Володимир Зеленський і травма недовіри

Подеколи з'являється відчуття, що країна й надалі живе у відлунні виборів 2019-го.

Це особливо помітно на рівні соцмереж. Кожен скандал і кожна криза породжує хвилю прогнозованих реакцій. Більшість із яких так чи інак зводяться до того, що винен офіційний Київ.

Це може стосуватися різних тем. Торішні успіхи російського вторгнення. Драматизм нинішнього контрнаступу. "Експортні" баталії з західними сусідами України. Кожен кейс породжує коментарі, загальний сенс яких вписується в концепцію "винна наша влада".

Безумовно, влада так чи інакше несе відповідальність за те, що відбувається в країні. А надто якщо йдеться про силу, яка зуміла взяти в парламенті монобільшість. Однак у всій цій історії є моменти, що спонукають до запитань.

Кампанія 2019 року була, ймовірно, найемоційнішою за останні дев'ять років. Володимир Зеленський лякав багатьох відсутністю досвіду, чітких ціннісних поглядів та неабиякою політичною всеїдністю. Усередині його партії знайшлося місце як представникам проукраїнського табору, так і тим, хто колись почувався комфортно в таборі проросійському.

Майбутній президент не поспішав розставляти крапки над своїми політичними "i", а тому кожен вільний був додумувати його так, як хотів. Тому одні пов'язували з його обранням швидкий розквіт, інші – щонайменше неминучий крах.

Ті, хто тішився з обрання нового президента, були досить строкатими у своїх поглядах. Одні втомилися від попередника. Інші хотіли поставити на паузу українізацію та національно-орієнтовану політику. Треті чекали на швидке економічне диво та боротьбу з корупцією. Четверті хотіли припинення війни "тут і зараз". Хтось – не вписавшись у колишню архітектуру влади – сподівався вписатися в нову.

Ті, хто сприймав обрання нового президента як ризик, були згуртованішими. В основному це були прихильники порядку денного суверенітету.

Ті, хто вважав за головну загрозу країні не корупцію, а війну. Цей табір виходив із того, що ризики для виживання країни надто великі, щоб іти на необдумані електоральні експерименти.

Умовно кажучи, якщо прихильники Володимира Зеленського голосували за нього, щоб стало краще, його противники голосували проти нього, щоб не стало гірше.

Наступні три роки події розвивалися так, що жодна з груп не могла заявити про власний тріумф. Економічного дива не сталося. Здачі національних інтересів на переговорах із Москвою – також. Корупція не зникла. Українізація країни не змінилася русифікацією. Прориву в євроінтеграції не було. Санкції проти проросійських телеканалів – запровадили. До осені 21-го року Володимир Зеленський підходив у звичному для українських президентів статусі. Рейтинг знижувався і перспективи другого терміну виглядали не зовсім очевидними.

Все змінило повномасштабне вторгнення.

Військова лавина зійшла і перелицювала простір української політики. Спершу головним завданням стало зупинити агресора. Потім вибити його з окупованих територій. Ключове питання внутрішньої політики звелося до того, чи посилює те чи інше рішення обороноздатність, чи послаблює її.

Україна не здатна забезпечити себе всім необхідним озброєнням, а тому виникла потреба, щоб якнайбільше країн погодилися бути нашим тилом. І, попри очікування багатьох, Володимир Зеленський у свою нову редакцію президентської ролі вписався доволі органічно.

Можна сперечатися про те, що саме спричинило дипломатичні успіхи України. Прихильники президента скажуть, що вся справа в умінні Володимира Зеленського "відчувати зал" та знаходити підхід до лідерів інших країн. Противники скажуть, що підтримка нашої країни пояснюється трагедією Бучі, яка жахнула цивілізований світ.

Швидше за все мають рацію і ті, й інші. Ми не залишилися віч-на-віч з агресором з безлічі причин. Але списувати з рахунків лідера воюючої країни так само безглуздо, як і зводити все, що відбувається, лише до нього.

