Шлях тіла воїна. Як шукають та повертають додому рештки загиблих військових

Наприкінці зими 2023 року Тетяна Дзей зайшла в кабінет слідчого у Головному управлінні МВС Київської області. Вона сіла за комп’ютер та переглянула 1000 світлин тіл загиблих військових. Тетяна шукала на фото свого 22-річного хрещеного сина Микиту Белименко. У березні 2022 року він загинув на позиціях у Маріуполі. Де є його тіло та коли воно повернеться додому, Тетяна досі не знає.

Щомісяця Міністерство реінтеграції звітує про повернення в Україну з тимчасово окупованих територій понад 100 тіл військових. З початку повномасштабного вторгнення до березня 2023 року звідти вдалося повернути тіла 1426 захисників. Але ще тисячі родичів загиблих не мають кого ховати та чекають на рештки.

LIGA.net дізналась, як рідні загиблих вже понад рік шукають їхні тіла, чому доводиться чекати так довго та який шлях проходить тіло загиблого, якщо його неможливо одразу забрати з поля бою.

Що таке "Азов"

У 2005 році Тетяна Дзей влаштувалась працювати нянею для двох хлопчиків – Микити та Іллі. Микиті було шість років, Іллі – десять днів. Майже одразу жінка відчула себе частиною цієї родини, а родина прийняла її.

“Ми з дітьми проводили разом весь час. Я доглядала маленького Іллюшу, гралась з Микитою, допомагала з уроками, водила на секції, – розповідає Тетяна. Їй трохи за 50. Вона курить айкос, п’є капучино, і в ній, всупереч її історії, відчувається якась невловима легкість та навіть дівочість. – Батьки хлопчиків серйозно хворіли, тож в якомусь сенсі я одразу взяла на себе багато функцій їхньої мами. А потім вони запросили мене стати хрещеною для обох, і я погодилась”.

У 2014 році батьки хлопців померли. Спочатку брати жили у дядька, а за чотири роки, коли Микита був вже повнолітнім, Тетяна оформила опікунство над 13-річним Іллею. Чоловік та донька жінки були не проти. Жити стали всі разом у Борисполі.

“За рік Іллюша поступив у військовий ліцей імені Богуна, а Микита неочікувано сказав, що хоче приєднатися до “Азову”. Я тоді взагалі не знала, що таке “Азов”, – згадує Тетяна та починає сміятися, ніби переживає ту розмову просто зараз, – Спитала: “Азов”? Це якась терористична організація в Америці?”

Микита поїхав на медкомісію у Маріуполь, та не пройшов її. Лікарі сказали, що у нього сердечна патологія. “Він телефонував мені психований, просив здати кардіограму за нього, щоб все ж пройти ту медкомісію, – згадує Тетяна. – Я відмовилась, але потім у Києві ми разом пішли на обстеження. Виявилось, що патологій немає, просто серце нетипової форми. Боже, ви б бачили Микиту, який він був щасливий! Взяв той папірець та почав цілувати! Одразу поїхав до Маріуполя, а за два дні сказав, що його беруть на курс молодого бійця (КМБ) від “Азову”.

КМБ – це дев’ять тижнів суворої фізичної, психологічної та військової підготовки. Курс проходять всі, хто хоче доєднатися до “Азову”. Він настільки складний, що у середньому 40% бійців не доходять до кінця – а значить, не потрапляють у бригаду.

“На курсі у Микити було 60 людей, до закінчення відсіялися 24. А він пройшов! – каже Тетяна з гордістю. – Вже коли він загинув, сержант з КМБ розповідав, як Микита загнав у палець занозу, і палець загноївся, рука розпухла. Але Микита все одно не зійшов з дистанції, бо наступного КМБ довелося б чекати два місяці”.

Після курсу Микита надіслав Тетяні фото: йому присвоюють шеврон “Азову”, він стоїть щасливий та посміхається на весь рот.

За пів року служби приїхав додому у першу відпустку та ледь не з порогу заявив Тетяні, що хоче їхати у гарячі точки.

