"Я народила під обстрілами у Маріуполі й мене змушували робити дитині російське свідоцтво"

"Мені здавалося, що це була ядерна зброя, і більше немає нічого - немає країни, немає світу, що взагалі нікого немає. Здавалося, секунда, і ти сам помреш".

Кожного разу, як 25-річна Анастасія Піддубна згадує момент, коли росіяни вдарили по пологовому в Маріуполі, їй стає важко втримати сльози, важко сказати хоч слово.

9 березня, коли на пологовий №3 падали авіабомби, там була майже вся її родина – мама, вітчим, 10-річний брат, чоловік й інші родичі.

Але в бомбосховищі на момент удару вагітна жінка була лише з 10-річним братом, який вчепився в неї і сильно плакав. Настя думала, що це кінець, і молилася, щоб усе було добре з її сином, який невдовзі мав народитися.

Сьогодні кадри з найстрашнішого дня у житті цієї родини можна побачити в кінотеатрах – у фільмі "20 днів у Маріуполі". Закривавлені та розгублені обличчя випадково потрапили на камеру.

Настя та її рідні розповіли, як це було - опинитися в епіцентрі вибуху, народжувати під обстрілами і пройти усі випробування в Маріуполі та Росії.

"Хто прийматиме пологи?"

Настя пам'ятає, як у паніці оглядала у підвалі рідних.

Це був початок березня, в неї – 38 тиждень вагітності, але вже кілька днів вона сидить під землею в приватному домі батьків у Маріуполі.

"Я так і запитала – хто з вас прийматиме в мене пологи?"

У відповідь, каже Настя, її почали заспокоювати. Казали, що читали новини - завтра все скінчиться.

Але Настя, яка спочатку теж вірила, що війна - це на три дні максимум, вже розуміла, що їй кажуть неправду.

На той час у Маріуполі вже не було зв'язку - її рідні не могли знати, що відбувається в їхньому місті, а тим паче в країні. У своєму дворі вони чули обстріли тільки десь вдалині.

Вранці 5 березня чоловік вирішив відвезти Настю до пологового №3.

Це була красива, сучасна лікарня в центрі міста, де вони і планували народжувати.

"Коли я приїхала туди, в мене було відчуття, що війни там немає. Вагітні, тиша, люди працюють як і до 24 лютого".

Жінка забажала, щоб чоловік привіз сюди і батьків.

Але коли мама приїхала, в її очах уже не було того спокою, що у доньки.

"Вона була в сльозах і сказала - Настя, району більше немає".

Мама добиралася іншою дорогою, і бачила згорілі, обстріляні багатоповерхівки.

Тоді батьки, як і близько ще ста цивільних, за словами вітчима Насті, поселилися в бомбосховищі пологового.

Насті, за її словами, пропонували місце в палаті, але вона відмовилася та пішла у підвал до рідних.

Більше вони додому не повернулися.

"Вибухнула вся планета"

Усі наступні дні Настя боялася визирати з бомбосховища.

Натомість її родичі хазяйнували на польовій кухні на вулиці, варили їсти для пологового.

Українські військові, пригадують вони, допомагали їм з їжею - приносили фрукти на компот, м’ясо для супу. Але в самому пологовому вони не базувалися, стверджують батьки Насті.

9 березня, в день авіаудару, Ольга Гусак, мама Насті, взяла шефство над польовою кухнею.

Настю турбувало, що всі її родичі на відкритому повітрі, окрім малого брата.

"Нас було дуже багато - мама, вітчим, чоловік, брат чоловіка, хрещена, її син. І я не розуміла, чому мене завжди залишають в бомбосховищі одну".

"Я просила - давайте якось по одному, але ніхто не слухав".

Ніхто не уявляв, каже Настя, що може статися щось страшне, хоч поруч з пологовим уже було гучно.

Але ж пологовий - "це як церква", сподівалася вагітна, сюди не будуть цілитися.

