"Morituri te salutant!"

Суспільні, політичні, інтелектуальні, мистецькі процеси останнім часом неймовірно прискорилися.

Відносно відсторонене споглядання цих процесів (наскільки це можливо) знову і знову повертає мене до начебто знаної досвідченій інтелектуальній спільноті теми народження/розвитку/розквіту/занепаду/смерті величезних історичних культурно-цивілізаційних формацій.

Завжди можемо подибати мотив "інтелектуального/релігійного Великого початку", "Золотої епохи", "занепаду релігійної чи інтелектуальної ідеї", "смерті Бога".

Ще Геракліт (Ἡράκλειτος ὁ Ἐφέσιος, бл. 540 – бл. 480 до Р.Х.) (в нашій европейській традиції) почав з того, що засвідчив занепад Великої традиції і пішов від свого царського призначення у власне філософсько-пастуше дисидентство.

Платон (Πλάτων, 428/427 чи 424/423 – 348/347 до Р.Х.) так само вважав, що живе в часи занепаду. І не лише з огляду на те, що жив, так би мовити, у "часи після загибелі Атлантиди", але й у часи морального релятивізму. У базовій, з огляду на політологію, роботі "Держава" він з печаллю описав коловорот політичних режимів, який є прямим наслідком морального зубожіння суспільства від аристократичного – коли влада належить найкращим/обраним, до тимократії – заснованої на необмеженому честолюбстві та марнославстві (і тут на сцену виходить Дональд Трамп (Donald John Trump, 1946)), а звідти недалеко і до олігархії – влади невеликої групки багатіїв (вітання Леоніду Кучмі (1938) і створеному ним режиму). Звісно, Платон бачив і демократію як реальний факт сучасного йому суспільства в Атенах, хоча прогнозував і те, як вона скочуватиметься не лише у вище перелічені режими влади, але й у тиранію (як у сучасній Росії з її безконечними лєніними-сталіними-путіними).

Чи не всі християнські мислителі та діячі докладали всіх зусиль для того, "щоб повернутися до-" – до Золотої епохи ще живого Христа та його апостолів, а врешті реалізувати це повернення у жертві добровільної смерті, щоб у філософічно-метафізичному сенсі "упокоїтися на лоні Авраамовому", тобто повернутися у Золоту і досконалу епоху (чи стан людини).

Про тисячне проголошення циклічності світу та "смерті Бога" Фрідріха Ніцше (Friedrich Wilhelm Nietzsche, 1844-1900) і говорити годі.

У дещо старомодній, як на теперішні часи, формі більш дохідливо на прикладі головно західноевропейської культури/цивілізації те саме продемонстрував і Освальд Шпенґлер (Oswald Arnold Gottfried Spengler, 1880-1936) у своїй базовій роботі "Занепад Европи" (Der Untergang des Abendlandes, 1918, 1922).

Мартін Гайдеґґер (Martin Heidegger, 1889-1976) продовжив і Геракліта, і Ніцше, а в чомусь і Шпенґлера. Він самою суттю свого філософування, а в чомусь, мабуть, і суспільно-філософської практики, зробив мотив пошуку першоджерел европейської культури – а отже й етос героїчного прориву до цього першоджерела, до Золотої епохи причетності до нього. Його філософування аж ніяк не було і не є відстороненим розумуванням у вежі зі слонової кості. Якраз він і прагнув сягнути того πρᾶξις.

І не лише Великих, але і мене скромного вже рочків з тридцять переслідує той самий мотив. У різних обертонах, звісно. Свого часу я сформулював його для себе як постійне народження та помирання трансцендентної ідеї – Бога, якщо хочете, а так насправді – то живої, справді живої трепетної віри у нього, й отримав наступну послідовність народжень і смертей наших европейських осірісів: Сатурн – Зевс/Юпітер – Христос... А що далі? А далі занепад християнства, "Смерть Бога"... Постмодернізм, якщо говорити про стильове оформлення цього занепаду, який може набирати різних форм: від еллінізму, пізньоримського занепаду – до бароко/рококо, еклектизму ХІХ сторіччя, сецесії та власне постмодернізму, який їх усіх типологічно об'єднує. Самоцитата: "Починаючи від Гьольдерліна та Ніцше, багато наших сучасників попереджали, що наша епоха є епохою після смерті Бога. Старі боги відійшли, натомість іще не настав час, аби прийшли нові – пише Гьольдерлін. Це епоха Ночі Світу. "Mit diesem Fehl bleibt die Welt der Grund als der gruende aus... Das Weltalter, dem der Grund ausbleibt haengt im Abgrund / У світу, в якому немає Бога, вислизає ґрунт під ногами... Епоха, яка втратила ґрунт, сповзає у безодню", – пише Гайдеґґер (2.265) по суті перефразовуючи відоме – "Gott ist tot/ Пан помер" – Ніцше". (1)

