Анатомія падіння. Режисерка Жюстін Тріє розповіла NV про створення фільму-переможця Каннського кінофестивалю

Сьогодні, 14 грудня, в українських кінотеатрах розпочинаються покази трилера Анатомія падіння — одного з головних фільмів 2023 року і володаря Золотої пальмової гілки в Каннах.

Світові медіа вже додають стрічку Жюстін Тріє до списку найкращих стрічок року і пророкують номінацію на Оскар виконавиці головної ролі Сандрі Гюллер.

У центрі сюжету — успішна письменниця, яку підозрюють у вбивстві власного чоловіка. Жінка всіляко заперечує провину, але слідство відкриває все більше підозрілих обставин сімейного життя. І навіть у сина з’являються сумніви в невинуватості матері.

NV поговорив із режисеркою Анатомії падіння Жюстін Тріє — третьої в історії жінки, яка здобула Золоту пальмову гілку — головну нагороду Канн.

Що було відправною точкою для Анатомії падіння?

Моїм наміром було створити фільм, який би зобразив крах стосунків у парі. Концепція полягала в тому, щоб технічно зобразити падіння — фізичне та емоційне — що символізує занепад історії кохання.

Ця пара має сина, який дізнається про бурхливі стосунки батьків вже під час суду, і ретельно вивчає кожен аспект їхнього минулого. Упродовж судового процесу хлопчик переходить від стану повної довіри до матері до сумнівів. І це визначатиме вирішальний момент у його житті. Фільм стежить за цією трансформацією дуже пильно. У моїх попередніх стрічках також були присутні діти, але вони були мовчазні — просто існували на задньому плані. Однак у цій картині я хотіла включити в розповідь дитячу перспективу — і зіставити її з оптикою Сандри, головної героїні, для більш збалансованого зображення подій.

Фільм набув форми розширеного допиту, зі сценами, що переносяться від дому подружжя до зали суду, де героїв безупинно допитують. Я прагнула привнести відчуття реальності, наближаючись до документального стилю як у діалогах, так і в операторській роботі. Проте я також хотіла глибше зануритися в тонкощі історії та викликати у глядачів цілу низку емоцій. Переслідуючи цю мету, я обрала простий спосіб подання: відсутність додаткової музики та грубий, неприкрашений тон, який відрізняє цей фільм від моїх попередніх робіт.

Фільм починається з кадру м’яча, що котиться по сходах…

Від самого початку одержимість падінням стає повторюваним мотивом у фільмі. Мене давно захоплювало відчуття «ваги тіла» та відчуття падіння. Я пам’ятаю, свого часу для мене таким тригером стали вступні титри серіалу Божевільні — упродовж усієї заставки там падає людина. У моєму фільмі ми постійно підіймаємося та спускаємося сходами, спостерігаємо за падінням під різними кутами, щоб зрозуміти, як це сталося. Я хотіла підійти до фільму збоку, тому ми представили м’яч як символ падіння, який ловить собака, що дивиться на Сандру, центральну героїню. І це створює фундамент для двох з половиною годин дослідження її історії.

Ви написали сценарій спільно з Артуром Арарі. Він не заснований на реальних подіях, але сповнений деталей, особливо юридичних, які здаються реальнішими за життя. Ви залучали експертів?

Так, ми з Артуром написали сценарій разом, це справді спільна праця. Ми дійсно отримували цінні поради від адвоката з кримінальних справ, на ім'я Вінсент Курсель Лабрусс. Ми не раз консультувалися з ним, щоб переконатися в точності технічних аспектів історії, а також отримати краще розуміння того, як проводяться судові слухання у Франції. Що нас здивувало, так це дещо неорганізований характер судових процесів у Франції. Він значно відрізнявся від більш структурованого підходу, який можна спостерігати у Сполучених Штатах. Це дозволило мені створити виразно французький фільм і застосувати підхід, відмінний від більш видовищних американських судових драм. Рішення провести безперервні блоки слухань було закономірним. Під час постпродакшену я витратила багато часу на роботу зі своїм монтажером Лораном Сенешалем, щоб уповільнити темп, лишити кадри недосконалими та зберегти трохи хитке, сире відчуття у фільмі. Я не хотіла, щоб він був занадто відшліфованим або передбачуваним.

Чи правда, що ви писали сценарій із думкою про Сандру Гюллер у головній ролі?

Після нашої з нею спільної роботи над фільмом Сібіл я дуже хотіла попрацювати з нею знов. Я дійсно написала сценарій із думкою про неї. Її героїня — розкута жінка, яку судили за її сексуальність, кар'єру та материнство: я вірила, що Сандра додасть складності та глибини персонажці, не спрощуючи її. Щойно ми почали знімати, я була вражена її переконливістю й автентичністю. Вона наповнювала кожну репліку відчуттям реалістичності, яке виходило в неї зсередини. Часом вона навіть кидала виклик тексту і підштовхувала мене до перегляду певних сцен. Вона має відчутну присутність, і її інтерпретація ролі залишила помітний відбиток. Наприкінці фільмування я відчувала, ніби вона віддала частину себе проєкту, а те, що ми зафіксували — це унікальний перформанс.

