Олександр АНДРУЩЕНКО: Торкання до спогадів

Торкнуся спогадів таємно поцілунком.

Чи то життя моє, чи дивний сон?

Там стежкою іде стара-стара чаклунка,

Що з вітром восени співає в унісон.

А поряд з нею я. І рідні, і знайомі,

І незнайомих сотні тисяч теж.

І всі ми наче там безтільні, невагомі,

Чого бажаємо, одразу не збагнеш.

Така прихована між нами часу відстань!

Чи зараз це? Минули вже віки?

І усміхається нам знов обличчя міста,

І парк запрошує в свої кутки.

І ми йдемо, душею наче зовсім юні.

Блукаємо, як між дерев, в думках.

Усі, немов раніше, - красені, красуні.

А місто вслід тихесенько зітха.

Торкнуся спогадів тремтячими губами.

Вони мені чи діти, чи батьки.

Сідають на долоні долі голубами,

Дарують віршів несподівані рядки.