Гідність – це про любов не лише до себе, але й до інших

"Ох, твій південний характер занадто різко та емоційно реагує на буденну несправедливість", – якось сказала мені львівська подруга після мого обурення тим, як клієнт ресторану принизив офіціанта. Її коментар різнув мені вухо, адже насправді йшлося не про мою етнічність чи особливості клімату, в якому я виріс, а про мої базові налаштування, які передавались поколіннями в боротьбі за відстоювання власної гідності. 

Я жартую, що зіткнувся з цією боротьбою ще до свого народження. Коли мама була вагітна мною, вона виходила в Узбекистані на акції протесту з вимогою повернути кримських татар на їхню Батьківщину. 

Потім я це спостерігав дитиною в Криму, коли дорослі вигризали право гідно жити на своїй землі. На тканині фарбами вони виводили слогани для транспарантів типу "Кримська земля – не товар, це наша Батьківщина", пікетували місцеві державні адміністрації, збиралися разом і відроджували національні свята, захищали честь того, кого скривдили через його національність. 

В Криму 90-х інакшість від всього російського сприймалась як девіація і щось другосортне та породжувала комплекси меншовартості. Проявити ідентичність поза межами своєї спільноти, як, наприклад, говорити кримськотатарською мовою в маршрутці, вважалось зухвалим актом та засуджувалося шовіністичним шипінням у спини: "Да когда они научатся на нормальном языке говорить, а не на своей тарабарщине?" 

Помаранчева революція палала, коли я був в 11 класі. Я приходив щодня до школи озброєний аналітичними статтями з "Дзеркала тижня" і "Кореспондента" та мав словесні раунди з вчителями щодо перебігу виборчого процесу та можливості обрати президентом людину, яка підважує демократичні засади, є корупціонером та невігласом. Мене щиро дивувало, як можна віддавати свій голос за Януковича і закривати очі на фальсифікації!

А далі був кримський університет, де ми з однодумцями організували опозиційну студентську раду, бо існуюча офіційна система студентського самоврядування була побудована на беззаперечній лояльності. Також ми видавали газету, проводили вуличні акції, кінопокази та дебатні клуби, захищали студентів від загрози відрахування, бо ті, мовляв, проігнорували вказівку декана та не прийшли на зустріч з тодішніми очільниками Партії регіонів…

Тоді наше середовище об'єднували не лише спільні інтереси (хоча ми могли до ранку обговорювати тексти Фукуями або фільми Ганеке), а спільні цінності. І гідність була однією з ключових, для якої, як справедливо здавалось нам, юним максималістам, не вистачало простору в кримському суспільстві. 

Усвідомлення, що цінності – це те, за що варто боротись та перемагати, прийшло до мене в Києві на Майдані в листопаді 2013-го. Тоді мене надихало, що, маючи спільне бачення майбутнього та бажання не допустити стрімкого розвороту на авторитарний шлях, Майдан об'єднав правих та лівих, атеїстів і віруючих, мусульман та християн, бізнесменів та слюсарів… Він створив здорову спроможну альтернативу системі, що почала пожирати власний народ. 

А народ мав у своїй традиції ключову рису – об'єднуватись перед загрозою, швидко налагоджувати горизонтальні зв'язки між собою та заміняти функції держави. 

Як приклад останнього – явище куренів на Майдані та Автомайдан як альтернативна система оборони та безпеки. Або мережа волонтерських ініціатив у 2022 році по всій країні, яка стала надійним бекапом для держави під час повномасштабної агресії росії. 

І тому комічно виглядали заяви російських воєнних злочинців, які погрожували знищити "головний український волонтерський центр", якого, очевидно, не могло існувати як явища в українському суспільстві, але яке було б органічним у російській вертикально-ієрархічній свідомості. 

Десять років тому активна частина суспільства, скандуючи "Я – крапля в океані", взяла ширшу відповідальність не лише за себе і свою родину, а за своє село, місто, країну. А відповідальність – засадничий пазл свободи. Тому Майдан оприявнив те, що сьогодні ми як суспільство демонструємо світові як "українськість" – дух гідності та свободи. 

Але чи можуть ці цінності існувати поодинці? Свобода без гідності – це вже не свобода, а хаос, що призведе до диктатури. Натомість існування гідності без свободи можливе, але на недовгий період та з попереднім досвідом буття у свободі. Це демонструють наші співвітчизники на окупованих територіях, які започатковують підпільні ініціативи, плекають національну ідентичність попри очевидні загрози зі сторони окупантів. 

Наочним прикладом є мій друг, перший заступник голови Меджлісу кримськотатарського народу Наріман Джелял, якого російська авторитарна машина брехливо засудила до 17 років позбавлення волі. 

Так, росія його позбавила волі, до того ще й піддає тортурам, але не позбавила гідності, тому він залишається чи не найгучнішим голосом вільного півострова навіть з-за ґрат. Звідти він закликає до боротьби, збереження пам'яті про своє коріння, прагнення до європейського майбутнього і пророкує стримке падіння прогнилого російського людиноненависницького режиму. 

Гідність – це не константа та не модне красиве слівце у фейсбуці. Це драйвер персональних поведінкових патернів, рішень та виборів. Коли в суспільному договорі свобода та гідність є фундаментальними й екзистенційними основами його існування, за будь-якої загрози суспільство захищатиме їх як базові елементи безпеки. 

Тому в 2022 році українці масово вступили до лав Збройних сил України, розбудували систему волонтерства і спростували російський міф про "Київ за три дні". 

Але ми ще в процесі виконання свого домашнього завдання. Гідність прошита у нас на всіх рівнях буття, та ми маємо користуватися нею щоденно. Не класти "подяк" у кишені чиновників чи лікарів, а добиватися прозорих правил. Не робити сторіз в інстаграмі з російським контентом, а підтримувати власну культуру. Не принижувати кохану людину чи колегу по роботі, а намагатися побудувати зрілий діалог. Бо гідність – це не лише про любов до себе, але й до інших.

Алім Алієв, заступник генерального директора Українського інституту