Однак навіть чотири з половиною роки по тому травма 2019 живе й надалі. Ті, хто на останніх президентських виборах бачив у шостому президенті країни катастрофу, наполегливо шукають підтвердження своїм поглядам. Іноді здається, що війна перетворилася для них на декорацію затвердження власної правоти. Коли будь-який неуспіх чи ситуативна поразка перетворюється на зручний спосіб повторити сакраментальне "а я ж казав".

В результаті будь-яка суперечність, яка виникає між офіційним Києвом та іншими столицями, негайно трактується як провина української влади. Будь-який конфлікт – як наслідок помилок українських чиновників. Будь-яка розбіжність у позиціях – як ситуація, в якій не соромно стати на бік "чужого", тому що надто вже велика недовіра до "свого".

Якщо Польща чинить недружньо – винний Київ. Якщо десь у Європі перемагають україноскептики – це провина нашої дипломатії. Якщо у Вашингтоні нам не готові дати все, що ми просимо – лише тому, що пам'ятають про "травневі шашлики".

Якщо Зеленський призначив Залужного – це американці його змусили. Якщо на початку війни ворога не вдалося зупинити на кордоні, то це результат зради. Вершиною цієї позиції є фраза "якби президентом країни була інша людина, війни б не сталося".

Багатьом людям серце замінило голову. У кожній ситуації вони шукають привід полоскотати власне его. Коли бажання почуватися тим, хто має рацію, перемагає інстинкт самозбереження, тоді припиняють боротьбу за живучість корабля. В результаті будь-яка невтішна новина для цього табору стає приводом для мстивої зловтіхи.

Причому ми це вже проходили. Починаючи з 2018-го, коли попереднього президента звинувачували в тому, що він збільшив свій капітал у 82 рази, заробляє на війні, а тому й не закінчив АТО за два тижні, як обіцяв. Так само будь-яке досягнення оголошувалося половинчастим, будь-який неуспіх – катастрофою, а кожне рішення вивчалося виключно з погляду його потенційної корупційної ємності.

Цілком можливо, що якби не війна, Володимир Зеленський уже зараз відчув би на собі всю мінливість народної любові. Табір його споконвічних критиків вже активно б обростав би розчарованими нещодавніми прихильниками. Завищені очікування стають проблемою будь-якого президента, а для багатьох також "звинуватити владу" рівноцінно тому, щоб "виправдати себе".

Якщо влада жахлива – я не йтиму до військкомату. Якщо влада злочинна – я не платитиму податки. Якщо там нагорі сидять зрадники, я маю право на права без обов'язків.

Чужа недосконалість для багатьох починає виступати як універсальне виправдання. І чим грандіозніший масштаб чужого гріха, тим непомітніше на цьому тлі виглядатиме мій власний. Маленька людина випростала плечі на тлі чужої недосконалості. І тримається за цю недосконалість як за щит – щоб не лишитися голим. Якби не анестезія війни – "маленькі люди" на повну силу і публічно поповнювали б лави скептиків, підшукуючи собі нового кумира.

Правда в тому, що українська влада має достатньо гріхів. Вона недооцінювала ризики та наступала на граблі. Не вірить в інститути, воліючи покладатися на персоналії. Не вміє визнавати помилки та вибачатися за них. Вона перевигадує себе заднім числом – не відрізняючись у цьому від абсолютної більшості своїх співгромадян. Ми дивимося на чиновників, гадаючи, що це криві дзеркала, а насправді це звичайні.

Але владними коридорами ходять ті, хто про корупцію, і ті, хто про зміни. Ті, хто про кар'єру, та ті, хто про майбутнє. Там є мстиві та конструктивні. Заздрісні та ті, хто спроможний домовлятися. Професійні та не дуже. Колись ми прийдемо на виборчі дільниці та визначимо, яких людей там було більше. Але для цього потрібна справжня абищиця. Не програти війну.

А іншої влади на час війни історія для нас не має.

Павло Казарін, для Української Правди