За день до: якою була Україна напередодні Євромайдану

10 років – це ніби багато, і ніби вчора. Часто буває, що, лише згадавши себе тодішнього, зможеш насправді зрозуміти, наскільки змінився світ, в якому живеш.

Якими ми були у листопаді 2013 року?

Передусім ми майже нічого не знали про свою країну.

Це зараз невідривно відстежуємо новинні стрічки з усіх можливих месенджерів, а десять років тому більшість наших громадян дізнавалася новини з телебачення і радіо. Вони ж майже повністю належали олігархам і вправно обслуговували їхні інтереси. Звісно, існувала ще друкована та онлайн преса, але і звідти отримувати виважену та й подеколи адекватну інформацію теж було непросто.

То були часи, коли справді якісні видання не могли набрати собі фахових і якісних журналістів, бо "молода команда" з Арбузових та Курченків скупила ЗМІ, та ще й зірвала ринок невиправдано високими зарплатами не лише для журналістів, а й піарників.

За Януковича незалежної журналістики залишалося вкрай небагато, і диким став якраз 2013 рік. У квітні відбулося ганебне рейдерське захоплення ТВІ – каналу, який першим у той складний час наважився говорити про корупційні закупівлі "вишок Бойка". А вже в червні стало відомо про "угоду десятиліття" – коли нікому невідомий мільярдер Сергій Курченко викупив холдинг "UMH Group" з його виданнями-мастодонтами: "Кореспондент", "Форбс", "Комсомольська правда в Україні" та іншими.

Що ми тоді робили? Сміялися! Коли Янукович не міг вимовити слово "ялинка", випалюючи своє легендарне "йолка!". Або коли на нього падав вінок. Навіть тотальні цензура та підлабузництво в медіа не змогли приховати, що наш президент – абсолютно промосковська сволота, яка і слова вимовити українською мовою не може. Про пеньки в Межигір'ї ми знали достеменно, як і про те, що Саша-стоматолог став мільярдером, чого дуже хотів його тато-президент. А от про державу нам було відомо вкрай мало.

І то не дивно, бо які ми мали сервіси чи можливості? Та в порівнянні із сьогоденням – майже жодних!

Колись, щоб зареєструвати фізичну особу-підприємця, людині потрібно було піти в районну РДА о 5 ранку, записати своє ім'я в листочок під камінчиком, отримати в ньому номер у черзі, а потім іти додому досипати. І повернутися туди ж о 9 ранку з усіма документами, заповненими від руки. Причому таких походів могло знадобитися декілька. Вас же не здивує, що аналогічна ситуація була і при поході в податкову? Та й чи не в будь-яку державну структуру?

Якщо ж це здається далеким і чужим, згадайте "прекрасні" черги в поліклініках і постійні зміни в розкладах прийому, про які можна було дізнатися лише від "чемної" тітоньки в реєстратурі. Державна лікарня – це була ще одна прірва, для відвідування якої не можна було відпроситися з роботи "на годинку" – лише на цілий день, бо хтозна, як воно там піде.

Зараз такі ситуації для нас майже нереальні ще й тому, що добра половина усіх послуг – при собі, в смартфоні. І завдяки цьому ж пересічний українець навіть на підсвідомому рівні знає набагато більше про свої можливості.

А ще згадайте, що у 2013-му в столиці мало який офіціант чи продавчиня в супермаркеті звернулися б до вас українською – це була б справді несподіванка. Київ був повністю російськомовним, і здавалося, так було одвіку й буде довіку. Можливо, українська у київському кафе звучала не так дивно, як коли заговориш українською в маршрутці десь у Донецьку, але все одно державна мова у Києві тоді здавалася багатьом місцевим неприродною і навіть некомфортною.

Взагалі 2013-й був не просто некомфортний, а навіть небезпечний рік – про що регулярно "нагадували" міліціонери на вулицях.

