мазанки я ще пам’ятаю. В 1970-і роки була постанова про знесення всіх землянок і переселення їхніх жителів у більш комфортні умови. В житті все вийшло дещо інакше й зараз у нас збереглося в селі з десяток землянок. Щоправда, накриті вони черепицею або ж шифером. А у нас вдома був сарай, стелю якого зовні щорічно мама мазала.

Пізніше почали будувати хати з дерев’яним дахом, який накривали соломою та очеретом. Ми не знаємо, чи був очерет у балці Великі Сірогози 200 років тому. До приходу Дніпровської води в нашій балці його не було. Щодо соломи, то спочатку тут теж були проблеми. Адже основним заняттям населення до 1860-х років було тваринництво, тому не лише дерево та очерет, але й солома були дефіцитом.

Отож у Мелітопольському повіті у 1888 році (якраз, коли народився мій дід Дмитро) було будівель кам’яних 3043, дерев’яних - 25442, «клєтєй» (господарських будівель) - 22191, землянок та колиб - 55133. Тобто основну масу становили саманні будівлі. Чим же вони були вкриті? Більша частина - соломою та очеретом.

А чим же користувалися наші попередники? Давні греки використовували велику важку плоску черепицю з піднятими краями, які накривалися жолобчастою. Татари верхи своїх двоскатних мазанок накривали жолобчастою, дуже зігнутою, черепицею, яка налягала одна на одну.

 Перша черепиця в Таврії

Моя колекція черепиць зібрана на території Нижньосірогозького району. Перша черепиця, очевидно, потрапила в наші краї аж із Франції. Вона дещо довша за звичайну, багато прикрашена, з досить розлогими написами французькою, де найчастіше згадується Марсель (Marseillе). Назвемо і ми її, умовно, марсельською.

Справа в тому, що до Європи з таврійських портів, в тому числі Генічеська, йшли судна з зерном. Щоб назад не гнати «порожняка» (це небезпечно, бо меншала осадка суден), їх заповнювали або камінням з Везувію (таким камінням, наприклад, замощено вулицю Суворова в Херсоні), або черепицю з Франції. Напис на ній «Grande ecaille pour toi ture» перекладається як «велика луска для покрівлі». Ця черепиця, дійсно, більша за стандартну, яку почали випускати пізніше, і легша за неї, бо більш тонка. Вона, на відміну від «татарської» жолобчастої, клалася, як риб’яча луска: одна верхня на дві нижні. Завдяки цьому черепиця не боялася вітрів, до того ж, в неї була «мертва» защібка. При цьому вона була на півкілограма легша за аналогічну вітчизняну, трикілограмову.

З Таврії походить і така сама за розмірами і вагою черепиця, яка мала, звичайно, клеймо: фігурка лева та напис: Tuilerie de Ste Anne Theodosie Сrimee (Черепичня Сент-Анн Феодосія Крим). Де саме її виробляли - у Франції чи в Криму, сказати важно. Таку черепицю знаходили, наприклад, в Мелітополі, Мелітопольському (с. Зарічне) і Приазовському (с. Гірсовка) районах.

«Німецька» черепиця

У Північній Таврії першими почали виробляти черепицю, подібну до марсельської, німці та меноніти. Вони розуміли, що солома ненадійний, недовговічний і дуже вогненебезпечний матеріал. Таврійські скажені вітри підіймали стріхи і несли світ за очі.

Степова Таврія надзвичайно бідна на корисні копалини. Але ж є місцеві червонобурі глини третинного походження. Залягають вони на невеликій глибині шарами від двох до восьми метрів і цілком придатні для виробництва червоної цегли, черепиці та глиняного посуду.

В 1848 р. в Мелітополі було вже чотири цегельні та черепичний заводи. В 1860-ті роки в Гальбштадті (нині Молочанск), купці Франц і Шредер споруджують завод черепичних пресів. З їх легкої руки пішла по Таврії пресована черепиця-«американка», або, як її іменували в документах того часу, - німецька. Випускали на тому заводі й простішу і дешеву жолобчасту черепицю (її називали татарською).

