Ольга Південна: Батон

Відтоді, як Ніна із сином виїхала з окупованої території, минуло два тижні. А вона все ніяк не могла оговтатися від пережитого. І в окупації, і на рашистському пропускному пункті у Василівці.

24 лютого 2022 року закарбувалося у серці назавжди. Якби хтось колись їй сказав, що спати вона ляже у вільній країні, а наступного ранку прокинеться в окупації, вона б однозначно відповіла, що ця людина явно не дружить з власною головою, а простіше кажучи, з невідомих причин раптом з’їхала з глузду. Тобто, пішла з ума і з толку, як казали колись бабуся. Але ж усе так і сталося! Жах, який тоді пережила, словами не передати. Та ще й розум при цьому навідріз відмовлявся сприймати очевидну страшну реальність. Ще б пак! Бо ж виявилося, що відтепер вони живуть (де б ви думали?) в «коридорі»! В сухопутному «коридорі», що нині з’єднує окупований вісім років тому Крим з Росією. А коридор, як відомо, це підсобне приміщення, не передбачене для нормального життя. Тим більше той, який створили окупанти…

Про те, що довелося пережити, Ніна намагалася не згадувати – надто боляче. Кількох її знайомих забрали на підвал. Декого згодом випустили і вони відразу ж виїхали, а інші з рашистської буцегарні поділися невідомо куди.

Завжди привітна, доброзичлива і комунікабельна тепер, заради безпеки, вона навчилася мовчати. Тема, яку дозволяла собі обговорювати зі знайомими при зустрічі була одна-єдина – погода. Навіть про ціни на ринку та асортимент товарів у магазинах говорити не сміла. Бо сказане колаборанти могли перекрутити так, ніби ти незадоволена нинішнім станом справ і окупаційною владою. А це вже явна перспектива в потенційні кандидати на підвал. Розібратися ж, хто вже ступив на слизьку колаборантську стежину важко – в чужу душу не залізеш. І приклади цього на кожному кроці.

Он її приятелька по дачі виїхала в Київ до дітей ще восени 2021-го. Хотіла там підзаробити, щоб розрахуватися з чималеньким кредитом, який брала, коли хворів чоловік, а потім ще добирала, аби після смерті поставити на його могилі гідний пам’ятник. Школу, де вона вчителювала, закрили. Мовляв, нерентабельно утримувати приміщення і педагогів на невеличку купку сільських учнів. Що робити? Не вішати ж на дітей виплату кредиту! У них своє життя та й онуки ще неповнолітні. Ото й поїхала. Влаштувалася на роботу по спеціальності, почала потроху гасити борг, думала, що влітку вже й додому повернеться, але війна перекреслила всі плани.

Ключі від квартири вона залишила одній приятельці, аби та час від часу туди навідувалася, взимку включала індивідуальне опалення, щоб стіни не отсиріли, та платила комунальні. Так потихеньку воно і йшло, аж поки селище не опинилося в злополучному «коридорі». Через місяць чи два по тому, точно вже й не пам’ятає, Ніна якось зустріла одну з колишніх колег цієї приятельки. І та, після пустопорожніх балачок про погоду та зміну клімату, чомусь конкретно зацікавилася її нинішньою долею, мовляв, як вона там тепер поживає у Києві та чи збирається найближчим часом повертатися додому. Ніна, вірна обіцянці, даній самій собі, не вступати в подібні розмови ні з ким, на всі запитання лише стенала плечима – мовляв нічого не знаю, бо давно вже не спілкуюся.

Ця зустріч залишила на душі неприємний присмак, якого довго не могла позбутися. Надмірна цікавість співрозмовниці насторожувала і видавалася підозрілою. А через кілька тижнів після цього випадково почула розмову двох жительок будинку, де мала квартиру нинішня киянка, і дізналася, що її заселили… Ключі, погрожуючи зброєю, у тої приятельки, що сюди ходила, забрали і з майна дозволили взяти лише фотографії…

У випадковий збіг обставин у всій цій історії, Ніна не вірила. А згодом, теж цілком випадково, дізналася, що ота колишня колега дачної приятельки - яра прихильниця «руцького міру» і використовує будь-яку нагоду, аби прислужитися зайдам, що нині плюндрують нашу землю.

