«‎Ми не розуміли, наскільки сильно були щасливі»‌‎: історія Людмили із Сєвєродонецька

Попри те, що війна в Україні тривала дев’ятий рік поспіль, Людмила Олександрівна із Сєвєродонецька до останнього не вірила у те, що вона прийде до її міста. 24 лютого 2022 року о 8 ранку до жінки зателефонувала старша донька та повідомила: «Війна!».

Драматичну історію жительки міста Луганської області, яке практично знищили  окупанти, передала комунікаційниця мобільної бригади БФ "Восток SOS" Катерина Людвік.

«Тоді зранку я ще пішла на роботу, коли почула потужний вибух. Ми ніколи у житті не чули вибухів такої сили. Як дізналися пізніше – це був наш аеропорт. Далі вибухи повторювалися. Ми швидко зібрали документи та розійшлися по домівках», – згадує жінка.

Людмила Олександрівна проживала разом із чоловіком у квартирі на восьмому поверсі. Через те, що вибухи не вщухали, розуміючи небезпеку, родина ввечері 24 лютого вирішила спускатися до сховища, що перебувало поряд, у місцевій школі. На той час там вже була чимала кількість людей з дітьми.

«Наш район із багатоповерхівками найближчий до Луганська, тому перші прильоти припали саме на нас. У підвалі зібралося дуже багато людей. Там ми пробули три доби», – розповідає Людмила Олександрівна.

Підвальні приміщення школи не були облаштовані належним чином та готові прийняти таку кількість людей. «Почала забиватись каналізація, постійно горіло світло, плакали діти, накатувала втома», - згадує жінка. Тому чоловік та дружина повернулись додому.  Розуміючи, що обстріли постійні, вирішили вночі спати за правилом двох стін. Пізніше у квартирі пропало світло та вода.

Людмила Олександрівна з чоловіком мають двох доньок та онуків, які проживали окремо. Жінка розповідає, що після кожного прильоту чекала на єдине повідомлення від дітей зі словом «норм», після якого розуміла, що всі живі. Так минув майже тиждень.

«5 березня зателефонувала молодша дочка та сказала швидко збирати речі, їдемо до бомбосховищ Сєвєродонецького хімкомбінату. Після підвалу школи там було зручніше, оскільки це потужне підприємство з надійними сховищами, водою та світлом. Туди приїжджало багато людей, аби врятуватися», – зазначає жінка.  

Людмила Олександрівна розповідає, що поїхала до хімкомбінату з маленькою сумочкою, сподіваючись найближчим часом повернутись додому.  Тоді ж у російських пропагандистських пабліках інформували, начебто українці насильно утримують людей у підвалах хімкомбінату.

«А насправді він став порятунком для тисячі луганчан. Я там була та бачила все на власні очі. Я бачила, як до нас прийшла жінка за вуличної температури -15 градусів в домашніх капцях на босу ногу та у халаті. Вона пройшла 8 кілометрів пішки, аби знайти прихисток та врятуватися у цих бомбосховищах, оскільки її квартиру розбомбило. Нам підвозили туди їжу, дуже допомагали волонтери. Ворота комбінату були постійно відкриті, будь хто з місцевих міг зайти, або за потреби вийти», – наголошує Людмила Олександрівна.

Коли не стало електроенергії навіть на хімкомбінаті – родина замислилася над виїздом із міста. Люди почали організовуватись в колони та виїжджати, хтось навпаки їхав поодиноко. Оскільки доходила різна інформація, хтось казав, що колони обстрілюють, інші вважали, що колоною безпечніше.

«Коли ми вирішили виїжджати з міста, з'явилася проблема з паливом. Був великий дефіцит. Проте ми розуміли, що нам вистачить хоча б виїхати за межі міста, а там розберемося. Ми організувались у невелику колону та поїхали», - розповідає Людмила Олександрівна.

На щастя, жінка мала батьківський будинок у селі Тернувате Запорізької області. Так, першого квітня виїхали у бік міста Дніпро, оскільки Запорізький напрямок вже прострілювався окупантами.  

«Дорога була доволі спокійною. По дорозі у нас один раз зламалась машина, але ми на це не зважали, а раділи, що спокійно та без обстрилів залишили нашу область. Через Дніпро ми приїхали до Тернуватого, де проживаємо й досі», – розповідає жінка.

Район, в якому проживала Людмила Олександрівна з родиною в Сєвєродонецьку, зазнав великих ушкоджень. Практично всі будинки багатоквартирні, більшість з яких навіть не підлягає відновленню. Наразі родина займається питанням реєстрації факту руйнування квартири. Проте остаточно оцінити збитки родина поки не може.

«Чекаємо деокупацію. Я бачила руйнування власної квартири тільки по фото, які мені робив сусід, що не виїхав через хворих родичів. Та ми сподіваємось, що найближчим часом зможемо повернутись, бо дуже хочеться додому», - зазначає жінка.

Юрист Благодійного фонду «Восток SOS» надав консультацію Людмилі Олександрівні щодо реєстрації факту пошкодження майна на окупованій території та подачі відповідної заяви на отримання компенсації.

Історія жінки записана у межах реалізації проєкту «Психосоціальна допомога громадянам України від мобільних бригад у 4 регіонах» за фінансової підтримки International Rescue Cometee Deutchland.

Ви можете записатися на приїзд бригади до вашого міста, територіального центру чи громади. Для цього необхідно зателефонувати на гарячу лінію, що працює від понеділка по суботу (8:00-18:00): 0800 332 614. Отримати консультацію можна і  у месенджерах: +38(099) 710 48 72 (Viber); +38(096) 108 60 48 (Telegram).