Дзеркало чужої війни

На початку 2023 року Україна була для всього світу практично монопольним постачальником новин про жахіття війни. До кінця року нашу монополію було втрачено: тепер військові новини з України чергуються з новинами з Ізраїлю та Гази.

Масштаби збройного протистояння на Близькому Сході непорівнянні з українцями. І все-таки безліч українців розглядають чужу війну як своєрідне дзеркало, в якому відображаються знайомі проблеми та виклики. Як правило, наші співвітчизники порівнюють Україну з Ізраїлем та сприймають ізраїльське 7 жовтня як аналог нашого 24 лютого. Що ж, принаймні таке порівняння дозволяє зробити деякі корисні для нас висновки.

Після 24.02.2022 в українському суспільстві популярна точка зору, ніби варварська агресія Росії дала нам карт-бланш на будь-які військові заходи у відповідь.

По ідеї, такий самий карт-бланш в очах цивілізованого світу мав отримати Ізраїль, який зазнав варварського нападу терористів. Але на практиці вийшло інакше: каменем спотикання стало міжнародне гуманітарне право.

Якщо під час терористичної атаки 7 жовтня громадська думка на Заході була повністю солідарною з Ізраїлем, то тепер багато західних спостерігачів не вважають близькосхідну війну чорно-білою. 

Багатьох відштовхує надто велика кількість жертв – хай і ненавмисних – серед цивільного населення Гази. Багато хто – як влада Іспанії чи Бельгії – звинувачує ізраїльську армію у надмірній жорстокості. Навіть президент Байден заявляє, що ізраїльтяни "починають втрачати підтримку через невибіркові бомбардування".

Як з'ясувалося, для цивілізованого світу методи ведення війни означають анітрохи не менше, ніж причина війни. Цивілізований світ ніколи не вітатиме загибель беззбройних жінок і дітей: навіть якщо це дружини та діти безжальних терористів. І якщо жертва нападу перестарається з заходами у відповідь, громадська думка в цивілізованому світі цілком може прирівняти її до того, хто напав.

Сьогоднішня Україна залежить від чужої підтримки та від західної громадської думки набагато сильніше за Ізраїль. Тези типу "це не чорно-біла війна" і "обидві сторони стоять один одного" становлять для України значно більшу небезпеку, ніж для Ізраїлю. 

Проте з перших місяців повномасштабної війни у нашому публічному просторі почали з'являтися заклики до порушення міжнародного гуманітарного права. Хтось пропонував не брати в полон ворожих військовослужбовців – у відповідь на тортури та вбивства полонених бійців ЗСУ. Хтось вимагав цілеспрямованих ударів відплати по цивільному населенню РФ – у відповідь на руйнування українських міст російськими загарбниками. 

На жаль, усе це озвучувалося не лише свідомими провокаторами, які працювали на Кремль: а й цілком щирими людьми, не обтяженими логікою та не здатними контролювати свої емоції. Залишається сподіватися, що наочні уроки чужої війни чогось навчать цю частину суспільства.

Близькосхідне протистояння підносить нам інший цінний урок – урок того, як доцільніше позиціонувати власну війну на міжнародній арені.

"Євреї воюють з жорстоким терористичним угрупованням ХАМАС", – таке формулювання виявилося найкращим, щоб схилити звичайного західного спостерігача на бік Ізраїлю. Натомість, формулювання "євреї воюють із палестинцями" чи "євреї воюють із арабами" невигідні Ізраїлю і підштовхують багатьох сторонніх спостерігачів до нейтралітету. 

Коли йдеться про історичну ворожнечу двох народів, мешканці цивілізованого світу вважають за краще залишатися над сутичкою. Цивілізований світ не схвалює протистоянь на національному ґрунті та не любить, коли ворога маркують за національною ознакою.

У XXI столітті в цивілізованому світі не готові розглядати цілий народ як природний носій будь-яких вад.

З цієї ж причини для Києва невигідно позиціонувати битву з терористичною державою РФ як історичне та культурне протистояння із сусіднім народом. Якщо українська війна з диктатором Путіним може знайти живий відгук у звичайного американця, німця чи француза; то українська війна з поетом Пушкіним навряд чи зацікавить когось, окрім українців та росіян. Спроби просувати на міжнародній арені не ідеологічну, а етнокультурну складову війни не приносять практичної користі – і здатні лише збільшити втому західної аудиторії від України. Можна скільки завгодно видавати бажане за дійсне і піддавати незгідних шеймінгу, але факти – річ уперта.

Звичайно, все виглядатиме інакше, якщо ми знайдемо в дзеркалі чужої війни не ізраїльтян, а ХАМАС. Хамасівська війна зовсім не схожа на ту зразкову цивілізовану війну, на яку на Заході чекають від Ізраїлю чи від України. Прихильники ХАМАС твердо переконані, що у боротьбі з екзистенційним ворогом допустимі будь-які засоби та методи. Прихильники ХАМАС не соромляться ненависті на національному ґрунті і сміливо оголошують ворогами всіх євреїв від малого до великого. Прихильники ХАМАС відкрито радіють загибелі некомбатантів, не роблячи жодної різниці між солдатом ЦАХАЛ та цивільним ізраїльтянином.

З самого початку воєнного протистояння ХАМАС мав набагато більшу свободу дій, аніж Ізраїль. Але ця свобода не виникла сама по собі: її подарували хамасівцям багаторічні спонсори та союзники, постачальники грошей та зброї. Іран – безжальна фундаменталістська диктатура, що посідає перше місце у світі за кількістю страт неповнолітніх. Катар – абсолютна монархія, де заборонені політичні партії, натомість узаконені шмагання батогами та забивання камінням. Російська Федерація – держава, чиї внутрішні порядки надто добре знайомі українцям. Кожен із партнерів ХАМАС сповідує приблизно таку саму систему цінностей, що й самі хамасівці. І жоден із партнерів ХАМАС не відмовив хамасівцям у підтримці через печерний антисемітизм та злочини, скоєні 7 жовтня 2023 року.

Таку ж свободу дій в Україні має Росія, і цю свободу їй надають партнери-людожери: Китай, Іран, КНДР.

Диктаторські режими, які абсолютно не залежать від громадської думки, не обтяжені гуманістичними цінностями та готові підтримувати РФ, незважаючи на її воєнні злочини та відкриті заклики до геноциду українців.

Як і російська агресія проти України, протистояння на Близькому Сході підтвердило очевидну істину: якщо вас атакували жорстокі варвари, це не дає вам права на симетричні варварські методи ведення війни. Таке право можуть надати лише союзники-варвари.

Чисто гіпотетично Україна могла б піти шляхом ХАМАС та РФ. Дати волю емоціям і не обмежувати себе в сутичці з екзистенційним ворогом. Забути про міжнародне гуманітарне право і відповідати на кожне звірство тією самою монетою. Не робити відмінностей між комбатантами та некомбатантами. Вважати своїм противником та легітимною ціллю кожного росіянина – незалежно від віку, статі, роду занять та особистого ставлення до путінського режиму. Але всі ці кровожерливі фантазії розбиваються на одне просте питання: а де взяти союзників, які б підтримали війну проти Росії в такому форматі?

Михайло Дубинянський