Ласкаво просимо до Пхеньяна

Країна-страшилка. Країна-абсурд. Країна-анекдот. Країна-динозавр, для якої немає місця в сучасному світі.

Впродовж багатьох років цю роль в українській масовій свідомості відігравала не сусідня Росія чи сусідня Білорусь, а далека та екзотична Північна Корея. Одні з нас жахалися північнокорейських злиднів і несвободи. Інші охоче глузували з північнокорейських порядків. Але ніхто й у страшному сні не міг уявити, що коли-небудь на українську землю падатимуть північнокорейські снаряди та балістичні ракети.

Повномасштабне вторгнення в Україну у 2022 році Кремль замислював як промоцію російського режиму та російських збройних сил. Як ми знаємо, з цим у Путіна не склалося – навпаки, зрив російського бліцкригу дискредитував стереотипне уявлення про "другу армію світу" та надзвичайну силу РФ.

Проте Путіну вдалося виступити в ролі успішного промоутера Корейської Народно-Демократичної Республіки. І річ не лише в тому, що "велика" Росія змушена звертатися до північнокорейського режиму по воєнну допомогу. Набагато важливіше інше.

Читайте також: Рідна мати війна

Нова реальність, створена Москвою 24 лютого 2022 року, дозволила Пхеньяну показати себе в іншому світлі. У світі агресії, насильства, беззаконня, нехтування міжнародним правом та великої війни з незліченними жертвами КНДР виглядає вже не безнадійним цивілізаційним лузером – а цілком гідним гравцем.

На північнокорейських товаришів більше не виходить дивитися згори, оскільки тепер вони мають низку переваг перед Україною. Тисячі лайків і сотні репостів набирає крик душі у вітчизняних соцмережах:

"Чому убога Північна Корея, з якої ми завжди реготали, має балістику на тищу кілометрів, а ми, такі офігезні, круті, стартапери-математики, десятий рік війни, вулиці повні Бентлі, Південмаш, космос, Корольов, і не маємо ніх#я?".

Впродовж останніх десятиліть західний світ інвестував у комфортне життя своїх громадян, і Україна намагалася йому наслідувати: торгувала, будувала, подорожувала, запускала численні стартапи, долучалася до новітніх цифрових технологій. Тим часом Північна Корея інвестувала у смерть: тримала своїх підданих у злиднях і накопичувала гори зброї та боєприпасів. 

Тепер Україні гостро не вистачає озброєнь, а багатим західним партнерам все важче задовольняти наші військові потреби. Натомість із КНДР у РФ йдуть ешелони зі снарядами та ракетами. І виходить, що інвестиції у смерть себе виправдали, а інвестиції в життя – ні.

В 1990-х ядерна програма КНДР виглядала справжнім божевіллям. Поки в країні вирував страшний голод, поки сотні тисяч північних корейців помирали від недоїдання, людоїдський режим у Пхеньяні витрачав величезні кошти на створення ядерної зброї. У ті ж роки Україна намагалася грати за правилами цивілізованого світу та відмовилася від третього за величиною ядерного арсеналу. 

Але зараз цей крок Києва вважається фатальною помилкою, через яку стало можливим російське вторгнення до нашої країни. Натомість Пхеньян гордо розмахує власною атомною бомбою. І виходить, що північнокорейське людожерство було раціональною та далекоглядною політикою.

Колись ми глузували з масової ідеологічної обробки населення в КНДР та офіційної північнокорейської пропаганди. Але тепер українська держава зіткнулася з необхідністю великої мобілізації, а сотні тисяч громадян не бажають йти в окопи.

З подібною проблемою стикається і наш супротивник: багато диванних патріотів не побажали особисто битися за "велику Росію" і вирішили залишити країну після оголошення мобілізації. Натомість у КНДР такої проблеми виникнути не може – кожен північний кореєць апріорі мотивований, готовий воювати та померти за Батьківщину. І виходить, що пхеньянські пропагандисти все робили правильно. 

Колись ми могли іронізувати над непроникністю північнокорейських кордонів та неможливістю виїзду з КНДР. Тепер дивитися на північних корейців із колишньою іронією вже не виходить – з тієї очевидної причини, що виїзд із України закрито для значної частини українців на невизначений термін. 

Українське суспільство звикає до того, що основна функція прикордонної служби – щосили перешкоджати відтоку власних громадян із країни. Тому що ці громадяни потрібні державі як незамінний людський ресурс. І виходить, що в цьому північнокорейські товариші теж мали рацію.

Колись можна було знущатися з північнокорейської цензури та обмеження доступу до Інтернету. Але після 24 лютого 2022 всілякі обмеження виявилися захистом національного інформаційного простору; закручування гайок у Мережі – необхідною умовою боротьби з ворожими ІПСО; а заборона ворожої культурної продукції – природною вимогою воєнного часу. 

Читайте також: Велике китайське зло

Північна Корея справляється з цими завданнями краще, ніж будь-хто інший. Звичайно, "Гра в кальмара" теж проникає в КНДР, але не так легко, як російське "Слово пацана" – в Україну. Виходить, що і тут Пхеньян має безперечну перевагу.

У розпал кровопролитної війни в Україні гранично мілітаризоване та невільне північнокорейське суспільство виглядає вже не так карикатурно, як раніше – і в цьому немає нічого дивного. Ймовірно, це найважливіший результат російського вторгнення на українську землю.

Ворожа армія руйнує не лише наші міста, а й цілу систему цінностей, яка існувала до 24.02.2022. І цей процес зачіпає не лише українців чи росіян, а й безліч сторонніх спостерігачів у всьому світі. Спостерігачів з Азії, Африки та Латинської Америки, які обирають для своїх країн той чи інший шлях розвитку.

Вже зараз повномасштабна агресія проти України може підштовхнути до висновку, що інвестування в смерть вигідніше за інвестиції в життя.

Що людожерське ставлення до власних громадян себе виправдовує. Що несвобода корисніша за свободу, а відкриті кордони та безперешкодне поширення інформації лише збільшують уразливість незалежної держави.

А якщо Україна, яка стільки років наслідувала демократичний західний світ, не отримає необхідної підтримки і не вистоїть у жорстокій війні? Це стане ще вагомішим аргументом на користь альтернативної північнокорейської моделі.

В такому разі цивілізаційний Пхеньян ризикує поширитися далеко за межі Корейського півострова – і нашим західним партнерам варто серйозно замислитись над цим.

Михайло Дубинянський