Ольга Південна, членкиня НСЖУ: Прозріння

Невигадані історії. Це сталося в селищі, яке колись називалося Куйбишеве, потім Більмак, а нині - Кам'янка.Імена змінені з огляду на те, що рідні героїв і досі залишаються на окупованій території.

Прозріння

Після напруженого трудового дня Юлька приймала вечірні водні процедури. І якщо раніше робила це із задоволенням, не поспішаючи і насолоджуючись кожною миттю, змиваючи всі негаразди, які так чи інакше мали місце уповсякденні, то тепер квапилася якнайшвидше зробити все необхідне перед сном, весь час прислухаючись до того, що там робиться зовні.

А вийшовши з ванної кімнати, одягала не нічну сорочку чи піжаму, а футболку і спортивні штани, і ставила біля ліжка тривожну валізку з документами, аптечкою та мінімальним харчовим набором.

Юлька працювала медсестрою у дитячій поліклініці. Давно. Принаймні, їй здавалося, що давно. Бо прийшла сюди відразу після закінчення медичного коледжу. Але коли то було? Ще за часів так званого мирного життя…

Чому так званого? А тому, що в дійсно мирний час до районних лікарень не привозять чоловіків із вогнепальними пораненнями… АТО. Антитерористична операція на сході країни.

Коли навесні 2014-го Росія без спротиву загарбала Крим і поповзли чутки, що наступними жертвами «ввічливих зелених чоловічків» будуть Донбас і Луганськ, ніхто в це не вірив. Чи не хотів вірити… Але сталося. От і маємо тепер ДНР і ЛНР…

- Яке АТО? – гарячкували в розмовах поранені, - Це війна! Справжня війна Росії проти України, проти її цілісності і суверенітету. Гібридна війна, без оголошення. А всі оці назви – це фіговий листок, прикриття дійсного стану справ. І якщо хтось думає, що росіяни на цьому заспокояться, він помиляється. Україна їм, як кістка в горлі! Вони тільки й чекають слушного моменту, щоб напасти.

Юлька чула ті розмови. Вірила їм і не вірила. Деякі її знайомі їздили працювати в Росію і ні на що подібне у тамтешніх настроях не натякали. А ситуацію на сході країни коментували ухильно – мовляв, а хто його знає, що там насправді робиться…

Донбас регіон специфічний. Там шахтарі, роботяги… Може, дійсно самі вирішили відділитися та приєднатися до Росії, от і все. Бо поголовно там усі російськомовні. Може й справді вони такі самостійні та самодостатні.

Власної точки зору щодо того, що саме там діялося, вона не мала, бо не обтяжувала голову роздумами з цього приводу. Звісно, понівечених хлопців було шкода, молоді ж, а вже так пошматовані. Достеменно знала, що до них у лікарню поступали більш-менш легкі, а важких, зазвичай, везли десь аж у Дніпро…

Втім, заспокоювала сама себе, особисто її це, слава богу, не стосується. Політичні баталії не її розуму справа, а збройні конфлікти – тим паче! Їй треба дбати про власну сім’ю та добробут.

Нині, озираючись назад, просто не вірилося, що відтоді, як все почалося, пройшло всього-навсього років вісім… Адже Назарчику невдовзі виповниться сім, а зі Станіславом вони побралися якраз після того, як вона отримала диплом і влаштувалася на роботу. Жили собі потихеньку та й жили. Не шикували, але й не бідували. Обидвоє працювали, раділи первістку, влітку їздили купатися на Азовське море, а взимку, як засніжить, вибиралися в ближнє лісництво покататися на лижах та санчатах. І минулого літа теж збиралися на море поїхати, оздоровити дитину перед першим класом. І ось на тобі - 24 лютого! Яке море? Яка школа? Тут би вижити…

Юлька розстелила ліжко і покликала Назарчика вкладатися. Син пригорнувся до неї маленьким беззахисним тільцем. Мамо, спитав, заглядаючи в очі, а сьогодні вночі не стрілятимуть? Не знаю, синочку, не знаю, відповіла чесно, стримуючи сльози, спи, може ж обійдеться… А сама тремтіла душею, що розривалася від болю, від страху, і від безнадії.

Коли їхнє селище окупували, вони не виїхали. Думали тоді, що все якось обійдеться. До того ж, якраз у той час у чоловіка зліг батько, та вже й не встав, у серпні поховали. Він перед смертю все бідкався, що кидає їх у таку лиху годину. Станіслав втратив роботу, а шукати нову й не збирався, аби зайвий раз не потрапляти на очі новим господарям, бо хто його знає, що у них на думці стосовно молодих чоловіків… Сидів вдома з малим, від гріха подалі. А Юлька, як і раніше, продовжувала працювати – треба ж було за щось годувати сім’ю. Разом з іншими колегами, ряди яких помітно поріділи, отримала і російський паспорт… А куди від цього подінешся? Без зарплати, яку грозилися не платити, довго не протримаєшся.