“Мене це дуже збентежило, – каже жінка. – Я довго думала, як з ним поговорити, а вже перед від’їздом попросила не викликатися першим на бойові завдання. Просила, щоб він завжди пам’ятав про Іллюшу та приймав рішення з огляду на брата. Микита дивно усміхнувся, і я не зрозуміла, що означає ця усмішка. Після загибелі отримала його посвідчення УБД та дізналась, що він вже тоді брав участь у бойових діях”.

"Микита загинув"

У січні 2022 року Микита мав приїхати у чергову відпустку в Київ, але її раптово скасували. А 24 лютого почалася повномасштабна війна.

“Микита писав, що у них в Маріуполі все нормально, а нас просив терміново виїздити з Борисполя, – згадує Тетяна. – Дуже радів, коли ми виїхали до Ужгорода та весь час підбадьорював: “Все буде Україна”, “Не переживайте, ми вистоїмо” та своє фірмове “Обняв-підняв”. Я питала якусь маячню – чи він нагодований, чи тепло вдягнений”.

Після восьмого березня зв’язок з Микитою перервався. Він не відповідав на повідомлення та не читав їх. Тетяна божеволіла. В якийсь момент вирішила шукати чати в телеграмі за словом “Азов” та скрізь писала одне й те саме: “Я шукаю свого сина”. “В одному з цих чатів у мене спитали позивний та дані сина. Я написала, і мені відповіли: “Живий”, – згадує Тетяна. – Це був чат Патронатної служби “Азову”, і він став для мене порятунком. Якщо Микита не писав два дні, я зверталась в той чат, отримувала повідомлення “Живий”, і мені ставало легше”.

Востаннє Микита зателефонував Тетяні 26 березня – і його голос був несподівано щасливим. “Я почула той голос та кажу: “Микита, вам що, нарешті привезли їжу?” Він засміявся та відповів: “Зброю! Нам привезли зброю на гвинтокрилі!” Я була дурна та подумала, що краще б їжу. Ми поговорили дуже мало. Наостанок Микита сказав своє “Обняв-підняв” та відключився”.

На початку квітня Тетяна з родиною повернулась в Київ. Раз на кілька днів писала в Патронатну службу “Азову”, питала про Микиту та щоразу отримувала відповідь: “З ними немає зв’язку. Чекайте”.

Микита брав участь у бойових діях одразу, як долучився до "Азову". Фото: особистий архів

“А потім Іллюша поїхав до своєї дівчини в інше місто. Я попросила, щоб він телефонував мені у будь-який час, якщо отримає смску від Микити, – каже Тетяна. – В ніч на 15 квітня о 00:30 він зателефонував. Я схопила слухавку, думала, що зараз буде радість, а там Іллюша кричить в телефон: “Микита загинув”.

Як загинув Микита

Ілля дізнався про загибель брата з інстаграму. Побратим Микити виклав його фото з чорною стрічкою та підписом “Йдуть кращі. Ми помстимося”. Тетяна написала цьому побратиму: “Чи це правда? Ти бачив тіло? Як це сталося?”

“Він відповів мені одразу, – каже Тетяна. – Сказав, що тіла ніхто не бачив. Що позицію, на якій був Микита, розстріляли з танка, і всі, хто там був, вважаються загиблими. Я написала в Патронатну службу “Азову” та спитала, чи це правда. За два дні вони перетелефонували та підтвердили, що так”.

Тетяна почала пошуки тіла Микити одразу після його загибелі. Вже зранку після звістки зателефонувала знайомому військовому з Борисполя та запитала, як забрати тіло з Маріуполя. Відповідь була жорсткою: “Візьми себе в руки та не думай про це. Зараз це неможливо, туди немає дороги навіть вертольотам. Не вір, якщо тобі будуть казати, що скоро ти поховаєш сина”.

Про швидке поховання Тетяна почула вже за годину після цієї розмови. Заступниця мера Борисполя, якій жінка надавала дані про Микиту, пообіцяла, що тіло повернуть за тиждень, максимум два. “Я тоді чомусь повірила, – каже Тетяна. – Але ми чекаємо на тіло і досі”.