«Американка» була дуже зручною і міцною, вона щільно стикалася одна з одною, складалася «замком», не затікала, не боялася вітру. До того ж випускалася спеціальна черепиця половинного розміру - для країв даху. Кажуть, була ще й прозора скляна черепиця для оранжерей та горищ - кілька таких черепиць забезпечували світло на горищі.

Тавро на «німецьких» черепицях робили німецькою, наприклад: Thiesen son Halbstadt (Тiсен-син, Гальбштадт) або Friesen & son, B… (Фрізен і син Blumenthal?).

Та все ж частіше напис робили російською, причому, можна знайти черепицю з ідентичним текстом на одній російською, на іншій німецькою мовами. Тавро містило інформацію про розташування та володаря підприємства: Фрізен і К°, Гальбштад; Я. А. Вільмс Петерсгаген поблизу Гальбштадта (нині с. Кутузівка Токмацького району); Шрингер і Фей, Альт-Нассау (с. Виноградне Токмацього району), Гальбштадт Таврійської губернії; Лепп і К°, Гальбштадт; Гартштейн, Гохштад (с. Високе Михайлівського району); Г. Г. Реймер, економия Реймергоф (с. Зарічне на Мелітопольщині); Х. М. Глеклер, Пришиб; Я. Л. Даршт, Кочубеївка (у Горностаївському районі Херсонщини), П. П. Шредер, Миколаївка (Лепетиський район Херсонської області); А. Вібе і Г. Гамм, «близ Общв. Овчарни».

 Слов’янська черепиця

Вигоду нової справи швидко зрозуміли і слов’яни. Про це свідчать тавра з прізвищами господарів підприємств: Максим Дубінін; Д. Минаєв; А. Анд. Минаєв; Бобровничий; Л. Пеліщук. Невдовзі з’являються й повніші варіанти: С. К. Бобровничій, В-Рогачик; С. К. Бобровничій, В. Знам’янка; А. Н. Буканов, Якимівка; Н. А. Ноготков, Наталіївка; Н. К. Дешевов, с. Терновка; І. І. Мєдніков, Григорівка (це вже в сучасному Іванівському районі).

Часто-густо черепицю й цеглу виробляли на одному підприємстві. В селі Українському (нині Іванівського району) колись працювала цегельня Жамгоцева. Вона мала дві печі та три сараї довжиною 50 метрів для зберігання готової продукції. Черепицю та цеглу тут виробляв майстер Ф. І. Мілютін, причому на одній із кожних 1000 цеглині є тавро майстра «Ф. М.» і на черепиці - його, а не власника, ім’я.

Велика кількість хуторів виникає у новій Михайлівській волості, що на межі сучасних Нижньосірогозького та Веселівського районів. Хуторяни будують кам’яні будинки та господарські споруди і покривають їх «американкою», що має тавра: Бр. Жевило і Ко, Михайлівський хутір; В. Л. Бабанін, Новомихайлівка; Мамот і Щербак, Михайлівський хутір (це в районі Зернового - Новорогачицького. Тут у балці Сухий Ярок поруч з Вовчою Греблею було глинище, яке згодом перетворилося в ставок).

Та ж сама картина і на західній околиці нашого Нижньосірогозького району, де теж безліч хуторів і три цегельні. Їхня продукція: «Наслед. Добровольські», хутір Семенівка (поблизу Сисоївки); Яков Мих. Донцов хутір при Новоріповці; брати Бережні при Новоріповці. Новоріповка - старе, засноване ще в 1809 р., село між Степовим та Дальнім. Зараз це територія Новотроїцького району. А ось хутір і цегельня братів Бережних знаходилися поблизу центральної садиби радгоспу «Степового» та улоговини (поду) Гарбузи. На одному приміщенні колись було видно напис «1812 рік». У братів було 350 десятин землі. Цегельню Бережний продав напередодні колективізації, підприємство ще довго працювало і після Великої Вітчизняної війни. Власне, завдяки цій цегельні й виникла центральна садиба радгоспу «Степовий», яка позначалася на довоєнних картах як «Будівельна бригада».