Спочатку було більш-менш терпимо. Щоправда, неприємно вражало, як представники нової влади та ті, що зголосилися їм допомагати, наводили порядки. Мало того, що заселяли солдатами покинуті будинки, де ті рилися в особистих речах колишніх господарів та відправляли все, що найбільше сподобалося, до себе додому, так ще й виселяли людей із помешкань – мовляв, їхні офіцери-«визволителі» мають право жити з комфортом. Свекруха розповідала, що дядька її однокласника змусили покинути власну оселю під загрозою розстрілу. Добре, що йому разом із дружиною спочатку вдалося втекти від розправи, а згодом і виїхати. Без речей, без заощаджень… А обоє вони люди похилого віку. Потайки подейкували, що окупанти відбирають і автівки, що приглянулися, і навіть телефони… Фермери теж потерпають – все вирощене їх змушують віддавати за безцінь, а сільськогосподарську техніку, особливо іноземного виробництва, конфісковують і відправляють у Росію. Власника маршруток, які курсували по району та до найближчого міста, без зайвих розмов розстріляли у перший же день окупації – він відмовився надавати транспорт для потреб російської армії. Дружина поховала чоловіка і з трьома дітьми виїхала. Тепер поневіряється, як біженка, не то в Польщі, не то в Німеччині.

Юлька лежала тихо, не ворушилася, аби не сполохати Назарчика, який уже засинав, а розбурхані думки так билися в скроні, ніби хотіли рознести голову вщент, як отой сусідський будинок… Цей «приліт» – привіт від ваших фашистів, запевняли «визволителі». А де ж їм, отим «фашистам», отут, у глибокому тилу, взятися? Та ще й із такою потужною зброєю? Її під полою не сховаєш… Це тобі не обріз… А «хаймерси», яких так бояться окупанти, сюди ще не дістають. Нишком подейкують, ніби по будинку зі зла пальнули мобілізовані, що сидять нині в імпровізованій в’язниці, зробленій нещодавно із гуртожитку профтехучилища. Брехня! Чистої води брехня, яку невідомо хто і для чого вигадав. Достеменно ж відомо, що там мучяться росіяни, яких роззброїли і взяли під варту за те, що відмовляються воювати. Кажуть, що таких звозять сюди з найближчих районів і обробляють так, що деякі знов повертаються на передову, щоб загинути у першому ж бою, а ті, що стоять на своєму, після тортур потрапляють на птахофабрику – там для утилізації власних непокірних влаштували крематорій. Тож, з усього виходить, що цей «приліт» таки справа рук нинішніх господарів селища? Може вцілили у п’ятиповерхівку спеціально, щоб страху нагнати, а, може, сп’яну, бо ж більшість із них не вихмеляються… Там і жили на той час дві чи три сім’ї, всі інші вже виїхали чи перебралися до родичів у приватні будинки. Знаючі люди переконують, що це робота С-300…

Назарчик завовтузився і скрикнув. Які жахіття наснилися малому? Юлька пригорнула сина до себе: спи, мій хороший, спи, мама з тобою… Хлопчик заспокоївся і рівно засопів під її люблячою рукою. А вона ледве стримала сльози, що гарячою хвилею навернулися на очі, бо не знала, як захистити своє дитя. Он Тетяна не змогла врятувати своїх. І шестирічний Женя, і трирічний Вітя разом з нею загинули під уламками власної квартири, буквально поруч, у сусідньому будинку. Цей несподіваний «приліт» серед білого дня нажахав усіх мешканців. Люди принишкли, затаїлися. Спілкуючись на вулиці зі знайомими, зайве слово боялися зронити. Юлька теж мовчала. Хоча серце розривалося від болю і від страху. Вони ж із покійницею приятелювали. Часто, майже щодня, зустрічалися на дитячому майданчику, де їхні діти бавилися разом, а вони обговорювали якісь селищні новини, чи рецепти нових страв. Більше цього ніколи не буде… Більше ніколи! Юлька до болю прикусила губу, щоб стримати ридання, які рвалися з грудей. Ні, плакати не можна, а то ще розбудить Назарчика. Не можна давати собі волю, не можна, не можна… Треба триматися, треба триматися…

З вітальні чулися приглушені зітхання Станіслава, який крутився на дивані, намагаючись заснути. З початку окупації вони не спали разом. Ще чого? Які подружні обов’язки? Тут би вижити! Юлька сердито хмикнула сама собі. Ти диви, він страждає! Сидить вдома з малим, нічого не робить і страждає. А вона цілісінький день на роботі, потім вдома крутиться з хатніми справами, яких не переробити, хоч як не старайся. Вже з ніг падає від утоми, а йому хоч би хни! Гарна підтримка у лиху годину, нічого не скажеш…

Так минуло ще кілька днів. Зовні все було спокійно і розмірено. Зі Станіславом Юлька спілкувалася сухо і небагатослівно. В основному на побутові теми. Але всередині щось зріло. Вона це відчувала фізично. Кажуть, крапля камінь точить. А її каменюка в душі все росла, бо постійно доповнювалася якимись дрібнюсінькими піщинками мало не кожної миті.

