2023-й – історія хвороб, історія одужань

Навесні 2022-го "Рускій воєнний корабль, іді на х*й" було написано на білбордах, футболках і тролейбусних квитках. Потім був перехідний період: скрізь звучала пісня "Мюслі UA" "Вова, ї*ашь їх, бл*дь". Потім настала епоха "Русні – пи*да".

2023-й закінчується знов на "ІдІ на*уй" – мемом з телеграм-каналів. Уже без корабля. "ІдІ" – у вигляді тризуба. Тепер як привітання і адресоване світу, друзям. "Доброго вечора, ІдІ на*уй", "Доброго, ІдІ на*уй, ранку!"

У 2022-му, на початку війни, по Полтаві стояли білборди: "Встоїть Маріуполь – Встоїть Україна", "Ісус воскрес – Воскресне Україна". Довго стояли й після Великодня, й після того, як Маріуполь пав. Хтось забув прибрати, але зробив добру справу: на них страшно було дивитися і думати. Відверталися, але продовжували думати, і ці думки допомогли потім, через рік.

Минулої зими по всій Україні замість сніговиків ліпили величезні пеніси зі снігу, схожі на ракети. Називали це "народним ППО".

Пів року 2023-го всі були виснажені очікуванням контрнаступу. Усі були, як стиснута пружина всередині. І знесилені цією напругою. Радість змінювала радість, надія – надію, всі жили загальною наснагою, співали "Скоро вже буде Пасха, / наш наступ".

Влітку наснага минула, пружини розтиснулися, ми повернулися до звичайних справ, вплелися в життя, воно додало сил.

Те, що ми приймали за наснагу, виявилося напруженням. Напруження вимотувало.

"На Полтавщині збільшилась кількість пацієнтів із серцево-судинними хворобами".

Під час наснаги ми почувалися погано. Вилізли старі болячки. Артрит. Гастрит. Вегетосудинна дистонія.

Навколо бомби, і ми самі як бомби. Готові вибухнути і вибухаємо.

Сварилися. Розуміючи, що не можна, все одно страшенно сварилися. Роздратування, напругу неможливо було стримати. Розпадалися сім'ї. Деякі потім знову сходилися, коли наснага спала.

Два роки без святкових вихідних. Новорічних, великодніх, різдвяних. Трійці, Дня Конституції тощо. У 2021-му їх було 11.

Дратувала будь-яка скутість, несвобода. Вузький прохід між речами з коридору в кухню. Не сказати те, що хочеться, проситься, промовчати. Необхідність тримати в собі. Ми й так обмежені, поставлені в рамки війною, прив'язані. Тут заборона, там заборона. 

Ні піти, ні поїхати, ні вирватися, тільки триматися і чекати.

Згадую з листа Віки Єленської, моєї дипломниці: "<...> з приводу відчуття життя, мені здається, що я зараз не живу, а терплю, а ось усе закінчиться, і як заживу! Терпіти почала ще на початку пандемії, а все ніяк не закінчується".

Взагалі часто згадую це.

"Порушення психіки через війну в дітей на Полтавщині. Під час медичних оглядів лікарі в 8% дітей зафіксували невротичні стресові розлади. У більшості вони з’явилися через початок повномасштабної війни". 

І це в тиловій Полтаві.

"На 03:57 відомо, що РФ завдала шість ударів по Холодногірському та Шевченківському районах Харкова, – повідомив керівник ОВА Синєгубов. – Попередньо – ракетами С-300. Поранення отримала 36-річна жінка. Медична допомога їй надана на місці. Ще один поранений — 25-річний чоловік, з вибуховими травмами госпіталізований до лікарні". "Зафіксовано влучання у дитячий майданчик. Пошкоджені житлові будинки, заклад освіти, 26 авто".

Вранці в класному чаті:

"Можливо, Діана сьогодні запізниться. Заснули тільки під ранок".

"Доброго ранку, Лізи теж не буде на першому уроці, а може, і на другому".

"Доброго ранку, Поліни на першому уроці не буде, пів ночі пробігали".

Вчителька відповідає: "Любі".

""У 90% українців є хоча б один із симптомів, що вказує на те, що без психологічної допомоги не обійтися", — міністр охорони здоров'я Ляшко. За його словами, населення страждає на розлади психічного здоров'я на тлі важкої війни та постійних обстрілів".

"Бахає", "бухає", "букхає", "грюкає", "гупає", "їбурє" – хто як чує, які слова знаходить і що в них вкладає, які почуття. Діапазон почуттів невеликий, від страху до ненависті, але концентрований.

У телеграм-каналах меми: "Проблема не лише в тому, що ми ї*анулись. А в тому, що коли все закінчиться, ми вже ніколи не роз’ї*анимося назад".

Не повторити Стефана Цвейга, чудового світлого письменника, лірика, надоптиміста, який втратив оптимізм. Втік з Австрії до Лондона; коли німці готували вторгнення в Англію – через море до Нью-Йорка; потім ще далі – до Ріо-де-Жанейро, і коли втекти вже було нікуди, у похмуре 22 лютого 1942-го, коли Гітлер, здавалося, перемагав увесь світ, отруївся вероналом, втративши останню надію. Отруїлися разом із дружиною, взявшись за руки. Є фотографія, де вони лежать поруч, ніби заснули, до перемоги.