І тут знову ж, вибачте, посилаюсь на самоцитування і статтю 1999 року "Зауваги на тему постмодерну як цивілізаційної кризи (до моделі циклічного розвитку европейської цивілізації) ". (3)

Все це мало б вигляд філософічно-філологічних витребеньок високих інтелектуалів (і значною мірою до певного моменту так і є, скажімо, для мене), якби брутальна дійсність не ввірвалася у моє/наше сьогодення і не почала російськими солдатськими чоботиськами чавити тендітні грона моїх/наших інфантильних ілюзій.

Наші европейські (і наше напівевропейське) суспільства більш ніж пів століття перебували у штучно сконструйованому більш-менш стабільному світі, який тримався на крихкому трансатлантично-совєтському балансі сил. За інерцією ця ілюзія залишалася у фактичному стані, а головно – у свідомості европейської спільноти ще майже чверть століття після краху совєтського проєкту.

Події останніх кількох років – можливо тому, що вони безпосередньо торкнулися саме України, а отже кожного з нас безпосередньо – почали повертати мене до тверезого споглядання того, що діється довкола нас. Бо того, що росіяни робили з Алеппо, ми, звісно, не бачили... Сьогодні ухилитися в майю, буддійське затуманення свідомості не вдасться (санскр. माया, māyā, букв. "ілюзія", "видимість") – крилаті ракети з садистичним ентузіазмом довалюють рештки наших "тихих світів", і Буча тому свідчення...

А тому, прокинувшись, починаєш тривожно оглядатися довкола і ставити безглузде, з огляду на невідворотність історичного процесу, запитання: а що ж діється, а чому саме тут, в Україні, а чому саме тепер, а чому саме зі мною/нами, бо ми ж бо не винні, ми нічого злого не зробили – і далі за текстом... І не розуміємо, що Невідворотне не потребує нашої вини. Воно безвідносне і дійсно невідворотне. Але якщо ти спиш, то тобі сниться...

Проте, як на мене, то таке "тривожне оглядання" – не найгірше, що з нами сталося. Це наш шанс хоч якось зорієнтуватися у бурхливих водах, в які ми потрапили.

Мало того – ми, українці, які в Україні сущі і беруть участь в її долі, насправді є у привілейованому стані порівняно з більшістю посполитих мешканців евроатлантичного світу. Бо може статися так, що їх як Аларіх (Alaricus, 370 (?) -410) останніх римлян, вже "в огні, окрадених, збудять". Здається, що деякі з нас, українців, починають просинатися від глибокої метафізичної летаргії – й у разі остаточного краху "тихих світів" нашого евроатлантичного світу принаймні дехто з нас не спатиме... На добре це чи на зле, не знаю... Сумнівне видовисько – спостерігати падіння Риму...

Це, звісно, парадокс – але немає такої біди, яка б не надавала певного шансу. Шансу неоднозначного, звісно. Бо для багатьох крах цих "тихих світів" у летаргії, можливо, є й кращим виходом. Мало хто має силу та відвагу дивитися на все довкола у повній свідомості тих, що йдуть на смерть. Стоїком наших часів може бути не кожен... Це доля не те що відважних чи сильних – це печальна доля тих, хто не є метафізичною сомнамбулою, не спить наяву... Здається, між нас є такі... Чую, як вони перегукуються, немов кулики у полі... Полі, огорнутому майєю, туманом, опіумом добробуту і миру...

Хтось скаже: тож бийте на сполох – може й инші прокинуться. Та проблема у тому, що не всі народжені з даром чути розпачливі сполохи метафізичних дзвонів. Вони далі спатимуть і бачитимуть сни. Проголосують за мир, за синє небо... Ті, хто чує, і так чують...

