Був шок: працівник Запорізької АЕС згадує, як росіяни захоплювали станцію і як перетворювали на жах життя тих, кто не пішов з ними на співпрацю

До повномасштабної війни  Вартовий світла, називатимемо його Атом, жив яскравим, насиченим життям в своєму рідному Енергодарі. Мав дружину, сина-підлітка, хорошу посаду на Запорізькій атомній електростанції, перспективу кар’єрного зростання та впевненість у завтрашньому дні. А потім на українську землю прийшла росія…

«Не вірилося, що розпочалася війна, був шок, – згадує Атом. – В нашому місті було спокійно, але дзвонили друзі з інших міст України і розповідали про жах, який у них твориться. Я був вдома та не вірив власним вухам, а паралельно збирався на зміну. Думок про те, щоб залишитися вдома та не їхати на роботу, не виникало. Роботу потрібно робити попри все. Керівництво станції збирало наради, тримало зв’язок з Енергоатомом та розробляло алгоритм дій за найгіршого сценарію.

Ближче до 28 лютого з’явилася інформація, що окупанти пройшли Чонгар і частина орди рухається з Криму в бік Енергодара. Не вірилося, що вони дійдуть до нас: ми всі були впевнені, що ворогів зупинять дорогою».

Проте рашисти таки зайшли у місто і захопили найбільший в Європі енергетичний об’єкт. А згодом перетворили його на військову базу, абсолютно нехтуючи ядерною та радіаційною безпекою.

«У той день, третього березня, – ділиться Вартовий, –  була моя зміна і я застряг на роботі надовго. За інформацією, до нас зайшов осетинський спецназ. Тривали бої та перестрілки, через загрози обстрілів нам не дозволяли виходити зі станції. Ми ховалися у спеціальному захисному приміщенні та готувалися до сну, бо розуміли, що залишимося тут до ранку, і дуже сподівалися, що прилетять якісь байрактари та знищать цю нечисть».

Активні бої почалися близько 22:00. Орда йшла в напрямку прохідної №1. Після першого зіткнення було 40 хвилин затишшя, протягом яких ми зв’язалися з рідними і дізналися про ситуацію в місті. Там теж творився жах, місто захоплювали. Паралельно чули, як по радіотрансляційній мережі станції начальники зміни кричали ворогу припинити стріляти по атомному об’єкту, але все було марно. Бої тривали тоді близько чотирьох годин, потім настала тиша – і ми зрозуміли, що відбувається щось нехороше.

О восьмій ранку отримали від керівництва вказівку з’явитися у зазначене місце. На питання, що відбулося, отримали відповідь, що нас захопили… Я відчув образу, страх і відчай, але руки не опускалися, ми вірили в нашу перемогу.

Коли прийшли у пункт призначення, зрозуміли, що виїхати не зможемо, тож повернулися назад в укриття. У той час танк рашистів рухався в бік другої прохідної, і оскільки брама була зачинена, орки її «відчинили» пострілом з танка. Про ядерну та радіаційну безпеку вже не йшлося…».

Того страшного дня керівництво станції прийняло рішення вивезти з об’єкта якомога більше людей, а також задля безпеки в подальшому обмежити кількість працівників на змінах. Та про це згодом.

4 березня о 10:00 вдалося домовилися з окупантами про безпечне вивезення персоналу зі станції.

«У нас був шок, – зізнається Атом. – Коли вийшли з приміщення, то на другій прохідній нікого з наших не побачили. Це було вкрай незвично. Через два дні я знову повернувся на станцію, бо була моя зміна. Тоді зміг оцінити масштаб пошкоджень. Одне приміщення було вищерблене кулеметом, десь виднілися болванка від танка, а на будівлі резервної дизельної електростанції першого енергоблоку – трасери кулеметних черг. Станцію врятувало те, що окупанти стріляли не розривними. Напевно, якось елементарно розуміли, де вони є».

До липня 2022 року на станції та в місті було більш-менш спокійно. Працівники ЗАЕС ходили на роботу в «обмеженій кількості» та могли жити ще хоч умовно звичайним життям. У цей самий час окупанти налагоджували свій побут на станції й у місті. Вони встановили свою охорону на ядерному об’єкті й створили свій так званий антикризовий штаб. У процес керування станцією поки не втручалися.

А вже 12 липня почали обстріли з Енергодара і найближчих сіл у напрямку Нікополя та Марганця. Паралельно із п’яти різних місць вели перехресний вогонь й у бік самого Енергодара – вчиняли провокації: нібито у відповідь на обстріли Нікополя і Марганця ЗСУ веде вогонь по Енергодару та найближчим селам. Але проміжок часу від звуку пострілу до звуку прильоту становив від двох до п’яти секунд, отже це просто не могли бути українські захисники. Жителі міста-супутника ЗАЕС нічого не розуміли, а тому просто ховались у своїх помешканнях. В діях рашистів не було ані логіки, ані здорового глузду, тож обстріли могли починатися будь-коли. Ввечері, вночі, вранці або саме тоді, коли автобус віз працівників ЗАЕС. Такий самий жах повторився і 1 вересня 2022 року.

