Макс Штатський: Тут елементарні правила доброго тону сприймаються як позаземні. Але насправді довкола тебе лишень хороші люди

Старший науковий співробітник відділу музейних комунікацій Національного заповідника "Хортица" на війні знаходиться  півроку. Свої роздуми про життя на передовій він написав на  фейсбук-сторінці.

"Півроку війни. Так, на багато речей дивишся інакше. Але найголовніша складність - залишатися самим собою. Елементарно казати "Ви", "дякую", "перепрошую" і таке інше. А це непросто. Непросто триматись вище ватерлінії спрощення та огрубішання.

Непросто у світі, де 40-річні плачуть коли їх посилають на позицію і де 18-річні сміливо палять з рпг в темряву лишень по приблизних координатах. Непросто коли довкола доморощена маскулінність без чітких граней та елементарних понять про виховання. І, водночас, де будівельники ведуть 5-годинний бій, тримаючи позицію, самотужки. Де ділишся крайнім шматочком хліба між чотирма побратимами, і де дорослі дядьки не взмозі помити після себе посуд.

А яка всепоглинаюча спокуса покрасуватися перед новоприбулими своїми ветеранськими оповідками. І за пару днів ці новоприбулі показують такі дива стійкості й хоробрості, що тобі навіки має бути соромно навіть за такі думки. Тут елементарні правила доброго тону сприймаються як позаземні.

Але насправді довкола тебе лишень хороші люди. Насправді хороші. Навіть ті, котрі втікли у сзч чи вигадали собі міріади хвороб аби лишень не вертатись у цей жах. Та я повторюю, і всі ми повторюємо, що "на війні ніхто нікого не засуджує". Золоті слова. І коли твій голос впізнають вже всі позиції та передають вітання у відкритому ефірі. Це братерство. Це взаємоповага. Це людяність у найприроднішій своїй формі.

Коли дронщики скидають тобі прям на позицію знеболювальне, бо знають що "в мене ж спина". В коли медик бачить, що тобі справді треба трохи перепочити і оформляє 5(!) днів лікарняного. І дає снодійне. Бо ти так довго не спав, що тіло розучилось це робити. Попри напівзапаморочення воно не засинає. Н

На війні, звісно, море "корпоративних" жартів. Зрештою, як і на будь-якій роботі чи в будь-якій компанії. Тут вічно щось літає та вибухає. І ти з азартом перепитуєш товариша чи "це ж третьої на дев'яту?", бо вдарили по пі... супротивникам. Тут приручаєш мишей на позиції, бо це ти у них в гостях, а не навпаки. Підгодовуєш їх крихтами та терпиш хоробрі спроби викрасти твій кусень хлібу з армійським паштетом. Тут цінуєш вагу води та кількість калорій в банці тушенки.

Тут не рахуєш коли, кому й скільки напозичав. Бо всеодно коли тобі знадобиться, тобі віддадуть останнє. Тут, нажаль, "твої" трьосотяться і ти лишаєшся один з "банди" і тебе вважають "зі старих". Жах. П'ять місяців якихось, і вже "старий". Старший сп (спостережного пункту). Тобі командир особисто пише листа (!) й скидає дроном між пачками цигарок. І пише, що "ми вас пам'ятаємо і робимо все можливе аби витягти". А ще "Історик, поясни пацанам, як ти вмієш". А я вмію.

Ми їхали на фронт з тилу нещодавно і офіцер поставив патріотичні пісні аби підняти мій бойовий дух. А я відповів, шо "у вас ще такої підіймалки бойового духу як в мене не виросло".

І знову повертаємось до теми хорошого тону. Ти починаєш чудово розуміти як це страшно, коли на максимум, а цього не вистачає. І коли трьохсотий з діркою в черепі збирає рештки волі в організмі та іде пішки 5км до точки евакуації. І коли ти в'яжеш 26-річного пацана, бо йому снайпер дві діркі зайві зробив, не критичні.

Жартуєш з нього, відволікаєш од всеохопного болю та відчаю. А за пару хвилин тебе на рацію знову викликають, тепер вже перевірити його відсутній пульс. Тяжечко. І коли ти ловиш мобільний зв'язок та телефонуєш додому сказати, що все норм. Хоча знаєш, що домашні дорослі люди та їм відомо, що тут зв'язок може бути відсутній довго. Але всеодно стараєшся щодня давати про себе знати. Бо їм це потрібне. Та й тобі теж.

Війна-війнонька. Це суцільні конкурси на сільському весіллі. Дурні, але необхідні. Як карусель, весело, та всеодно нудить. Але ніхто ж крім нас, егеж? Коли співають про марунові берети, а ти ж не стрибав ніколи і 1.85м зросту не мав, а плачеш. Бо знаєш тих, хто на них заслужив, але вже не одягне. Тут не знаєш який день тижня, але пильно стежиш за погодою. І підбадьорюєш десятки таких як ти простих хлопців.

Тут тебе тримає вище ватер-лінії купа причин. І я цим всім причинам нескінченно вдячний. Дякую тобі, Дашунчику, перш за все".