Але саме в той час, коли суп був готовий, і мама Насті мала його роздавати, вітчим Олег почув гул і голосно закричав: "Літак!"

Люди миттю кинулися в бомбосховище, але не встигли - бомби вже падали.

Вибухова хвиля відкинула Ольгу до стіни, вона стукнулася головою і на неї посипалися скло і цегла.

Олег у той час був у пуховику, йому скло попадало на спину.

Він каже, що впав на ноги дружині, прикрив їх та закричав: "Оля, Оля!" Але жінка не ворушилася.

"Я була в бомбосховищі, тому нічого не чула до удару, - каже Настя, насилу підбираючи слова. - А вже потім…потім для мене це було справді так, ніби вибухнула вся планета".

Кажуть, що вибухів було два чи три - точно невідомо.

"Я думала, що взагалі немає лікарні, залишилося одне бомбосховище. Думала, що всі загинули, що вулиці, району немає. У підвалі люди почали стогнати, кричати, зверху на поверсі якраз народжували дві жінки".

Незнайомий їй чоловік жінки, яка народжувала, сидів біля Насті. Він не плакав, не кричав, але з нього йшли такі "страшні звуки, які неможливо передати".

Настя каже, що намагалася не хвилюватися, щоб уберегти малюка. Біля неї сидів 10-річний брат, який почав ридати.

"Я тоді просто сіла на підлогу і молилася, щоб моя дитина мала можливість жити".

Потім сказали, що її чоловік іде. "Це було наче померти і заново народитися", - пригадує вона.

Але її чоловік Влад не зайшов відразу, Насті почали щось пояснювати на мигах, і вона зрозуміла, що щось не так. "Тоді я подумала – нехай без рук, без ніг, але тільки живий".

Влад зайшов на своїх ногах, у нього була кров на обличчі. Як виявилося пізніше - він отримав струс мозку. Чоловік зайшов і відразу ліг на ліжко.

"Я тоді так хвилювалася, що в ті хвилини в нього разів сто перепитала: ти ж не помреш? Ти ж будеш жити?"

Розлука

Після Влада у підвал зайшли батьки Насті.

Вона каже, їй не вкладалося у голові, що їй так пощастило.

Але у підвалі було темно, після прильоту піднявся густий пил, і Настя не могла розгледіти, у якому стані були батьки.

У вітчима була контузія - з вуха йшла кров. А мамі ліву частину обличчя посікло осколками, з щоки юшила кров і Олег намагався її стримати, а жінка то приходила в себе, то відключалася.

Маленький брат закричав, коли побачив маму, але Настя вмовила себе не дивитися, пам'ятаючи настанову своєї матері дбати про майбутнього малюка.

Усе сталося швидко, і через декілька хвилин у підвал спустилася поліція, каже Олег. Вона забрала його та дружину, і в машині надворі зробила їй перев'язку.

У той момент до пологового збіглися міжнародні журналісти, які залишалися в Маріуполі, та зняли момент, як родина виходила з підвалу.

На цих відомих кадрах, які облетіли весь світ, видно закривавлене обличчя Влада, чоловіка Насті, а її 10-річний братик, теж Влад, голосно плаче. "Мені маму шкода!" - каже він військовому.

У цей момент шляхи родини розійшлися.

Настю з чоловіком і братом повезли в пологовий на лівому березі Маріуполя, неподалік від Азовсталі.

А батьків - Ольгу і Олега - в іншому напрямку. Брат чоловіка, який залишався на місці, ще встиг викрикнути родині, в яку саме лікарню везуть батьків.

Але на довгі тижні вони втратили зв'язок і не знали, як знайти одне одного.

Новий пологовий

Новий пологовий, куди переїхала Настя, не мав такого хорошого бомбосховища, як попередній.

Усіх трьох поселили на цокольному поверсі.

Там було вікно, забите матрацами – якраз навпроти ліжка Насті. "Це було дуже небезпечно”.