Як бачиш людину у формі – у столиці чи в будь-якому іншому місті України – краще швидше пройти повз або взагалі перейти на інший бік вулиці, далі від лиха. Бо ще причепляться, і то може бути надовго. Один мій знайомий іноземець, який в часи Януковича працював у посольстві США, нещодавно приїхав в Україну і в розмові згадав, як у ті часи його просто могли зупинити співробітники ДАІ в центрі столиці й вимагати гроші за наче якесь порушення. Для того часу це було нормально, на сьогодні – дико.

З часом така активність міліції у центрі столиці дещо згасла, але трохи далі, на тому ж Подолі тебе могли "трусонути" за милу душу. А як не міліція, то близькі до неї "тітушки" – нагадаю, що це легендарне визначення теж родом із 2013-го. І не дивно, що закріпилося воно якраз під час Революції Гідності, коли так званим правоохоронцям, зосередженим переважно в центрі столиці, потрібна була "допомога" у спальних районах Києва.

У політичному плані це теж були дуже цікаві часи. Представники "еліти" змінювали свої політичні сили, як люксові костюми чи годинники. І тому сумно, що сьогодні загальний підхід до розбудови політичних партій майже не змінився.

І дещо, що за ці 10 років не так змінилося, як ми би цього хотіли – українська політика. Ми багато говоримо про європейські цінності, але в наших західних сусідів уже склалася стала політична культура, а в нас вона так і не з'явилася. Під час кожних виборів маємо з десяток нових партій, найчастіше – іменних, в яких нема ні ідеології, ні реальної політичної програми – лише обличчя, до якого пристануть інші політики, і за якого проголосують українці.

Та ж "Слуга народу" в цьому плані мало відрізняється від "Нашої України" Ющенка чи "Народного фронту" – по суті це партії одноденки, які могли забезпечити прохід у парламент. Є й старожили, які змінювали назви, але не змінювали суті: Блок Петра Порошенка, що перетворився в "Європейську солідарність", чи "Блок Юлії Тимошенко", який нині ми знаємо як "Батьківщину". Ідеології у них як не було, так і немає, бо це не стільки партії, скільки клуби за інтересами. Так було десять років тому, так, на жаль, залишається сьогодні, але я певен, що такого не повинно бути через десять років.

Але повернімося у 2013-й. Як тоді боролися з корупцією?

А ніяк, бо хіба можлива така боротьба, коли МВС очолює донецький бандюган Віталій Захарченко, а Генеральну прокуратуру – любитель кітчевого золота і мармуру Віктор Пшонка.

Тож не дивно, що чимало екснардепів чи колишніх чиновників, які нині є фігурантами справ НАБУ і САП, – це люди звідти. За тих часів вони почали "заробляти" свої гроші й зрештою все життя перетворили у постійну схему, яка живиться із долученості до владних крісел. Нагадаю, що Саша Янукович заробив свій мільярд доларів усього за два роки. А "младоолігарх" Курченко, який з'явився нізвідки, ледь не миттєво нагнув весь нафтотрейдерний ринок в Україні. І хочеш чи не хочеш, будь-якому автомобілісту в якийсь момент доводилося купувати саме його бензин чи дизель, а нафтопродукти від Курченка були просто жахливі.

Як там казали у відомому фільмі: "Ніщо не може бути сильнішим за сім'ю"? Зовсім несподівано виявилося те, що таки може.

Осінь 2013-го була дуже похмурою. Тоді здавалося, що ці застій і зажерливість Януковича та його друзів захопили нас на роки. Але одного мрячного листопадового дня кілька сотень українців дослухалися до заклику з короткого поста Мустафи Найєма і вийшли на вулиці своїх міст.

Вони не розуміли масштабів корупції та рівня неефективності влади. Не уявляли, скільки труднощів чекає їх на шляху до такої жаданої євроінтеграції. Не знали, що попереду – аж дві стадії найбільшої і найстрашнішої війни ХХІ століття. Ці звичайні люди просто побачили новини з Вільнюса й обурилися настільки, що вже не змогли не вийти.

Десять років тому 21 листопада для нас почалася нова реальність, яка змінила нас назавжди. Але ми цього ще не знали.

Андрій БОРОВИК, виконавчий директор Transparency International Ukraine