Син Ніни служив рятувальником у місцевій пожежній частині. В перший день окупації з обласного управління туди надійшов наказ: всім залишатися на своїх місцях і виконувати службові обов’язки до особливого розпорядження. Максим давно уже жив окремо, мав свою квартиру, але з початком повномасштабного вторгнення перебрався до матері – мовляв, разом лиху годину пережити буде легше. І додав, що наказ виконуватиме, але не залишиться в окупації жодного зайвого дня, тож тривожні валізи повинні бути напоготові, щоб можна було виїхати в будь-який момент.

Він настав в останній день серпня, оскільки обласне управління МНС звільнило із займаної посади очільника регіонального відділення, який виявився колаборантом, і оприлюднило наказ, згідно з яким для продовження служби рятувальники мали прибути на підконтрольну територію до 10 вересня. При цьому форму, посвідчення, шеврони радили з собою не брати, аби на пропускному пункті не мати зайвих проблем з окупантами, оскільки колишній начальник склав списки тих, хто виїжджає, і грозився передати їх на пропускний пункт. Звісно, це робилося не для того, щоб якось убезпечити колишніх співробітників…

Однак, попри всі ці перестороги, Максим склав до своєї валізи і форму, і посвідчення, і шеврони… Слава богу, що на пропускному пункті черга до огляду його речей так і не дійшла. На той момент, коли пасажири авто їхнього перевізника та ще кількох автомобілів, сформованих у колону для подальшого руху, вишикувалися на пагорбі на узбіччі шляху зі своїми нехитрими пожитками, поспіхом спакованими в сумки і чемодани, до них під’їхала група російських телевізійників. Як виявилося, вони мали завдання зняти переконливу картинку про те, як наші громадяни, котрі раніше покинули окуповані території, нині з радістю повертаються назад, під «крило» «визволителів». Відтак, їх цікавила колона автомобілів на в’їзд на протилежному боці шляху, а та, що на виїзд, явно псувала ракурс зйомки пропагандистського матеріалу.

Російські медійники квапилися. Чи то завдання було таке вже термінове, що не терпіло будь-якого, навіть найменшого зволікання, чи то було їм не по собі на чужій землі, куди щомиті могло прилетіти щось абсолютно не сумісне із замовленою редакцією «мирною» картинкою, хто знає… Проте, після короткої розмови з ними, рудобородий кадирівець, який до цього грозився вивести всіх від’їжджаючих на «чисту воду» і особисті речі пасажирів в попередніх колонах прискіпливо оглядав, не рахуючись із часом, години півтори, а то й дві, раптом передав свої «надважливі» повноваження напарнику, ставному симпатичному білорусу. Той ні до чого не прискіпувався, валізи просив відкрити вибірково і в речах не рився. Видно було, що все це він робить скоріше за все для «годиться», абияк виконуючи ритуал приниження гідності знедолених війною людей.

Таким чином, огляд речей «колоністів», тобто тих, хто їхав у п’ятій автомобільній колоні, не зайняв і півгодини, а десь 15-20 хвилин. Валіза Максима з формою так і залишилася незатребуваною, хоча стояла на самому краєчку багажного відділення автомобіля їхнього перевізника. Та й цього часу цілком вистачило для того, аби Ніна геть посивіла… Про це вона дізналася згодом, а тоді сторожко стежила за обома «визволителями» і була готова до будь-якого розвитку подій.

Догляд речей кадирівець кинув на білоруса не спроста. Допоки той усміхався від’їжджаючим, стараючись справити на них гарне враження своєю м’якістю і окупаційною толерантністю, рудобородий швидко і вправно пресував перевізників – він явно не хотів залишитися без «законного» «заробітку» через примхи якогось там російського телебачення… А задоволення від приниження знедолених людей можна відкласти і на потім – он їх ще скільки стоїть у черзі…

Коли їхня колона вже таки рушила на виїзд після догляду, Ніна прикипіла до скла бічного вікна автомашини, намагаючись роздивитися, хто ж це повертається на окуповані території. З побаченого зробила висновок, що там, судячи з марок автомобілів, в основному відчайдушні підприємці, які везуть продукти в свої торгівельні точки на окупованій території.