На початку червня 2022 року Тетяна отримала довідку від Нацгвардії про загибель Микити. З цим документом одразу пішла до слідчого. “Я написала заяву, відкрили кримінальне провадження. В Іллюші взяли зразок ДНК, щоб ідентифікувати тіло, коли його повернуть, – каже Тетяна. – А потім мені сказали, що справу передали на місце події, в МВС Маріуполя, яке базується у Дніпрі, і що комунікації з тим МВС немає”.

Родичі інших загиблих дали Тетяні контакти поліції Маріуполя в телеграмі – номери мобільних, на які вона написала у месенджері. “Мені відповіли: “Ваша справа на розгляді. Перебіг слідчих дій ми не розголошуємо”, – згадує жінка. – Я написала, що з полону повернулися побратими Микити, вони розповіли нові обставини його загибелі. Отримала відповідь: “Напишіть номери побратимів. Якщо знадобиться, ми з ними поспілкуємось”. Я не стала писати номерів, бо взагалі не знаю, чи дійсно це поліція Маріуполя, чи хто це”.

Після обміну в червні 2022 року, коли перші захисники Маріуполя вийшли з полону, з Тетяною зв’язався побратим її хрещеного. Сказав, що не вірить, що Микита загинув, та просив подати заявку в Червоний Хрест на розшук його у полоні. Тетяна була в шоку – з’явилася надія. Вже на ранок взяла всі документи та поїхала у Червоний Хрест, подала заяву.

“З цим побратимом Микити, Сашею, ми багато розмовляли, потім я їздила до них з мамою в гості, – каже Тетяна. – Чомусь всі азовці мені одразу стають рідними. Ми й зараз багато спілкуємось, після кожного обміну Саша підказує мені, хто зі звільнених міг знати Микиту”.

Так було й після обміну в вересні 2022 року. Саша надіслав Тетяні контакт побратима та сказав, що у цієї людини точно є якась інформація. “Я налаштовувалася на дзвінок дня три. Коли зателефонувала, побратим спитав: “Ви готові чути правду?” Я відповіла, що готова чути лише правду. Тоді він сказав, що Микита точно загинув. Та розповів, як це сталося”.

Ми з Тетяною сидимо на літньому майданчику в “Макдональдсі”, і вона показує на жовтих стаканчиках з капучино: було дві позиції. На одній Микита та ще п’ятеро людей – Тетяна ставить один стаканчик. На іншій, метрів за 800, ще кілька військових – Тетяна ставить другий стаканчик.

“Микиті передали по рації: “Нас криють! Потрібна допомога”. З шістьох побігли двоє – наш Микита та 38-річний “Кобзар”. Микита міг залишитись, але він побіг, розумієте? – говорить Тетяна та вперше за розмову плаче. – На тій позиції, куди вони побігли, загинули всі. Це сталося 14 квітня 2022 року о 4:52 ранку. Жодного тіла немає. Дружина “Кобзаря” досі на нього чекає. Вона побачила його на відео з полону – їй так здалося, хоча всі кажуть, що це не він. Я її розумію, мені б теж так здалося”.

З тієї розмови Тетяна дізналась, що після обстрілу позиції командування не дало наказу піти та подивитись, чи є поранені. “Інші бійці також підтверджували мені це, – каже Тетяна та закурює новий стік айкосу. – Я розумію, це було небезпечно. Хлопці могли загинути, якби пішли. У мене немає образи, і одразу не було”.

Шлях тіла

За даними Міністерства реінтеграції, з початку повномасштабного вторгнення до березня 2023 року в Україну з тимчасово окупованих територій вдалося повернути тіла 1426 захисників. У Патронатній службі “Азову” кажуть: станом на зараз поховали трохи менше ніж половину загиблих з бригади.

Шлях, який проходили та ще проходять тіла загиблих у Маріуполі військових, дещо відрізняється від того, як це відбувається в інших гарячих точках.