У Рубанівці потреба в будівництві цегельно-черепичного заводу виникла в зв’язку з будівництвом церкви в 1885 р. Підрядчик підрахував, що дешевше збудувати завод, ніж возити цеглу. Після завершення будівництва завод продали. Оскільки 1890-і роки були неврожайними, то для нього не вистачало палива - соломи. Дійшло до того, що завод почав міняти черепицю на солом’яну покрівлю будинків у селі (оце був бартер!). Згодом завод перейшов до рук Ярицького, а пізніше Бобровничого.

В 1890-ті роки в Рубанівці збудували ще один завод у зв’язку з будівництвом церкви, в другому українському кінці села. Всі ці заводи припинили своє існування після Жовтневої революції.

 Сірогозька черепиця

Перша на території сучасного району цегельня була у Верхніх Сірогозах. Її будівництво теж, очевидно, пов’язане зі зведенням церкви. Пізніше, чи то господар був недбайливий, чи неврожаї доконали, але заводу в селі не стало.

Проте грандіозне будівництво в кінці 1890-х - на початку 1900-х років почалося в Нижніх Сірогозах. Аптека, пошта, ветеринарна та медична лікарні, банк, садиба земського начальника, величезна церква Олександра Невського - все це вимагало цегли й черепиці. І тому на початку сучасної вул. Височина, де тодішня Базарна переходила в шлях на Зеленчук, будують цегельно-черепичний завод. Можливо, він і виник на базі Верхньосірогозького. Закінчивши будівництво, підрядчик продав свій завод. Його демонтували й обладнання перевезли на нове місце. Продукцію цього заводу з вдавленими або опуклими таврами: с. Н.-Сірогози, Матєв і Біляков; варіанти: Н. Сірогози, Біляков і Матєв; Сірогози, Н. И. Матєв і Біляков, Сірогози; Н. І. Матєв і Біляков. Цю продукцію добре знають і сьогодні. Про господарів виробництв дещо відомо.

Василь Григорович Матєв - директор «Міністерського училища», лідер сірогозьких есерів, поміркований та авторитетний місцевий політик. Митрофан Сергійович Біляков - волосний писар, після лютневої (1917) революції очолював тимчасовий волосний виконавчий комітет, його донька працювала вчителькою. (До речі, він - хрещений батько мого тата та його сестри). В колишньому будинку Білякова багато років знаходилася редакція «Червоного променя», а зараз на цьому місці центр зайнятості.

Ці ж заводи випускали і вдвічі дешевшу татарську жолобчасту черепицю різних розмірів: 34х26 см, 34,5-36 см х 27 см. Було також кілька видів черепиці без напису, в тому числі і з бубною посередині, про виробників якої можна лише здогадуватися.

Держава всіляко підтримувала вогнебезпечне будівництво. Селянам-погорільцям виплачували додатково 20% страховки, якщо їх будівля була перекрита черепицею. Крім того, видавалася безпроцентна позика на п’ять років з виплатою з розрахунку 1 копійка за одну штуку звичайної або 2 копійки за 1 штуку німецької черепиці (але не більше 40 крб. на господарство). За розрахунками (1905) середня вартість черепиці й усіх робіт з покриття хати коштувало 70-80 крб.

Це давало наслідки. Якщо в 1888 р. в повіті покрито черепицею лише 4% всіх будівель (4115 з 105809), то в 1907 р. лише в Агайманах - понад 20% (1420 будівель з 6936). Кількість будівель під черепицею стала більшою, ніж кількість дворів. Нагадаю, що в середньому у дворі було п’ять-шість будівель, і господар старався накрити черепицею в першу чергу дім, а вже потім господарські споруди.

Черепичні заводи існували також в Покровці та Нижніх Торгаях. Наприкінці XIX ст. в Торгаях будують сільське училище. Очевидно, підрядчик Вайсман і збудував цегельню на лівому, українському березі села. Село розділялося на російську та українську половини і громади (а пізніше й сільради) - теж. Цегельня працювала до війни. Після війни торгайці хотіли збудувати нову цегельну на правому березі, але нічого з цього не вийшло, кажуть, що неякісна була глина.