Фото: Arthouse Traffic

Використання різних мов — французької, англійської та німецької, додає складності характеру Сандри та створює відчуття мутності…

Це також зберігає дистанцію між нею та глядачами як іноземкою, яку судять у Франції, яка змушена володіти мовами свого чоловіка та сина. Сандра — це складна персонажка із багатьма шарами, які досліджуватиме це випробування. Мені було особливо цікаво зобразити життя пари, яка не розмовляє однією мовою. Це зробило їхні розмови ще більш конкретними, з ідеєю третьої мови, яка слугувала б нейтральною територією.

Як щодо Самуеля Тайса, який втілив чоловіка героїні — ви також від початку бачили його в ролі?

Ні, я розглядала багатьох акторів на роль, але, вірте чи ні, за збігом обставин персонаж також мав ім'я Самуель! Попри те, що в нього небагато сцен, він дуже важливий для історії та повинен був негайно привернути нашу увагу. Мушу визнати, що я вважаю його дуже привабливим, із захопливим голосом і м’якою зовнішністю, яка приховує глибший, щільніший шар.

Фото: Arthouse Traffic

А чи складно було обрати актора на роль дитини?

Так, цей процес був тривалий. Ми з кастинг-директоркою Синтією Арра витратили чотири місяці на кастинг дітей із порушеннями зору (за сюжетом син головної героїні має порушення зору — примітка редактора), але ми не змогли знайти потрібного. Тож ми розширили пошук до зрячих дітей ще на три місяці, і вже тоді натрапили на Міло Мачадо Ґранера. Його відкрила Джилл Гейдж, кастинг-асистентка, і він одразу вразив нас своїм природним талантом. Міло присвятив себе інтенсивним урокам гри на фортепіано, і разом із Синтією ми проконсультувалися з експертами з порушень зору, щоб визначити відповідний рівень дефектів для персонажа. Ми вирішили піти з легким ступенем порушення зору, з високою короткозорістю, яка не впливає на периферійний зір. Міло — неймовірно обдарована дитина з винятковими інтелектуальними та емоційними здібностями та тонким відчуттям меланхолії.

У сценах у залі суду проявляється справжня любов до мови та словесних перепалок. Тут себе потужно проявив Антуан Рейнарц, що втілив юриста. Як ви взяли його на роль?

Я обрала його за сучасність, яку він привніс у персонажа. Він додає фільму іншість і привносить у нього сучасний світ, що струшує пил з урочистого судового процесу. Він тут такий собі лиходій, але спокусливий, підступний та яскравий. Він говорить від імені померлого, якого ми майже ніколи не бачимо, і повинен зріднити його з присяжними та глядачами. Антуан привносить у суд вимір арени та зображує цивілізоване насильство сторони обвинувачення.

Фото: Arthouse Traffic

Навпаки, Сванн Арло грає адвоката — досить тендітного персонажа, чутливого захисника… Але я не хотіла влаштовувати між ними півнячий бій. Адвокат зображений хорошою людиною, але не ідеалізованою. Сванн демонструє деталізовану дію, викликає побоювання, оскільки він знає свого клієнта та відчуває більшу небезпеку. Мені було цікаво, що він є свого роду двійником Самуеля, що вони схожі. Зрозуміло, що Сандра та Сванн знали одне одного багато років тому, і що між ними все ще є щось, що не повністю згасло. Вінсент Курсель Лабрусс, наш юрист-консультант, розповів нам, що коли друзі просять вас захистити їх, це завжди пастка. Ця ідея пастки була важливою для динаміки цього дуету.

У фільмі майже немає флешбеків, за одним дуже потужним винятком: сценою суперечки.

З самого початку я хотіла уникнути використання флешбеків у фільмі. Я вважаю їх непотрібними, і, що важливіше, я хотіла, щоб увага була зосереджена на усному мовленні. У суді правда невловна, і є порожнеча, яку потрібно заповнити сказаним словом. Ми допускаємо винятки лише через використання звуку. І насправді ці винятки не є флешбеками: у сцені суперечки це звукозапис, який раптово матеріалізується на екрані, створюючи відчуття присутності. Це створює порожнечу, і, на мій погляд, це сильніше, ніж зображення: це водночас чиста присутність і примара.

Також є сцена, де Даніель відтворює слова свого померлого батька, але вона належить до іншої категорії. Цього разу ми маємо зображення, але це опис пам’яті, винаходу або, в кращому випадку, свідчення без доказів, як зазначив прокурор.

Зала суду — це, по суті, місце, де наша історія більше не належить нам, де її судять інші, які мають зібрати її разом із розрізнених і неоднозначних елементів. Це стає фантастикою, і саме це мене цікавить.