З їжею теж було гірше. "Ми мали, наприклад, на ранок пельмені, що було справді кайфом, а от уже на обід - тільки суп з води, в якій ці пельмені варилися".

Настя каже, що в тій лікарні було 170 людей, з яких багато дітей. Не тільки немовлят, а і просто мам з дітьми, а також цивільних, яких перевезли з попереднього пологового.

Одна жінка, розповідає Настя, робила квести для дітей, щоб відволікти їх.

Але саму Настю ніщо не могло відволікти. Вона думала про маму - що з нею? Невже є ризик, що вона помре?

У лікарні вона часто бачила щасливі возз'єднання сімей - лікарі називали чиєсь прізвище і до людей бігли родичі.

"Я завжди чекала, що так і зі мною буде, але нічого не відбувалося".

Вона каже, що писала лист мамі. Думала, прийдуть військові чи "Червоний Хрест", вона передасть їм листа і вони розшукають Ольгу.

Настя сказала собі, що якщо мама не прийде до 18 березня - це день народження брата - значить, сталося щось серйозне.

"Просто треба знати мою маму - вона і під кулями піде. Діти для неї - це найдорожче".

"Але мама не прийшла, - ковтає сльози Настя. - Тоді я зрозуміла, що треба вчитися жити без неї”.

"Я хотіла вийти назустріч снайперу"

Поки Настя чекала на маму, Ольга і Олег були в лікарні на іншому березі Маріуполя.

Нехай і без анестезії, але їм зашили рани і їм ставало краще.

Це було великим везінням - потім вони щодня бачили, як лікарі виносили у мішках людей, яких не вдалося врятувати.

"Ми дивилися, як навколо нас горіли будинки. Це був жах, це був другий Сталінград…" - писав Олег про свої враження від тих днів.

"Трупів лежало, як недопалків на землі", - пригадує Ольга.

12 березня в лікарню зайшли бойовики "ДНР", каже Олег, а 13 березня російські танки розвернули свої дула просто на лікарню.

Поцілили над нами, каже він - між 4 і 5-им поверхом. Уламки полетіли на їхній відділ нейрохірургії і всім сказали спускатися в підвал, де уже сиділи люди з околиць міста.

Одного дня ДНР-івці спустилися туди шукати тих, хто ставив розтяжки. Їм сказали, що таких людей було кілька, і одна з них - "жінка з посіченим обличчям".

Підозра впала на прооперовану і безсилу Ольгу. Їй почали погрожувати розстрілом, каже Олег, але за умови, що один із нібито свідків її впізнає. Але він не впізнав.

Усі ці дні, згадує Ольга, вона думала тільки про одне - як знайти дітей.

Вона знала, що у Владика 18 березня день народження, і навіть зуміла дістати і вберегти для нього шоколадку, хоч самій майже не було чого їсти.

15 березня, пригадує Олег, вони побачили в своєму підвалі жінку, що працювала в пологовому №3.

Вона сказала їм, що усі, хто вижив, у цьому ж пологовому і залишилися.

Декілька разів Ольга намірялася дійти туди, але район прострілювався, на дахах сиділи снайпери, каже вона.

Аж тут 17 чи 18 березня жінка, яка дала їм цю інформацію, гукає їх у сльозах. Священник, згадує її слова Олег, повідомив жінці, що по пологовому №3 був іще один удар, і на цей раз усі загинули.

“Можете уявити, що ми відчували?”

"Я хотіла вийти назустріч снайперу, щоб мене розстріляли", - згадує свої емоції в той момент Ольга. Вони не знали, що їхні родичі вже не в пологовому №3.

Але батьків змогли заспокоїти.

Жінки у підвалі, каже Ольга, просили її слухатися свого серця, а воно підказувало їй, що діти – живі.

Пологи

21 березня в Анастасії Піддубної почалися перейми.

Це збіглося в часі з початком “зачистки” району навколо. Такою була тактика росіян - вони обирали якийсь квадрат у місті, каже Настя, і "стирали" його.

