Ольга ПІВДЕННА, член НСЖУ: «Жовто-блакитна кава…»

Життя в окупації - це не життя, а існування у стані постійного стресу. Це лещата підсвідомого страху, які тримають тебе у напруженні цілодобово, в очікуванні чергової загрози життю, що може статися в будь-яку мить. Виходиш із дому, і не знаєш, чи повернешся, чи тебе загребуть на підвал…

За що? Причини знайдуться… Та загарбники не обтяжуються і не переймаються такими «дрібницями». Їхні дії непередбачувані… Вдома теж не почуваєшся у безпеці, прислухаєшся до кожного шереху - а раптом прийдуть… Вони ж тут тепер господарі, а не ти…

Життя в окупації німе. Незриме табу накладено на всі теми розмов із сусідами та знайомими, окрім погоди та самопочуття. Ніхто нікому не довіряє… Занадто щирі вже поплатилися…

Життя в окупації - це голод. Найперше - інформаційний. Українське радіо і телебачення відключене. Інтернет і телефонний зв’язок - теж. Із приймача лунають бравурні мелодії на кшталт: «А в чистом поле система «Град», с нами Путин и Сталинград» та оголошення зрадників, які дорвалися до влади, про нові порядки.

З телеекрану нескінченно паплюжать нашу країну російські пропагандисти Скабєєва, Соловйов, Симоньян та їхні поплічники. Ціни на продукти захмарні. Банкомати і банки не працюють. Якщо пощастить, гривні з картки можна отримати через міняйл під чималий відсоток.

Життя в окупації - це катування. Передусім - моральне. Бо звістки про те, що деякі народні обранці, депутати місцевих, обласних, а подекуди і Верховноїрад, радо зустрічають загарбників і стають на їхній бік, ранить не менше, ніж фізичний біль, спричинений тортурами.

Та найбільше вражають душу і серце люди, спілкування з якими налічує багато років і які лише нині скинули нарешті свою облудливу личину і показали справжнє обличчя. Зовсім недавно вони хизувалися вишиванками, а тепер співпрацюють з рашистами і всіляко допомагають їм встановлювати на нашій землі «русский мир».

Гнітять прапори чужинців над адміністративними будівлями і школами, на центральній площі… І не тільки триколори, а й червоні, колишні радянські. Вони повсякчас нагадують, що віднині наше майбутнє - це горезвісне минуле у складі імперії, яку намагаються відродити рашисти.

Життя в окупації - це коли кава, яку звикла пити вранці на балконі, тремтить у філіжанці від гуркоту гелікоптерів окупантів, які проклали трасу прямо над будинком… Вони курсують двійками двічі на день - вранці і ввечері. Щоразу пролітає від восьми до дванадцяти Ка-52, які у просторіччі називають «алігаторами». Ось такі «крокодили» над дахом…

Саме в такий момент 24 серпня 2022 року і народився вірш «Жовто-блакитна кава». Згодом, коли у вересні минулого року вдалося вирватися з окупації, до нього доєдналися й інші. Вони не претендують на високу поезію, просто окреслюють стан моєї зболеної душі.

Далі буде…

В Мелітополі ми виходили на українські мітинги та марші 11 днів…

… найбільш відомою у їх висвітленні стала Тетяна Кумок

Важко було і в Херсоні, важко і зараз, але БЕЗ ВАС

Особистий огляд