А хто саме в нечисленних легкових автівках, сказати важко. Може волонтери з ліками. Адже їй також двічі чи тричі за ці півроку привозили замовлені необхідні краплі абсолютно незнайомі люди. А може перевізники повертаються за черговою партією бажаючих виїхати…

Звісно, є й такі, що дійсно повертаються. З різних причин: у когось рідні хворіють і вже й з ліжка не встають (ну як їх покинути?), хтось переймається за покинуте житло і майно в надії, попри все, зберегти нажите… А хтось… Про цю категорію своїх колишніх співгромадян не хотілося не те, що думати, а навіть дивитися в їхній бік. Таких здалеку видно: он стоять на узбіччі біля своїх крутих автівок пихаті, самовпевнені, зверхні. І кучкуються, бо, видно, як би зовні не хорохорилися, а таки бояться – і своїх, і оцих зайд. Правильно, хай бояться, всьому свій час, всьому…

Приїхавши, вони сяк так облаштувалися на зйомній квартирі, яка готувалася на продаж та так і не продалася. Тож тут тобі ні меблів, ні кухонного приладдя. Але перебирати було ні з чого – наплив людей з окупованих територій величезний, добре, що хоч таку вдалося знайти. Та й ціна помірна. І це мало вирішальне значення, бо статки у них такі собі, від зарплати до зарплати… Відтак, спали на підлозі на матрацах, а необхідний одяг розвішали на гвіздочках, які лишилися від колишніх килимів. Нічого! Аби тільки серед своїх і подалі від отих ненажерливих «визволителів», хай їм грець, цур і пек!

Того дня Ніна пішла до АТБ скупитися. Сину завтра заступати на добове чергування, тож треба подбати, аби на цей час йому було що там перекусити. Адже робота в екстремальних умовах вимагала відновлення сил. Рашисти геть сказилися і гатили по місту з рсзв С- 300 і вдень, і вночі та ще й цілили у житлові квартали… І першими на місце трагедії прибували рятувальники.

Найперше спинилася біля хлібних полиць. Шукала якийсь батон для бутербродів. Навздогад взяла один із них, аби роздивитися поближче. І тут почула неочікуване: «О! Батон «Невский». Правильный выбор. Сразу видно – наш человек!» Біля неї майже впритул стояв огрядний чоловік передпенсійного, а може й пенсійного віку. Величезне черево, маленькі очиці на масному обличчі, що запливло жиром… Він гидко усміхався, схвалюючи таким чином її вибір. Ніна остовпіла – «Почекун»! Чистої води «Почекун»! Матеріалізувався прямо перед нею.

Отакі, як він, ждуть не діждуться русні на нашій землі, закликають сюди «визволителів», а, може, ще й коригують їх вогонь, щоб знищити якомога більше людей.» Все це блискавично промайнуло в голові і від огиди, що ця двонога потвора стоїть так близько біля неї Ніну знудило. Вона відчула, як спазми у шлунку підштовхують до горла усе з’їдене на сніданок. Кинуло в жар. У голові стугоніло. Руки тремтіли. Ще мить і станеться непоправне прямо ось тут… Кинула батон назад і, закриваючи рота рукою, аби хоч якось утримати рвоту, прожогом вискочила із торгівельного залу супермаркету. Касири і охоронники ошелешено дивилися їй услід, не розуміючи, що діється.

Від конфузу на людях врятувало те, що поруч, буквально за кілька кроків, був парк. Туди стрімголов і кинулася. І там, за одним із кущів, її й вивернуло…

От тобі і батон. «Невський». Дрібниця? А хіба бувають дрібниці у прифронтовому місті, яке обстрілюється щодня?

Ольга Південна