Це почалося приблизно о 3-5 ранку, згадує жінка, і коли о 6-ій почалися перейми, вона думала, що живіт спазмує від хвилювання.

Народжувати було важко, каже Настя.

Поруч стояли ліжка, де лежали дві жінки, яких також привезли з розбомбленого пологового. Одна народила, а інша - ні.

Їй було 38, каже Настя, і після довгих спроб це була її перша вагітність.

Але після авіаудару, коли жінку евакуювали, немовля з утроби дістали вже мертвим.

"Психологічно мені було важко народжувати поряд із цією жінкою, - каже Настя. - Вона була жива, але вже не жила більше".

Так тривало всю добу - Настя народжувала, а навколо все гупало. У якийсь момент лікар сказав їй, що "ми втрачаємо дитину", "нічого не виходить", і хвилювання було шаленим.

Але о 2:30 22 березня на світ з'явився Дамір.

Настя каже, що їй все життя розказували, яким щасливим буде цей момент, але все виявилося не так.

"Була велика провина перед дитиною. Ми так її хотіли, обирали ліжечко, коляску, бодіки – це було дуже бажано для нас. І коли він народився, ти ніби і радієш, але дивишся на всю цю картину навколо, і не розумієш - чому? За що?"

"Людина не встигла зробити ще нічого, а її вже хочуть вбити. Пройшло півтора року, а я кожен раз, як пригадую, плачу. Я ніколи не зможу зрозуміти, ніколи не зможу пробачити", - каже Настя.

Після пологів у неї не було душу, не було чистої постільної білизни, каже жінка. Якби не бебі-бокси, невідомо, якби вона виходила з ситуації.

"А якби не стало молока? Суміші дістати було ніде!"

Але Настя каже, що їй все ж пощастило найбільше у тому підвалі. Вона була єдина, поруч із ким був чоловік.

"Ви в Росії, а ваша мама - в Україні"

Наступні дні, каже жінка, були важкими.

У цей пологовий теж прилітало. Один раз влучили у генератор, потім - у польову кухню.

Жінка каже, що не клала сина в його ліжечко, тому що після авіаудару "вже знала" - раптом що, вона не встигне його навіть схопити.

На початку квітня у пологовий приїхали російські військові.

Безцеремонно, "брудні і з перегаром" вони сідали на ліжечках до вагітних і говорили з ними, каже Настя.

Разом із військовими у підвал уже з включеними камерами забігала преса. "Чому не хочете їхати в Росію? А може в Донецьк? А що ви відчували, коли народжували?" - згадує Настя їхні за питання.

Спочатку породіллі, більшість яких у підвалі були за Україну, каже Настя, ігнорували журналістів.

Але після невеликої наради погодилися на це, тому що в них закінчувалася їжа, підгузки, і преса, можливо, могла допомогти.

У Насті була і своя причина – вона надіялася, що їй допоможуть зв'язатися з родичами, принаймні повідомлять їм, що вони живі.

Росіяни пропонували їм евакуацію, але коли Настя сказала, що їй треба до мами на правий берег, відповідь була така: "Це ж Україна, ми не можемо туди потрапити".

"Ви перебуваєте на території Росії, а ваша мама – на території України", - згадує Настя ті пояснення, які здавалися їй божевіллям.

Тому вся надія була на журналістів.

Серед них були не лише росіяни, а і дівчина з Франції, каже Настя.

Породілля дала їй контакти тата свого чоловіка, який жив під Роттердамом, і свого тата, який живе у Нью-Йорку, США. Француженка єдина дотрималася слова, каже Настя.

Як вона дізналася пізніше, вибравшись з Маріуполя, тій дівчині вдалося додзвонитися в Роттердам.

Та разом з тим швидко стало ясно, каже Настя, що з лівого берега їм не вибратися нікуди, крім як в Росію.

Брат чоловіка, каже жінка, зумів їм додзвонитися і повідомив, що уже стоїть на кордоні.