Передсмертний його лист закінчувався словами: "Усім моїм друзям — привіт! Хай вони побачать світанок після довгої ночі. У мене не вистачило терпіння, я йду першим". 

Він так і залишився оптимістом, хоча вже й без "над-". В одному попередньому листі, жовтня 41-го, пише: "Жах, який у мене викликають нинішні події, зростає до нескінченності. Ми тільки на порозі війни, яка по-справжньому почнеться <...>. Досі я завжди говорив собі: протриматися всю війну, потім знову почати <…>". 

За чотири доби до смерті: "Ви знаєте, яку втому від життя відчував я відтоді, як втратив свою батьківщину, Австрію, і не міг віднайти справжнє життя в роботі, живучи кочівником і відчуваючи, що старію – більше від внутрішніх страждань, ніж від віку".

До першої серйозної поразки німців у березні 42-го залишалося трохи. Додало б йому сил.

Усвідомлення того, що ти в п'ятдесят, шістдесят років залишився без нічого. Без дому і грошей. Сил і здоров'я. Рятуючи і рятуючи своє життя. Ховаючи його від смерті. Так навіщо воно.

Коли Цвейг укоротив собі віку, йому було шістдесят.

Тил просякнутий болем – своїм і фронту.

Кожен день у "Суспільне Полтава": "Захисники України Микола Литвин та Сергій Борсук із Полтавщини загинули на війні". 

Змінюються імена. Чотири, три, п'ять. Те саме – в "Суспільне Харків". У "Суспільне" всюди.

Я запитав у Андрія, Андрій з першого дня на війні, стояв на окружній Харкова, відстояв, потім під Бахмутом, поранений, госпіталі, знову війна, – як він тримається весь цей час. "Потрібно бути фаталістом. Налаштувати себе на фаталізм".

Носимо в кишені таблетку йодиду калію. Вжити відразу після ядерного вибуху. Дочці Наді – півтаблетки. Потрібно сховатися в закритому приміщенні, заткнути щілини. Ми знаємо ці правила. Я їх учив ще в старших класах. Тридцять п'ять років тому. Йодид калію нам тоді не видавали. Атомна війна була ефемерною, але страшною. Тепер ми її не боїмося, хоча вона близько. "Атомна бомба" звучало моторошно, тепер її називають "ядеркою". Смерть від атомної бомби не страшніша за смерть звичайну.

2023-й – це історія хвороб. Але історія хвороб – це історія одужань.

Надя – Лотті, яка жалібно рознявкалася восени від "весняного призову": "Ну що ти жалуєшся, все ж добре, прильотів не було. Усі живі".

"У Шишацькій та Кобеляцькій громадах планують відкрити центри життєстійкості, де надаватимуть комплексний психосоціальний супровід жителям громад. Робота закладів буде спрямована на підтримку та зміцнення психічного здоров’я людей".

Минулого року були пункти незламності – для підзарядки телефонів і випити гарячого чаю. Минулого року було важче, але простіше.

У полтавській "Аврорі" з'явилися "Товари, яких не існує". Порожні коробочки різної величини та кольорів. "Тут міг бути Крем для рук з ефектом підтримки", "Тут могла бути Піна для гоління з відчуттям контролю над власним життям", "Тут могла бути Туш для вій для погляду на себе з любов’ю", "Тут міг бути Пластир, який допомагає загоювати рани травматичного досвіду". Центр допомоги врятованим. Усередині листок, куди звертатися, з історією Тетяни. "Я навчилася дозволяти собі відчувати тривогу, а не боятися цього відчуття. Я маю право відчувати лють".

Коробочки – для тих, "хто зазнав сексуального насильства, зумовленого війною". Але беруть багато хто. Я взяв.

У тексті "Під бомбами", що написаний у Харкові в березні 2022-го, у мене була главка "Що залишається". Перелічувалося те, чим я жив тоді. Хоробритися, ділитися, спілкуватися, допомагати. І чекати. Перемоги.

"Що залишається", те залишається. Хіба що ще "більше гуляти". У Харкові, під бомбами, це було неможливо.

Закінчується 2023-й боями за ялинку. Полтавська міськрада не встановлює власним коштом, меценат дає гроші – виходять із плакатами "Я не хочу ялинку", "Ні ялинці! Гроші на ЗСУ", "Хтось у полоні свят, а хтось у полоні на свята".

Надя намалювала "Невдале Різдво". Розвалений сніговик під деревом, не ялинкою, з голими гілками і гірляндами, кульками на ньому. Але кульки дуже веселі. Різнокольорові. І гірлянди. Сніг лапатий, Надя каже – не вийшов. Теж веселий. За настроєм – не найневдаліше Різдво. 

Вікна, вікна горять. І не видно будинків. Вікна горять самі по собі.

Андрій Краснящих

Джерело: Українська правда