Поки в місті творилося справжнє пекло, на станції орудували працівники фсб рф, а також з’явився новий «герой» – ренат карчаа, розповідає Вартовий: «Він мав підвішений язик, тому був їхньої «говорящою головою».

Його завданням було збирати колектив і годинами розповідати, що росатом – незалежний, що він сам по собі. Навіть наводив приклад про стільці. «Є російський стілець, є український, а ми з вами – на атомному! Ми за безпеку! Бачите, я з вами, я за вас, я теж тут під обстрілами, як і ви. А росія з Україною хай собі розбираються самі». У росіян було одне завдання – залучити якомога більше людей до співпраці з рф. Тому вони використовували всі методи.

Трішки пізніше з’явився олег романенко, якого призначили окупаційним «директором ЗАЕС». Згодом ми почули про «технічного директора» ЗАЕС едіка атакіщева, я навіть був присутній на його зустрічі з колективом. Риторика едіка: росія тут назавжди, тому варто перейти на правильний бік та підписати контракт. Він дуже хотів справити гарне враження, тому запевняв, що Енергоатом про контракти не дізнається. А це означає, що можна буде отримувати одночасно по дві зарплатні…

Хтось підписав ці документи, а хтось навідріз відмовився. Зокрема і я. Через деякий час росатом заблокував мені прохід на станцію. З міста вирішив не їхати, бо хотів бути корисним для України та НАЕК. Підпільно збирав інформацію про плани окупантів, технічні зміни на станції, а також вишукував колаборантів та передав ці дані в Енергоатом».

А потім нашого відважного Вартового – викрили. Збираючи інформацію, він відкрився особі, яка виявилася колаборантом. І після цього в дім Атома прийшли феесбешники. Ставили багато маніпулятивних питань його сину та дружині, цікавились, як вони ставляться до приходу росії…

Рідні свою роль відіграли на відмінно, згадує Атом:  «Розуміючи, що таке може бути, ми заздалегідь відпрацювали можливі «сценарії», відточили всі версії. Дружина сказала, що не може спокійно жити під обстрілами, тому планує переїхати в Грузію. Син – що йому абсолютно байдуже, росія чи Україна, аби школу закінчити та вирішити, ким стати в майбутньому. Від них відстали. Мене ж забрали на допит у поліцію, разом зі мною і всі гаджети.

Далі була двогодинна розмова з поліцейськими в масках. Один грав роль хорошого, інший – поганого, третій просто раптово підходив та «грався» електрошокером. Питали, чому я не хочу підписувати контракт з росатомом, вмовляли таки це зробити. Я пообіцяв: мовляв, заспокоюся після оцих їхніх маски-шоу та зв’яжуся з керівництвом щодо підписання контракту. Після цього мені встановили на телефоні якусь програму, підкреслили, що я не виїзний, і відпустили. Насправді мені пощастило, бо багатьох атомників били, вивозили в ліс, змушували копати собі могили…

Коли я вийшов від них, то відразу зламав мобільний і вирішив залягти на дно. Підписувати з ними контракт, як і раніше, я не збирався. З дружиною придумали план, який прописали на папірцях, оскільки здавалося, що в квартирі напхано жучків. Через друзів передав всю інформацію в Київ, мені порадили виїжджати. Залишалося лише придумати, як це зробити, адже з міста нікого не випускали».

Далі події розвивалися, наче в серіалі. Наш герой придумав легенду, буцімто пішов із сім’ї до коханки, а тому в квартирі вже не проживає. Жінка, вбита горем через його зраду, нічого про нього не знає і знати не хоче. Вона мріє жити мирним спокійним життям і щоб її ніхто не чіпав. Саме це дружина Вартового і розповідала окупантам, коли ті прийшли з обшуками. У той самий час наш герой через знайомих купив бувший у використанні телефон та мобільні карти з інтернетом і пішов у підпілля.

Переховувався на квартирах енергодарців, які виїхали та залишили ключі. Періодично зустрічався із знайомими, щоб отримати нову інформацію про ЗАЕС. Інколи навідувалася дружина. Так тривало чотири місяці, два з яких він взагалі не з’являвся вдома.

«Розумієте, – пояснює Атом, – якщо хтось потрапив у поле зору ворога, від нього вже не відстануть. Не отримавши потрібної інформації від дружини, рашисти ходили по квартирах сусідів з моїм фото та розпитували, як часто мене бачать вдома. Перелякані бабусі з дідусями ловили мою дружину в коридорі під'їзду та розпитували, що ж такого кримінального я зробив, що мене розшукують із фото.