Проте відійдімо на якийсь час від поетичної метафорики і пориньмо у м'ясиво реальності.

На наших очах розгортається суспільно-політичне дійство протистояння різного роду світових автократій (як-от Китаю, Росії, Ірану etc.) та евроатлантичного світу в цілому (а це не лише Европейський Союз + його сателіти, як-от Україна, США +, але і Японія, Південна Корея, Тайвань, Австралія, Нова Зеландія etc).

І це протистояння оголило м'ясиво реальності з усією прямотою.

Донедавна ми не зовсім адекватно розуміли, в якому світі живемо, в якій суспільно-політичній формації, наскільки ця суспільно-політична формація (а йдеться про евроатлантичний світ у найширшому його розумінні) є ефективною, на якій зі стадій розвитку (в парадигмі народження-розвиток-розквіт-занепад) вона на даний момент перебуває.

Для того, щоб це самим собі більш-менш адекватно пояснити, можемо вдатися до не таких нових, звісно, що штучних, проте все ж щось пояснюючих конструктів – починаючи з прастарих конструктів Аристотеля, через Шпенґлера аж до наших сьогоднішніх розумувань.

Але почнімо не з Платона за хронологією, а з Шпенґлера. Звісно, розгорнута метаметафора Шпенґлера сьогодні виглядає дещо застарілою (хоча не такою старою, як філософування, скажімо, Геракліта), щоби стати непереборною класикою чи істиною.

Так-от, Шпенґлер бачив розвиток культури/цивілізації не так, як пробував сам для себе представити я. Я представляв його як циклічне, проте все ж неперервне народження-помирання Бога (для когось це метафора, а насправді так не мало би бути) або ж знаходження-втрату метафізичної єдності з чимось Сокровенним, яке не лише по-новому запускає процеси життя культури/цивілізації, а й, що головне, надає цій культурі/цивілізації сенсу, визначає метафізичну мету, до якої вона стремить.

Натомість розвиток культури/цивілізації Шпенґлер бачив саме як послідовність культури, яка народжується і розвивається, а потім, втративши метафізичну єдність зі своїм Сокровенним, по суті застигає, роговіє у вигляді все пустіших і безглуздіших ритуалів – і тим самим перетворюється у цивілізацію. Це можна продемонструвати дихотомією давньої Греції та Риму. Давня Греція була, що б там не говорив Геракліт, генератором пов'язаної зі Сокровенним культури, боги греків були більш ніж живі, вони жили у сьогоденні. Тоді як насправді варвари римляни ритуалізували й омертвили грецьку культуру, перетворивши її на справді дуже розбудовану цивілізацію. Тому то і не було, попри всі заперечення, серед римлян справжніх, пов'язаних із Сокровенним філософів. Проте серед них було безліч блискучих цивілізаторів, законотворців – досі живемо значною мірою за їхнім кодифікованим правом. Досі наслідуємо їх навіть у цивілізаційних матрицях – згадаймо безліч Капітоліїв, Сенатів та конґресів по всьому світу, і, що важливо, в осерді сучасного світу, в Римі наших часів – США.

А тепер задаймося запитанням: що ж саме складає суть нашої сьогоднішньої епохи – культура чи цивілізація?

Повернімося до визначень: культура – це живий процес творення нових сенсів, який відбувається у сув'язі чи за присутності живого зв'язку з джерелом цих сенсів, який, знову ж метафорично, назвемо Сокровенним.

Натомість цивілізація – це впорядкування, збереження, муміфікація, якщо вас не разитиме це слово, вже наявних сенсів у вигляді різного роду регуляцій, як-от права, технічних норм, суспільних практик: від ширини та якості доріг – до стандартів харчових продуктів.

У цьому сенсі такі суспільно-політичні формації, як Европейський Союз чи США, безсумнівно є феноменами не культури, а цивілізації. Це високоорганізовані цивілізаційні проєкти.

