Ольга ПІВДЕННА: Поперек горла...

- Щось Семенівни у дворі вже давненько не видно, - зазначила Алла, озираючись на вікно квартири на першому поверсі.

- Ага, - погодилася з нею Раїса, і по хвилі додала: - Тижнів зо два...

- І правда,- підтримала розмову Тетяна, - Ото як Сонька влаштувалася на роботу в паспортний стіл, я її й не бачила. Питала у Наталки, чого це мати останнім часом не виходить надвір, так вона лише зиркнула сердито, мовляв, яке ваше діло, а потім нехотя, крізь зуби, сказала, що не випускає, бо та вже згубила ключі від розуму...

Після цих слів жінки мовчки, але багатозначно перезирнулися. А Ольга про себе подумала - воно й не дивно у цій ситуації, але вголос не сказала нічого, від гріха подалі. Посиділа у гурті для годиться ще кілька хвилин, а потім рішуче встала: "Піду вже. А то й хліб розберуть, поки я виберуся".

Лавочки біля середнього під'їзду їхньої триповерхівки були ніби медом намазані. Тут, не зважаючи на пору року, погоду чи час, завжди хтось сидів. Зранку й до вечора "засідали" пенсіонери, а пізніше, інколи аж до ранку, молодь.

Збігалися з сусідніх вулиць чомусь саме сюди і своїми голосними розмовами та музикою з телефонів нерідко заважали спати усім мешканцям. Як їх не розганяли - нічого не допомогало, все одно збиралися тут. Щоправда після окупації посиденьки молоді як ножем відрізало - багато повиїжджало, а ті, що лишилися, ретельно виконували умови комендантської години.

Що ж стосується пенсіонерів, то вони, незважаючи ні на що, звичної процедури щоденних "засідань" дотримувалися неухильно. Тут обмінювалися новинами, обговорювали сімейні проблеми - і не тільки свої, а й сусідські, не обминали увагою і перипетії життя близьких і далеких знайомих. Аякже! Війна війною, а обід за розкладом і пересуди про всіх і вся ніхто не відміняв.

Ольга цуралася цих посиденьок, проте відкрито ніяких ознак свого ставлення до них не проявляла, завжди робила вигляд, що охоче б приєдналася, але наразі має невідкладні справи. Втім, і кількох хвилин на лавочці їй вистачало, аби бути в курсі всього того, що тут саме обговорювалося.

От і зараз, простуючи звичним маршрутом до найближчого магазину, думала про те, що почула про Семенівну.

Вона з донькою та онукою жила в їхньому будинку не так давно. Років п'ять тому переїхали. Чоловік несподівано помер, а без нього стало важко утримувати оселю і присадибну ділянку та город в належному стані. Наталка з Сонею поралися в основному в домі, а обробляти чималеньку територію у Семенівни вже не було сил. Ото й поміняли будинок на квартиру.

Зробили гарний ремонт та й зажили. Онука закінчила школу і поїхала в обласний центр вчитися в інститут - мала хист до іноземних мов. Наталка ходила на роботу - працювала помічницею в судді, а Семенівна порядкувала на кухні та на клаптиках землі навпроти під'їзду і попід вікнами. На одному насадила квітів, а на іншому - зелені, щоб було що свіженьке покришити в салат чи в борщ. Раз, а то й двічі на тиждень, вона брала "кравчучку" і ходила скуплятися на місцевий ринок та в магазини.

Зустрічаючись з нею чи то в дворі, чи десь на вулиці, Ольга завжди зупинялася погомоніти - цікавилася самопочуттям, щоденними турботами. Семенівна, завжди привітна і усміхнена, охоче підтримувала розмову - ділилася рецептами страв, чи досвідом по догляду за квітами, а то й хвалилася успіхами онучки у навчанні, яка виросла не тільки красунею, а й неабиякою розумницею, тож їй було чим і потішитися, і погордитися.

Для Ольги Семенівна - наочний взірець наслідування, не кожен може в 94 роки так виглядати і триматися! Мовчазне захоплення і повагу викликало не тільки це, а й її вірність рідній мові. У вщент зрусифікованому селищі, де скрізь, навіть у державних установах, говорили російською і була лише одна українська школа, вона спілкувалася мовою, яка, як найдорожчий спадок, дісталася їй від батьків і стала оберегом душі на непростих стежинах життя.

Гідність. Непоказна, але міцна і непохитна гідність була основою особистості цієї звичайної, простої жінки поважного віку. Таким був і її чоловік.

А от найменша донька в батьків не вдалася. Закінчивши школу, Наталка подалася до вишу на факультет російської мови і літератури. Проте вчителювати не захотіла і поміняла декілька місць роботи, аж поки не прибилася до суду, там отепер і працювала.

З особистим життям у неї теж не склалося. Перебувала якийсь час у цивільному шлюбі, але як тільки завагітніла - відразу вказала чоловікові на двері. Тож Соню ростила сама. Хоча, сказати по правді, навряд би з цим справилася належним чином, якби не допомога матері, яка все життя пропрацювала в місцевій лікарні медсестрою, адже дівчинка з народження була хворобливою.

Соня отримала диплом якраз в період повномасштабного вторгнення росіян на нашу землю. Могла залишитися в обласному центрі, який хоч і став прифронтовою зоною, але, попри щоденні обстріли, залишався вільним. Звідси можна було поїхати будь-куди в більш безпечне місце, але вона повернулася додому, в селище, окуповане в перший же день ворожої навали. А вже наприкінці літа, за порадою матері, влаштувалася працювати в паспортний стіл. Це було її перше робоче місце.

Дивний збіг обставин - онука вийшла на роботу, а бабуся перестала виходити з дому... Причому напередодні на самопочуття аж ніяк не скаржилася... Завжди стримана і виважена в оцінках, Семенівна ніяк не проявляла свого ставлення до окупації. Лише одного разу у розмові з Ольгою сумно зітхнула: "І подумати не могла, що доживу до такого..."

Десь через тиждень після цього Ольга виїхала. Кинула все і поїхала... І вже там, на вільній від рашистів землі, дізналася, що Семенівна своїми ногами з квартири так і не вийшла. Сусідка розповіла, що вона буцім-то спочатку відмовилася розмовляти, а потім їсти і пити. Так мовчки за кілька днів і прибралася з цього світу. Мабуть, поперек горла стали їй продукти, зароблені онукою в окупантів.