“На Азовсталі були рефрижератори – але не в бункерах, а на території заводу, – пояснює Наталка Багрій з Патронатної служби “Азову”. Вона займається напрямом роботи з тілами загиблих військових. – Якщо тіла вдавалося забирати з позицій, їх складали туди. Потім ракета влучила в приміщення з рефрижераторами, і тіла перенесли в нижні бункери, в ангар, де було прохолодно”.

У Маріуполі “Азов” мав доволі чітку систему сповіщень про загибель військових: “Люди, які були на позиціях, бачили на власні очі прильоти на інші позиції, і було відомо, хто там перебував. Вони передавали інформацію своєму командиру, той – командиру полку (“Азов” став бригадою Національною гвардії лише в лютому 2023 року. – Liga.net). Все фіксувалося, нам передавали списки, а ми сповіщали родичів”, – згадує Наталка.

Вона додає: тоді родичам казали, що їхній близький загинув, навіть якщо тіло забрати було неможливо й офіційно військовий вважався безвісти зниклим. Зараз такого вже немає: якщо військовий за документами має статус безвісти зниклого, саме це й кажуть рідним – поки немає офіційного сповіщення про загибель.

Тіла загиблих у Маріуполі зберігали в рефрижераторах на “Азовсталі” до середини травня 2022 року, коли військові вийшли з заводу в полон. Далі тіла забрали росіяни, а у червні відбувся перший обмін.

“Якщо говорити про загиблих на війні загалом, не у Маріуполі, то буває таке, що старші офіцери з обох боків домовляються про обмін тілами на місці, і він відбувається миттєво, – каже Наталка. – Це стара практика, так роблять протягом багатьох воєн. Але коли йдуть активні бойові дії, тіло з позицій неможливо забрати тижнями – наприклад, у Бахмуті. Або не вдається домовитися про миттєвий обмін на полі бою, і тоді про це домовляються на офіційному рівні, а це може зайняти кілька місяців”.

Транспортує тіла до міст, де їх будуть ховати, гуманітарна місія ЗСУ “На щиті”. Вона підпорядкована Центральному управлінню цивільно-військового співробітництва Генерального штабу ЗСУ. Тобто до місії входять і військові, і цивільні. Військові з “На щиті” коментарі ЗМІ не дають.

Цивільні, що возять тіла з прифронтових територій, базуються у різних областях України та роблять виїзди з різною періодичністю. У Рівному цим займається Олександр Гребенюк. Він волонтерить з 2014 року – спочатку возив машини на фронт, потім займався реабілітацією ветеранів та допомогою у юридичних питаннях, ініціював відкриття Будинку ветеранів у Рівному.

“Коли почалася повномасштабна війна, я хотів піти в армію, але з моїми хворобами не взяли, – розповідає Олександр. – До мене майже з перших днів вторгнення почали звертатися рідні загиблих та просити допомогти знайти тіло. Тож ми швидко знайшли спонсорів, купили два рефрижератори, дістали дизель та почали їздити за тілами. Перший виїзд зробили, здається, восьмого березня 2022 року”.

Відтоді Олександр та його команда перевезли з прифронтових територій понад 1000 тіл загиблих військових. Зараз виїзди роблять двічі на тиждень, за один день можуть об’їхати до 20 моргів у прифронтових населених пунктах від Харківської до Запорізької області.

“У кожній бригаді є представник військово-цивільного співробітництва. Він відповідає за доставляння тіла з поля бою до першого моргу, – пояснює Олександр. – Там тіло забираємо ми та веземо до моргу в місті, де буде поховання. В один день збір тіл з моргів в різних населених пунктах може тривати з восьмої ранку до 11 вечора”.

Патронатна служба “Азову” співпрацює з “На щиті” у питанні повернення тіл. “Вони привозять тіла в Київ, ми допомагаємо їх приймати, оглядаємо та фотографуємо, – розповідає Наталка Багрій. – Перед цим просимо у рідних світлини татуювань загиблих – щоб тих, у кого вони збереглися, можна було ідентифікувати візуально. Якщо це неможливо, тіла проходять експертизу ДНК”.