Однак саме те, що вони вже дуже далеко відійшли від свого культурного праджерела (ним, за однією версією, є живе, ще трепетне християнство – саме як практика, а не як метафора чи ритуал) і повністю ороговіли в своїх регуляціях, які лише імітують зв'язок із праджерелом, то постає питання – на якій власне стадії розвитку цивілізації ми знаходимося? Якщо на ранній – то ще маємо відблиски праджерела, як от отці-зачинателі Сполучених Штатів і "підписанти Декларації незалежності", "творці конституції" – Бенджамін Франклін (Benjamin Franklin, 1706-1790), Джордж Вашинґтон (George Washington, 1732-1799), Джон Адамс (John Adams, 1735-1826), Томас Джефферсон (Thomas Jefferson, 1743-1826), Джон Джей (John Jay, 1745-1829), Джеймс Медісон (James Madison Jr.,1751-1836), Александер Гамільтон (Alexander Hamilton, 1755-1804). Спеціально перелічую цих достойних людей, щоб відтінити їхніх сьогоднішніх спадкоємців Джозефа Байдена (Joseph (Joe) Robinette Biden, Jr., 1942), Дональда Трампа й очільника Конґресу, який ніяк не знайде часу розглянути та затвердити фінансування для України, щоб вона могла оборонятися, а водночас практикуючого ревного християнина Майкла Джонсона (James Michael Johnson, 1972). Коли Путін демонстративно розстрілює Київ, на жаль, Конґрес зі своїм очільником святкує Різдво... Той факт, що ми живемо в епоху, страшно сказати, помираючої живої християнської традиції, мабуть є таємницею Полішинеля. І поодинокі острівці віри лише відтіняють цю і так не надто приємну картину сучасного нам світу...

Правда, за иншою версією, яку репрезентують Фрідріх Гьольдерлін (Johann Christian Friedrich Hölderlin, 1770-1843), Йоган-Вольфґанґ Ґете (Johann Wolfgang von Goethe, 1749-1832), Фрідріх Ніцше і, як останній відчайдух, Мартін Гайдеґґер, таким праджерелом є досократова Греція.

Не будемо входити у цю суперечку – вона не є предметом даного есе. Для нас важливо зрозуміти, що культура – це сув'язь із метафізичним праджерелом, а цивілізація – це кодифікація культурних практик і ороговіння культури.

Тому на даний момент для нас важливо погодитися з трьома пунктами:

• евроатлантичний світ є не стільки генератором культури, скільки кодифікатором цивілізації;

• евроатлантичний світ втратив живий зв'язок зі своїм праджерелом, байдуже, чи з поганським первнем досократиків, чи з юдейським первнем християнства;

• евроатлантичний світ знаходиться на дуже просунутій стадії цивілізаційного розвитку, а отже якщо не саме зараз доходить свого цивілізаційного вичерпання, то дуже до нього близький.

Отож ми не справді ревні християни, як би цього не вдавали, ми не підемо заради правди віри і ближнього свого у пащу лева десь на стадіоні у Батон-Ружі (Baton Rouge, Bâton Rouge) – столиці рідної Майклу Джонсону Луїзіани. Бо ж Різдво... І тут мені, з огляду на співзвучність, з сумом пригадався такий веселий колись Мулен Руж (Moulin Rouge) – як весело все було і якою нудьгою обернулося.

Але і поганами нам уже не бути, незважаючи на естетські, насправді смішні потуги новоявлених поган в особі Гайнріха Гіммлера (Heinrich Luitpold Himmler, 1900-1945) та його Чорного ордена СС Аненербе (Ahnenerbe) у замку Вевельсбурґ (Wewelsburg).

Все було б смішно, якби за всіма цими муленружами нашої епохи не стриміла відкрита безодня... Не маймо ілюзій – вона відкрита і чекає на нас усіх. Разом із Майклом Джонсоном з Луїзіани. Хоча він цього не знає.

Ну, звісно, без колективного Джо Байдена і навіть колективного Олафа Шольца (Olaf Scholz, 1958) Україна не витримала б двох років кривавої війни з новою віссю авторитарних режимів. Тому ми, природно, повинні бути і є дуже вдячні народам країн, які нас підтримують. Це потрібно окремо підкреслити, попри критику млявості та неадекватності, яку демонструють начебто лідери цих народів.

Але з иншого боку саме триста (тисяч) українських спартанців тримають вузький перешийок (десь близько 3700 км) під сучасними Термопілами, обороняючи той самий евроатлантичний світ від нової навали варварів зі Сходу.