Він також сказав Насті, що її мама жива і дісталася до Черкащини.

Великою мірою це сталося завдяки журналістам Reuters, каже Олег Гусак.

Його діти з попереднього шлюбу впізнали батька у відеосюжеті про пологовий, і коли він впіймав зв'язок – вийшли з ним на контакт, залучивши багато людей до його вивезення з Маріуполя.

Покажіть свідоцтво про народження

"Мамо, як ти", - пригадує Настя першу за довгий час розмову з мамою.

10 квітня вона вже стояла на кордоні з Росією, і не могла сказати їй усього, що хотіла, після довгого місяця розлуки.

Їхні батьки дуже переживали, аби в дітей усе вийшло.

Але без проблем не обійшлося - під час фільтрації, каже Настя, її чоловіка "ледь не вбили", тому що сплутали з якимсь "ультрасом".

Декілька годин пішло на те, аби довести, що це помилка.

Через декілька днів подорожі через усю Росію, уже на порозі Європи, їх чекала ще одна проблема - російські прикордонники заявили, що не випустять немовляти, бо в нього немає свідоцтва про народження.

"Звісно, що немає, він народжений під час війни в Маріуполі!" - кричала Настя.

Тоді робіть російське свідоцтво, сказали їй у відповідь.

"Як у той день, я не плакала ще ніколи. Я навіть втратила молоко, це був великий стрес. Це як треба не любити своє дитя, щоб зробити йому російське свідоцтво? Я сказала, що не поставлю клеймо своїй дитині".

"Сльози тут не допоможуть", - згадує Настя слова прикордонника.

Але рішення несподівано знайшла Ольга з Олегом у Черкасах.

Вранці після того, як діти провели ще одну ніч в Росії, вони пішли в місцевий РАЦС і розповіли про ситуацію.

Виглядали вони кепсько, згадує подружжя, хвилювалися, але на їхній подив за 15 хвилин їм зробили свідоцтво.

Мрія про суд

Зараз уся родина Анастасії Піддубної живе у Роттердамі.

У посольстві Нідерландів, каже Настя, вони дали згоду на те, щоб колись розказати свою історію на майбутньому суді у Гаазі.

Коли це буде - невідомо, а поки що вони вчаться жити з тим, що з ними сталося.

У Маріуполі в Насті вже немає квартири – багатоповерхівку зруйнували, а потім знесли, каже вона.

У приватний дім батьків було пряме влучання. Там загинув брат Ольги.

Попри все Настя сподівається повернутися в рідне місто.

Але її мама має інші плани.

"Я народилася і виросла у Маріуполі, там поховані мої батьки. Я там кожну вуличку знаю, але тепер знаю і те, що тут лежав труп, а там - убило дитину. Я там просто збожеволію".

"Переїду кудись, але не в західну Україну, не в східну, і не в Київ, - каже з важкістю в голосі Ольга. - Хочу в глибинку, подалі від кордонів, щоб осісти і пилом покритися".

Пройшло уже півтора року, але її нога після вм'ятини на стегні досі болить.

У Олега Гусака після контузії погіршав слух, а на лівій руці перебито 60% сухожилля, рука повністю не піднімається.

Шрами на обличчі Ольги, як здається на фото, майже затягнулися. Але насправді, каже жінка, вона не відчуває щелепи, а нижня губа косить – треба постаратися, аби фото вийшло вдалим.

Найбільше проблема, що в операційній їй пошкодили нервові закінчення. "І тепер коли я чухаю собі, наприклад, скроню – мені чешеться ліве око".

У Нідерландах жінці хотіли зробити безплатну пластичну операцію, але вона відмовилася.

Каже, не так просто це організувати, та і вона вже звикла.

"А ще, - підхоплює Олег, - наша мама вірить, що свідчитиме у Гаазькому суді, де її обличчя буде вже саме по собі свідченням”.

Джерело: ВВС