За словами Наталки, більше ніж половина захисників Маріуполя не поховані саме через відсутність збігів за ДНК з близькими родичами.

Річ у тім, що аналізувати збіги ДНК в Україні має право лише одна структура – Науково-дослідний експертно-криміналістичний центр МВС України (НДЕКЦ). Але вона аналізує дані не лише тих, хто загинув або зник безвісти на війні, а й дані за ДНК всіх, хто проходить за кримінальними та цивільними провадженнями – це справи щодо вбивств, визначення батьківства за ДНК та інші. Навантаження на систему велике, тому результатів експертизи у кожному випадку доводиться чекати довго.

“Дослідження йдуть, до роботи НДЕКЦ у нас немає нарікань, – каже Наталка Багрій. – Але для кінцевого результату потрібно два збіги ДНК – попередній та остаточний, який вже показує відсоток. Родини можуть чекати на нього пів року, сім, вісім місяців”.

Ще одна проблема: тіла, які приходять за обмінами, є у дуже поганому стані – іноді це просто шматки костей. Виділити з них ДНК складно, іноді доводиться робити це двічі або навіть тричі – і це ще більше затягує процес упізнання.

“А буває таке, що батьки один раз здали ДНК – і дослідження показало спорідненість з загиблим. Але вони не хочуть вірити, що їхній син загинув, та перездають ще раз. Знову отримують підтвердження, але все одно відмовляються вірити та не забирають тіло, – каже Наталка. – Це також навантажує систему ДНК-досліджень та впливає на швидкість”.

Поки результатів експертизи немає, тіла лежать в стані глибокого заморожування в рефрижераторах в місті, куди їх привезли.

Це означає, що тіло хрещеного сина Тетяни Дзей Микити, як і багатьох інших загиблих військових, можливо, вже повернули в Україну. Але його ДНК ще не обробили.

Родичі загиблих військових гуртуються, обмінюються інформацією, допомагають один одному та разом шукають тіла своїх близьких. Тетяна Дзей входить до спільноти рідних загиблих азовців, яку створила Патронатна служба бригади.

“Я познайомилась там з іншими батьками, які теж шукають тіла своїх синів, – розповідає Тетяна. – Ми почали шукати разом. Минулої осені знайшли контакти працівників морга в Дніпрі, написали їм в телеграм дані загиблих хлопців, надіслали фото та питали, чи є в них такі. Я знаю кількох батьків, які саме так знайшли тіла. Я не знайшла. А зараз, наскільки я знаю, морги вже не йдуть на контакт з рідними загиблих”.

Олександр Гребенюк з Рівного та інші волонтери, що возять тіла з прифронтових міст, зараз є посередниками між моргами та рідними загиблих. “У мене є список зі 195 загиблих за останні два-три місяці контрнаступу. Їхні рідні звернулися до мене, скинули дані, особливі прикмети та фото й просять знайти тіла, – розповідає Олександр. – Коли я приїжджаю в морг Дніпра, завжди сідаю та переглядаю нові тіла, які туди привезли. Якщо візуально щось здається знайомим, починаю копирсатися у себе в телефоні та шукати збіг за фото”.

Якщо Олександру здається, що тіло схоже на те, яке є в його запитах, він пише або телефонує рідним, і вони починають “упізнання” телефоном – Олександр розпитує про татуювання, шрами, родимки та все, що може допомогти впізнати.

“Раніше морги напряму спілкувалися з родичами загиблих”

“Були випадки, коли після таких розмов рідня приїздила в морг та впізнавала свого загиблого, – розповідає Олександр. – А буває, що, наприклад, у хлопця залишилась лише мама 82 років. Як вона приїде з Рівного на упізнання та в якому стані вона буде потім? Тоді рідні пишуть заяву, що не матимуть до нас претензій, я на основі цієї заяви роблю протокол упізнання та привожу тіло. Весь цей процес дистанційного упізнання займає дуже багато часу, особливо якщо у тіла немає обличчя. А помилитися та везти потім тіло назад ми не можемо – це витрати часу та дизелю. Тому перевіряємо ретельно”.