Водночас місто перетворилося на пекло. Людей грабували – і в квартирах, і з банківських карт. Окупанти навчилися переводити кошти з карт українців на свої або знімали гроші та міняли на рублі. Офіційно ж обмінники не працювали, тому нашим доводилося міняти кошти підпільно. Якщо росіяни відшукували тих, хто займався обміном, кидали їх у підвали.

В Енергодарі повноцінно працював лише один магазин, туди через Крим завозили продукти з росії. Там постійно перебували окупанти й колаборанти…

Якогось дня всерйоз взялися за тих, кому через непідписання контрактів з росіянами росатом заблокував прохід на станцію: їх ловили на вулиці та силоміць змушували підписувати контракти. Люди не могли спокійно виходити на вулицю з 08:00 до 16:00. Згодом з’явилися окупантське МРЕО та рашистські пости ДАІ. Представники цих структур зупиняли автівки на українських номерах і теж змушували брати паспорти рф та російські номери. Так триває донині.

Одним із нововведень 2023 року стало те, що окупанти почали заселятися в квартири енергодарців, які виїхали, та псувати життя українцям, котрі попри все залишилися в рідному місті. Місцеві страждали, але продовжували вірити в анонсований на 8 червня контрнаступ ЗСУ.

«Ми дуже чекали цього контрнаступу, особливо я, бо сподівався, що нарешті вийду із підпілля, – пригадує Вартовий. – Та 6 червня підірвали дамбу Каховської ГЕС. Це велике горе, невимовний біль для всієї України. росіяни, звісно, сказали, що то ЗСУ. Але була й хороша новина – з Енергодара почали випускати людей. Ми з сім’єю та друзями вирішили виїхати.

Тоді з міста виїжджала велика колона машин, але чомусь саме мою машину витягли із потоку на допит. Мій мозок працював на самозбереження, тому я майже не замовкав. Довелося сказати, що підписав контракт з росатомом, розказати, в якому підрозділі працюю, як туди потрапив, яку зарплатню маю. Найстрашніше було тоді, коли попросили показати нову перепустку на ЗАЕС (ті, хто підписав контракт, отримали їх від росатома). Але я не розгубився, сказав, що залишив її вдома, щоб не загубити на відпочинку в Бердянську… Нас відпустили.

Знаєте, що далі ми віддалялися від Енергодара, ставало дедалі легше. Бо в місті був просто жах: скручування, пресування, злочини проти людей та людяності... Ми їхали, й у нас тряслися руки. Попри  біль і скорботу мали тікати з рідного міста».

Виїжджати довелося через росію. Була ночівля в Новоазовську, далі Північна Осетія й дві години перехресного допиту працівниками фсб. Та енергодарці до них були вже добре підготовлені. Жодних розбіжностей феесбешники не виявили, відтак їх відпустили й українці рушили в напрямку пропускного пункту між Північною Осетію та Грузією.

«Коли заїхали в Грузію, – ділиться енергоатомівець, – були дуже втомлені та знесилені, але співали українських пісень. Вже не пам’ятаю, що саме: чи то «Ой, у лузі червона калина», чи то «Геть з України, москаль некрасівий», але точно щось українське. Так виходив наш стрес. У Грузії вдалося трохи розслабитись, але не повністю. Ми нервували, що там теж можуть бути агенти фсб. Тому дуже чекали, коли дістанемося Туреччини, де буде спокійніше».

З Туреччини нарешті попрямували до рідної України. Загалом дорога з Енергодара до Києва тривала аж вісім днів.

Наш Вартовий згадує свої відчуття, коли ступили на рідну землю: «Цієї миті ти наче пружина, яка почала розпрямлятися, й на все реагуєш, немов прибулець з іншого світу. Коли ми зайшли в український магазин, син запитав, чи взагалі може бути стільки продуктів. Ходив по ньому, наче музеєм. А коли купили нові телефони та встановили зручні для життя онлайн-сервіси, зрозуміли, яке щастя повернутись у цивілізацію».

Наш герой зізнається, що починає забувати пережитий жах, вже набрав втрачену вагу й успішно проходить соціалізацію. Підкреслює, що триматися в рашистському пеклі допомагали рідкісні зустрічі з друзями-однодумцями, а також віра в ЗСУ та Валерія Залужного.

«Ми всі маємо вірити в Збройні Сили України, – каже наш славетний Атом, – і не припиняти донатити на них, бо це наближає Перемогу. А енергодарців закликаю за першої ж можливості виїжджати із того пекла. Ми повернемося і все відбудуємо, коли переможемо! А перемога України – неминуча. Тож наближаємо її разом!»

Джерело: НАЕК "Енергоатом"