«В середині 1930-х років була вказівка зверху: в кожному господарстві зробити цегельні міні-печі для випалювання вапна. Зробили, виробляли цеглу, правда, вона не йшла ні в яке порівняння з милютинською, але була не гірша за ту, яку ми виробляли 15 років тому в Іванівці, чи ту, яку купуємо на заводах. Гірше було з печами для вапна. Їх-то зробили, а де брати сировину, вапняків у нас немає… Пішли на сировину молотильні катки, хрести з кладовища, розбили і перепалили кам’яні статуї - стели, які стояли на курганах з часів кеміобинців. Це дикість. Отакі ми були. А чи тільки були?».

Проте, у Новопетрівці в 1936 р. колгосп збудував власну цегельню. «Процес починався так. Викопали круглу яму 6-8 метрів діаметром, глибиною 40 см. Насипали глини, піску і свіжого кінського гною. Місили кіньми, потім виробляли цеглини, складали їх під дах із простої черепиці, і там 22 тисячі штук довго і гарно провітрювались, після чого їх випалювали соломою. Здається, все надто просто, але за сезон виробляли чотири заклади (по 22 тисячі кожен). А яка міцна вона була!».

Збереглася також дем’янівська черепиця з написом «к-з им. Чапаева. Демьяновка». Якість її дещо нижча. Після війни в 4-й бригаді колгоспу ім. Кірова почали робити цементну черепицю. У неї були цікаві властивості: по-перше, вона розсипалася ще при завантаженні, по-друге, була важка і по-третє, пропускала воду. Тож діло швидко заглухло.

А ось черепичний міжколгоспний завод, побудований в 1950-ті в Верхніх Сірогозах, спочатку випускав непогану червону цеглу, але після спроби механізувати цей процес, якість її різко погіршилась, і він не витримав конкуренції з лепетиським силікатом. На тій цеглі чітко вичавлена заглиблена риска посередині. Чи це «фірмове» тавро, чи зроблено, аби зручно було перерубати посередині - не знаю. Ще на тих цеглинах відтиснуті букви Г та К і щось на зразок перевернутої 2 та С.

Така різна черепиця

За формою, розмірами і відповідним призначенням черепиця помітно відрізнялася. Наприклад, на гребенях даху примазували перевернуту жолобчасту, а також спеціальну складної форми черепицю. Вона могла бути прямокутною Г-подібною. З боків же використовували напівкруглу конусоподібну черепицю. Про прозору черепицю ми вже згадували.

В Запоріжжі після війни випускали плоску черепицю без написів, лише з карбованими цифрами. Вона мала всередині порожнини у вигляді смуг. Тому при стандартних 21х38,5 см вона важила лише 2 кг. Така черепиця використовувалася для покриття будинків військової частини.

В цілому, після переходу усіх цегельно-черепичних підприємств з приватної власності у державну, таврування зникало, поверхня з рельєфної ставала гладкою, а головне - якість черепиці поступово знижувалась. Адже якість черепиці (як і будь-якої кераміки) залежить від якості глини, а також від скрупульозного дотримання технології і певних професійних секретів. Наприклад, хто зараз знає, що глину з глибоких шарів треба морозити, тобто добувати восени? Тільки тоді вона за зиму промерзне, і черепиця з такої глини буде морозостійкою. А ще необхідно за кілька днів до роботи замочити глину, щоб не було дрібних крупинок. Треба рівномірно перемішувати, витримувати процес випалювання та сушіння. Лише тоді можна отримати легку, міцну («аж дзвенить»), екологічно чисту і практично вічну черепицю. На ній майстер з гордістю ставив своє тавро, мовляв, користуйтесь і згадуйте.

Що ж, згадаймо добрим словом іменитих господарів і безіменних майстрів та робітників, які робили міцно, просто і навіки. Та ще уважно придивімося до тієї черепиці, що інколи непомітною лежить десь поруч.

В статі використано спогади старожилів: Павла Павловича Дерези, Петра Григоровича Ясинського, Василя Яковича Любченка, Миколи Гавриловича Приходька, Олександра Олексійовича Білоуса, Анатолія Григоровича Фролова.

та інших.

Ю. В. БЕЗУХ.

Стаття була опублікована в № 5 Мелітопольського краєзнавчого журналу.