Готувала в неділю обід, завантажила пральну машинку і паралельно мила посуд та вчила з Назарчиком нового віршика. А Станіслав у цей час тупо вирячував очі на екран смартфону і усміхався… Чому радів? Пришелепкуватим відео у телеграмі? Більше нічим зайнятися… Ні в квартирі, ні в гаражі. Інфантильна бездіяльність чоловіка вражала. Хіба за такого вона виходила заміж? Звідки у нього взялася оця неприхована безтурботність і безвідповідальність? Та ще й у такий складний час! Юлька гримнула тарілками і Станіслав здивовано зиркнув на неї і знову мовчки втупився у смартфон. Покрутившись біля матері, Назарчик смикнув батька за рукав і попросив погратися з ним у якусь настільну гру. Той відмахнувся від нього, мов від набридливої мухи, мовляв, не заважай, бачиш, тато зайнятий, іди до мами. Юлька на це не сказала нічого, пригорнула сина, чмокнула у маківку і пообіцяла, що ось розвішає попрану білизну, доварить обід і тоді вони обов’язково пограються. Назарчик образливо закопилив губу і заканючив, озираючись на батька, аби вона дала йому свій смартфон погратися. Оце вже ні! Юлька розлючено блимнула в бік чоловіка, але знову стрималася, черговий раз змовчала. Натомість прикрутила вогонь на плиті, взяла сина за руку і відвела у вітальню, де умовила подивитися мультики, поки вона зайнята.

Розвішувала на балконі білизну і думала, що далі так тривати не може. Кілька разів вона намагалася поговорити зі Станіславом, аби він більше уваги приділяв сину. У відповідь той роздратовано зауважив, що й так робить все можливе, сидить з ним цілими днями, допоки вона на роботі. Невже йому не можна відпочити від виховання, коли вона вдома? Він, бачиш, вже заморився… А чи заморилася вона – його не цікавило.

Надвечір до подружжя завітала провідати онука Юлькина мама. Назарчик липнув до бабусі, радів смаколикам, що принесла на гостинчик, демонстрував, як він швидко вже вміє читати. Станіслав відірвався від смартфона лише на мить, щоб привітатися з тещою, і знову втупився в екран.

Спілкуючись з матір’ю, Юлька не мала на думці жалітися їй на дрібні негаразди сімейного життя. Не хотілося виносити сміття з дому на оглядини і обговорення будь кому. Прийде час – самі розберуться, що й до чого. Та слово за слово у розмові дійшли до того, що через кілька днів Юлька має йти у чергову тарифну відпустку. І тут вона несподівано навіть для самої себе заявила: «Я піду у відпустку із наступним звільненням.» Як же це, занепокоєно сплеснула руками Таміла Вікторівна, а за що ж ви жити будете? Станіслав, он бач, вже скільки місяців не працює, а моєї пенсії вам на допомогу не вистачить. Та й Назарчика треба на осінь до школи збирати. І тут Юльку, спокійну, врівноважену і розсудливу, раптом прорвало: «Не буду! Не буду! Не буду я тут більше працювати! – закричала вона в повний голос,- І жити тут більше не буду! Немає вже сил на усе це дивитися і лякатися кожного шереху!» Вона кинулася на диван і забилася в конвульсіях істеричного ридання… Таміла Вікторівна скам’яніла, а на Юлькин плач прибіг із кухні Станіслав. Він розгублено дивився то на Юльку, то на тещу… А Назарчик злякано притулився до бабусі.

Юлька не вгавала. Каменюка у її грудях обірвалася і з гуркотом покотилася кудись униз. «Води принеси!» - звернулася до зятя, вийшовши зі ступору, Таміла Вікторівна. Вона присіла на диван і заспокійливо погладила доньку по голові і спині. Та роздратовано скинула її руку і заридала ще більше. Станіслав приніс склянку води і застиг у німій готовності. «Хай поплаче, - мовила теща, - виплачеться і, може ж, полегшає. Скільки болю за цей час накопичилося у неї на серці… Бідненька…» «А ти, - повернулася вона до зятя, - може б уже схаменувся, бо втратиш і дружину, і сина, якщо й надалі сидітимеш, склавши руки.»

Через три дні по тому Юлька пішла у тарифну відпустку і написала заяву на звільнення. А через тиждень вони, нарешті, таки виїхали з окупованої території.

Ольга Південна, членкиня НСЖУ