Наприкінці минулої зими Патронатна служба “Азову” домовилась зі слідчим управлінням Київської області та з Шевченківським управлінням МВС Києва, щоб рідні загиблих змогли переглянути фото тіл, що надійшли в столицю та область.

“Батьки не вірили, що тіла надходять у дуже поганому стані і ідентифікувати їх візуально часто неможливо, потрібно лише чекати ДНК, – розповідає Наталка Багрій. – Тому моя колега просто на словах та особистих стосунках домовилась зі слідчими. Родичі подивились на ці фото та зрозуміли повну картину”.

Тетяна тоді також записалась на перегляд фото у відділку МВС. Йшлося про 1500 світлин понівечених тіл. “Батьки, які вже ходили на упізнання переді мною, зателефонували мені, щоб заспокоїти, – згадує Тетяна. – Казали, що нічого прямо страшного на тих світлинах немає, але треба готуватися побачити черв’яків та всяке таке. Я ніби була готова”.

Микита не мав татуювань, тому Тетяна могла впізнати його лише за амулетом, який він не знімав – залізний жетон Нацгвардії, електронним годинником та специфічним прикусом.

“Перші 1000 фото ми дивились на ноутбуку в кабінеті протягом п’яти годин, – згадує Тетяна. – Деякі світлини я фотографувала на свій телефон, щоб передивитись вдома – там, де мені здавалось, що зуби схожі на Микитині. Я перенесла це якось нормально. За кілька днів ми поїхали в інший кабінет дивитися ще 500 фото, і десь на восьмій світлині зі мною сталася істерика. Я побачила руку з електронним годинником, і мені здалось, що це Микитин годинник. Підбігла слідча, почала мене заспокоювати: “Це не він. Подивіться, тут на загиблому годинник Casio, а у вас інша фірма. Це не він”. Мій організм вже не слухався, але я все ж додивилась всі фото. Микити на них точно не було”.

Сон Тетяни

Щовечора перед сном Тетяна любить побути сама. Зачиняється в кімнаті, відкриває телеграм та починає дивитися чати та канали з пошуку загиблих, зниклих безвісти та полонених. Українські й ті, в які викладають фото росіяни. Наближає та уважно роздивляється кожну світлину. Якщо їй здається, що людина на фото схожа на Микиту, надсилає Іллі. Кожного разу отримує відповідь: “Ні, це не він”.

“Взимку мені наснився сон, – розповідає Тетяна. – Ніби я заходжу додому, знімаю один чобіт та чую чоловічий голос: “Дивіться, кого я вам привів”. Я знімаю другий чобіт, заходжу на кухню, а там сидить Микита – у футболці, яку я йому подарувала, у своїх кросівках, на місці, де він завжди сидів. Я підбігаю до нього, тормошу за плечі та починаю кричати: “Микита, де ти був? Де ти був? Я стільки виплакала! Де ти був?” А він обіймає мене та каже: “Ой Таню, де я тільки не був. Я навіть через Бориспіль їхав, але вийти не міг. Але тепер все буде добре, я тут”.

Тетяна запам’ятала цей сон в деталях та намагалась аналізувати слова Микити в ньому. “Особливо мені не давала спокою фраза “Я навіть через Бориспіль їхав, але не міг вийти”, – каже жінка. – Я подумала, що, можливо, його вже привезли в рефрижераторі, і він десь тут. Тому і пішла дивитися ті фото у відділок МВС, і шукаю далі. Але поки не знайшла”.

Коли у Києві відкриють Національне військове меморіальне кладовище, там буде алея для поховання пустих трун – тих, кого все ще не знайшли, але чиїм близьким треба кудись приходити та мати фізичне місце для горювання. Тетяна чекає на це. А поки у неї є прапорець з позивним Микити на Майдані – і вона ходить розмовляти з хрещеним туди.