То де саме ми перебуваємо у своєму цивілізаційному розвитку: ближче до середини розвитку цивілізації, ближче до праджерела, до отців-засновників США – чи ближче до занепаду Риму, до Нерона (Nero Claudius Caesar Augustus Germanicus, 37-68) і врешті до остатнього римлянина Боеція (Boethius, 480-524)?

Ось це неначе спекулятивне й академічне запитування насправді надзвичайно істотне. Його можна збаналізувати і поставити у політично-прикладній площині та перспективі. Яка перспектива нашої евроатлантичної цивілізації (ЕС+ разом із США+) після гучних, симптоматичних провалів нашої спільної (подобається це комусь чи ні, як-от Франції) політики в Ірані (1978), в Іраку (2003-2011), у Сомалі (1993), в Афганістані (2021)?...

Після розмашистих спекуляцій a la Spengler можемо перейти до умоглядних конструктів Платона, які він окреслив у своїй книзі "Держава" (Πολιτεία). Звісно, Платон хотів розробити основи ідеальної держави. Однак як відповідальний мислитель бачив неминучість трансформації демократії (а саме в демократичну форму втілився наш евроатлантичний світ) в олігархію та тиранію.

Саме в цей момент як троль із табакерки вистрибує новоявлений трикстер Дональд Трамп. Звісно, що нам, українцям, потрібно зберігати щодо нього повну лояльність, бо з чималою ймовірністю він може стати наступним президентом США. Але це стосується радше наших політиків і політологів. Натомість вільні мислителі можуть і повинні проявити відповідальність не так перед політикою, як перед сумлінним осмисленням суспільно-політичних процесів, що розгортаються перед ними.

Отож у США ми маємо найбільш розбудовану і збалансовану демократію у світі. Чудесно! Однак події останніх місяців показали, що насправді, попри всі баланси та стримування, курс держави визначають не Конґрес чи Сенат, не президент і навіть не Верховний суд, хоча все відбувається у рамках "демократичних" процедур, а одна людина. І нею є несистемний політик, по суті трикстер – Дональд Трамп (йому б це визначення, напевно, сподобалося).

Та що там курс США – на наших очах одна особа, Дональд Трамп, визначає долю світу. На жаль, не Джо Байден, який ну ніяк не наважиться стати історичною, а не політичною фігурою. Ну ніяк він не може вибрати, чи безнадійно хапатися за своє друге президентство (дай то Бог), чи рятувати загрожений евроатлантичний світ. Всім уже остогидло постійне повторення того, що маємо справу з поставанням на наших очах бінарного світу – от тільки полюсами цього світу на цей раз мали б стати США та Китай. Про це ми били у дзвони ще чверть століття тому (4). Намарно...

Однак що робив (і, можливо, робитиме) Трамп? Він, відповідно до своєї популістської постави, вирішив кинути США у самоізоляцію – "зробім Америку великою" (Make America Great Again). Відречімся не те що від світу поза Америкою, від усяких там Україн, але навіть від сучасної Давньої Греції, яка протягом століть поставала у вигляді старенької тепер Европи. А ще – віддавши Росію Китаю. А ще – кинувши безсиле ЕС на поталу Російській Федерації. Не знаю, чи цього разу, якщо стане президентом, він знову почне руйнувати і так охляле, як виявилося, НАТО – неначебто Сенат заборонив йому одноосібно виходити з НАТО. Ну то він прийме це рішення не одноосібно, важлива сама тенденція – а вона заявлена ще за першої каденції.

Популістські, охлократичні тенденції навіть у США проявляються все більше. Що й казати про Угорщину чи Італію etc... Але на жаль тенденції навіть не популістські, а ще гірші. Як називається режим, в якому рішення приймає одна людина? Одразу попереджаю – це не Верховна Рада України... Так, під куполом Капітолію все ще збирається чимало самозакоханого люду, однак фактичний стан на сьогодні полягає у тому, що рішення прийняла одна людина...

Дедалі більше у нашому евроатлантичному світі під ревище очманілого від дармового вина і хліба охлосу зростає запит на такого спочатку милого, такого ковбойського, такого "свого" кандидата... Нерона – міцного хлопця на тлі нерішучих капітолійських пустодзвонів. І знову Платон: "У перші дні та в перший час свого правління тиран посміхається всім, хай хто б йому зустрівся, а про себе стверджує, що він зовсім не тиран; він дає багато обіцянок приватним особам і суспільству..." Але з часом "тиран, якщо він хоче втримати владу, мусить послідовно вбивати своїх критиків, поки не залишиться в нього нікого ані з друзів, ані з ворогів, хто був би бодай на що-небудь спроможний". Це ще не про Трампа, звісно, але про Аляксандра Лукашенку, Владіміра Путіна...

Світ якось непомітно скотився від демократичного ентузіазму початку 1990-х у безнадію та безвихідь – приречено зсувається у бік не то популізму, не то авторитаризму... А може і взагалі політичного самовбивства, як-от Польща, яка, з огляду на своє вже зовсім маломістечкове політиканство, не може дати собі раду з якимись там перевізниками чи фермерами – бо, мовляв, демократія... Очевидно, протверезіння прийде тоді, коли російські танки знову дійдуть до Вісли. Чи Польща сподівається зі своєю теперішньою армією їх самотужки зупинити? Ну-ну... Де ж тут хоч якісь ознаки державницького мислення?

На початку свого правління Нерон демонструє праведність. Але потім дивачіє. По Трампу чи Путіну це добре видно. Нерон хоче одночасно стати переможцем усіх чотирьох змагань загальногрецького масштабу – Олімпійських, Істмійських, Немейських і Піфійських ігор: історія Путіна і стерхів, Трампа і його безконечних сексуальних змагань. І врешті-решт Нерон удостоюється вінця переможця навіть у тих видах спорту, де він узагалі не брав участі. Зрештою Нерон отримав 18 тисяч вінків. Ну чим не Трамп у фільмі "Сам удома"? Бо ж насправді це він був головним героєм того світового блокбастера. І досі є ним... При цьому він є наразі головним героєм і того блокбастера, який називається світовою політикою. Трамп – найкращий, просто the best!

Скажете – перебільшую. Ну, звісно! Але я не винен – трек мого ледь блимаючого у потемках сучасності мислення раптом вивів мене на такі дивацькі міркування. Зрештою, судіть самі...

Однак нас продовжують цікавити не такі дрібні політиканські теми. Ми розпочали з розмашистих мазків, малюючи образ сучасності. Повернімося до трьох попередніх тез, щодо яких можемо погодитися, а можемо і не погоджуватися. Якщо погоджуємося, то ми вже пережили зеніт слави та сили класичного Риму. Ми небезпечно далеко віддалилися від першоджерел і можемо ґвалтувати весталок чи підпалити Рим – знову ж пригадаймо нашого трикстера Трампа... Варвари вже не те що гупають, а валять у стіни лімесу – їхні крилаті ракети заввиграшки райзують священною територією Риму (в цілому НАТО та Польщі чи Румунії). Путін, як Аларіх, пробує поставити в США нового цезаря, щось на кшталт маніпульованої ним маріонетки Приска Аттала (Priscus Attalus, бл.416). А у них, бач, Різдво...

Боецій, останній римлянин, сховався/втік у християнство – бо він не лише останній римлянин, а й перший християнин серед великих того часу. Але у нас наразі не видно на горизонті того нового християнства, тієї "благої вістки", яка могла б метафізично порятувати всіх нас. Ну ж не Ґрета Тунберґ (Greta Tintin Eleonora Ernman Thunberg, 2003) все-таки... Здається, що ми ще не дійшли в своєму занепаді до часів Боеція. Фундаменти старої евроатлантичної цивілізації хоча й потріскали, але ще не розсипалися. Тому доля наша не така світла, як у Боеція. Ми мусимо йти уділеним нам шляхом. А він видається не такий, як ми очікували... Зрештою, наша вина – просвіт свого шансу ми проминули ще на початку 1990-х...

Якою мала би бути і можлива наша постава у всій цій веремії? Знову звертаємося до римської історії. У передчутті варварів й усвідомленні своєї відірваності від першоджерел останні римляни могли стати тільки у поставу стоїцизму – єдиної філософічної постави, яка в такій ситуації доречна і можлива.

Останні з некарикатурних імператори (!), відчуваючи дрижання стін лімесу, не могли не стати першими серед стоїків – Марк Аврелій (Marcus Aurelius Antoninus Augustus, 121-180): "Роби, що повинен, станеться, що судилося".

Особливо це стосується долі нас, українців, – і саме нашого покоління українців. Наша доля дуже важка. Ми опинилися на скрайку евроатлантичної Ойкумени, але за офіційними межами лімесу – стіни, яка відділяє цивілізований евроатлантичний світ (Перемишль) від диких пущ поза ним (Львів та Київ). Така реальність, якою б дикою вона кому-небудь не видалася.

Здається, що після двох років війни навіть ті, що убезпечилися стіною НАТО, ті, що у Перемишлі, зрозуміли, що насправді їх захищає не ілюзорна стіна (5 стаття договору НАТО), а ті українці – і воїни, і цивільні – що відбивають ворога перед нею.

Стаття 5 договору Північноатлантичного союзу передбачає, що напад на одного учасника НАТО є нападом на усіх його членів і викликає відповідь усіх держав – членів Союзу. Рішення щодо застосування 5 статті НАТО ухвалюється після консультацій між учасниками блоку. Боюсь, що консультації припадуть саме на Різдво, і НАТО піде святкувати, тоді як варвари доходитимуть до Вісли...

А наразі українці вибудували не ілюзорну, паперову, а справжню криваву стіну зі своїх тіл... Варвари гатять у цю стіну, а всі ми (не лише ті, що на фронті, але й ті, що тихо й у справжньому Страху моляться за них і за всіх нас), всі ми своїми спинами тримаємо таку непевну, таку криваву, таку, що от-от упаде, стіну.

А у них Різдво...

Чи Сатурналії...

Напевно, у цьому і має бути наша постава та роль. Бо якщо хочеш бути українцем, хочеш, щоб Україна хоч на скрайку Ойкумени була, (чи, точніше, – просто була), то мусиш підставити під здригання цієї живої стіни із "мертвих і живих" свою спину. І вже не знатимеш, чи ти живий, чи за життя мертвий... У цьому, напевно, і полягає історична доля, яка нам випала.

Чи є вихід із цього становища? Звісно, що є! Вихід є в перспективі самого людського життя. Тому боротьба має тривати!

І це попри те, що перспектива цивілізації виглядає зовсім по-иншому. Ми живемо не довгими періодами розвитку та затухання цивілізацій, а своїм коротким людським життям.

Проте психологічний стан в останні місяці якось непомітно змінився. Спартанці раптом опинилися не під Термопілами, а в Колізеї, де лише пісок арени, gladius і кровожерна bestia, а на трибунах romana turba – римський натовп...

Що ж Morituri te salutant! – Ті, що йдуть на смерть, вам салютують!

І на завершення дякую президентові Ротарі-клубу "Львів-Леополіс" Ігореві Кондрацькому за головну ідею цієї статті.

А також дякую вільному перипатетику та тележурналісту Антіну Борковському за те, що він спонукав мене записати цю мою з ним розмову.

1. Возняк Т. Зауваги на тему постмодерну як цивілізаційної кризи (до моделі циклічного розвитку европейської цивілізації). Виступ на конференції у Львівській духовній академії, 1999

2. Heidegger M. Wozu Dichter? Holzwege. – Frankfurt am Main: Vittorio Klostermann, 1980.

3. Возняк Т. Зауваги на тему постмодерну як цивілізаційної кризи (до моделі циклічного розвитку европейської цивілізації):

"Модель циклічного розвитку европейської цивілізації:

- епоха Сатурна: модернізм/патріархальність/бог-отець/точка на горизонті/консерватизм/мистецький авангард

- епоха бунту титанів: постмодернізм/батьковбивство/богоборство/втрата точки на горизонті/очікування

- епоха Зевса/Юпітера: модернізм/патріархальність/переможний бог-син=бог-отець/точка на горизонті/консерватизм/мистецький авангард

- епоха еллінізму, розкладу політеїзму: постмодернізм/батьковбивство/богоборство/втрата точки на горизонті/очікування/

- епоха християнства, епоха Святої Трійці: модернізм/патріархальність/Бог-Син=Бог-Отець=бог-Святий-Дух/точка на горизонті/консерватизм/мистецький авангард

- епоха сучасного постмодерну: постмодернізм/батьковбивство/богоборство/втрата точки на горизонті/очікування".

4. Возняк Т. Геополітичні контексти війни в Україні, Незалежний культурологічний журнал "Ї", 2015

04.01.2024

ТАРАС ВОЗНЯК

Джерело: Українська правда