День, коли розпадеться Росія

Розпад Російської Федерації на низку незалежних національних держав – так виглядає заповітна мрія мільйонів українців.

У 2022–2023 роках дезінтеграцію держави-агресора вже найближчим часом прогнозували не менш охоче, ніж частування філіжанкою кави в деокупованому Криму. А в січні 2024-го цю мрію знову пожвавили нетривалі башкирські протести.

Успішний виступ народів Чечні, Дагестану, Бурятії, Якутії, Башкортостану проти кремлівської тиранії виглядає ідеальним рецептом перемоги над Росією. Але, схоже, настав час поглянути на речі тверезо – і розібратися, наскільки ймовірним є такий розвиток подій.

Ми переконані у швидкому розпаді РФ, оскільки віримо в неймовірну силу національно-визвольних рухів та здатність будь-якого народу домогтися незалежності. Цю віру підкріплюють грандіозні успіхи деколонізації в ХХ столітті. 

З 1950 по 1980 рік кількість держав-членів ООН зросла з 60 до 154! Але, як правило, тодішні борці за незалежність протистояли європейським метрополіям. А до середини ХХ століття Європа здійснила надто велику еволюцію в бік лібералізму та демократичних цінностей. Саме це зумовило тріумф антиколоніальної боротьби в Азії та Африці.

Більшість британських колоній, включаючи головну імперську перлину, Індію, домоглися звільнення ненасильницькими методами. Але якби діячам на кшталт Ганді протистояв менш ліберальний і педантичний супротивник, мирна перемога була б немислима.

Французи намагалися придушувати збройну боротьбу за незалежність силою, але виявилося, що жорстке придушення не знаходить необхідної підтримки в метрополії. Застосування тортур французькою армією в Алжирі викликало грандіозний скандал – хоча катування зазнавали безжальні терористи, які не щадили ні жінок, ні дітей.

А найдовше з європейських колоніальних імперій проіснувала португальська. Через ту очевидну причину, що до 1970-х у Лісабоні зберігався диктаторський режим, готовий роками воювати з повстанцями в Анголі та Мозамбіку. Відповідно, кінець цьому поклала демократична "революція гвоздик" у самій Португалії.

Однак варто відволіктися від колишніх європейських метрополій і подивитись трохи на схід, як ми виявимо, що неймовірна сила національно-визвольних рухів кудись зникла.

У 2020-х роках турецький Курдистан так само далекий від незалежності, як і сто років тому, коли режим Ататюрка оголосив курдів "гірськими турками", які з невідомої причини забули про своє походження.

Звичайно, курди не погодилися з таким формулюванням і неодноразово повставали проти Анкари, але всі їхні виступи були жорстоко придушені турецькою владою. Робоча партія Курдистану, яка взяла на озброєння терористичні методи і вийшла на стежку війни з Туреччиною в 1980-х, теж не досягла успіху.

Так само далекі від незалежності китайський Тибет і китайський Сіньцзян. Хоча в Індії досі діє уряд Тибету у вигнанні, а в ФРН функціонує Всесвітній уйгурський конгрес, жодними практичними успіхами вони похвалитися не можуть.

При цьому політика Пекіна щодо уйгурів має всі ознаки геноциду: тут і безсудне ув'язнення сотень тисяч людей у "табори перевиховання", і примусові аборти, і насильницька стерилізація, і масове розлучення дітей із батьками.

Чи означає це, що національна самосвідомість курдів чи уйгурів розвинена слабше, ніж самосвідомість народів, що населяли азіатські та африканські володіння Британської імперії чи Французької республіки у ХХ столітті? Звісно ж, ні. Це означає, що в турецьких і китайських автократів мало спільного з європейськими панами в коркових шоломах, яким довелося піти з колоній під тиском громадської думки у своїх країнах.

А тепер повернемося до російських баранів. Очевидно, що історично Росія ближча не до Великобританії чи Франції, а до Туреччини та Китаю. І успіх національно-визвольних рухів відзначався в ті нетривалі періоди, коли російський деспотизм слабшав, а внутрішнє російське життя набувало хоча б віддаленої схожості із західним.

Аж до 1917 року Російська імперія не знала переможних національних виступів. Звісно, пригноблені народи періодично повставали проти російського панування – але безуспішно. Навіть 1916-го, за лічені місяці до краху, царському уряду вдалося придушити повстання проти трудової мобілізації в центральноазіатських володіннях Росії.

Але потім були відомі події в Петрограді й демократична Лютнева революція. Катастрофа російського самодержавства відкрила вікно можливостей для національного визволення в різних куточках імперії: від Фінляндії до України. Хтось зумів результативно скористатися цим. Хтось, на жаль, ні. А з остаточною перемогою більшовиків та цементуванням жорстокої диктатури це вікно знову зачинилося.

Подобається нам це чи ні, але жодному національному руху в СРСР не вдалося взяти гору над тоталітаризмом сталінського розливу. 

В 1950-х радянський режим виконав на заході України те саме завдання, з яким у ті ж роки не впоралися французи на півночі В'єтнаму. Але з цього не випливає, що комуністичний В'єтмінь боровся за незалежність із більшим завзяттям та відвагою, ніж УПА. З цього випливає лише те, що Франція епохи Четвертої республіки була абсолютно не схожа на Радянський Союз. 

Французькі ліві влаштовували багатотисячні демонстрації під гаслом "Жодної людини, жодного су для брудної війни у В'єтнамі!"; займалися саботажем на підприємствах, у портах, на залізницях; зривали постачання військових вантажів до Індокитаю і не дозволяли ефективно протидіяти хошимінівським партизанам. А в тодішній Москві чи тодішньому Києві годі було й уявити навіть одиночний протест проти каральних операцій на заході УРСР.

Нове вікно можливостей для національного визволення відкрилося лише наприкінці 1980-х – разом із пом'якшенням та лібералізацією радянського режиму. Варто пам'ятати, що національні фронти в Латвії, Литві та Естонії – як і український Народний Рух – спочатку позиціонували себе як рухи на підтримку радянської перебудови. А вже потім вони успішно трансформувалися у відкритих могильників імперії.

Все вищевикладене підштовхує до цілком очевидного висновку.

Переможне повстання чеченців, дагестанців, бурятів, якутів чи башкортів проти кремлівської диктатури – це фантастичний сценарій, який не ґрунтується ні на чому, окрім нашого власного wishful thinking.

Проте відпадання національних республік у разі чергової лібералізації російського режиму – сценарій цілком реалістичний.

Однак тут Україна потрапляє в пастку власних емоцій та породженого ними догматизму.

З одного боку, бажати дезінтеграції РФ – це добре та правильно. Це повністю узгоджується з трендами, що домінують в українському суспільстві після 24 лютого 2022 року.

Але з іншого боку, бажати лібералізації РФ – це моветон. Це означає, що вітчизняні сподівання мають хоч у чомусь збігатися з позицією "хороших росіян", які глибоко антипатичні більшості українців.

Ось тільки логіка підказує, що дезінтеграція РФ навряд чи можлива без попередньої лібералізації РФ. І щоб побачити день розпаду Росії, нам доведеться дожити до того дня, коли в Москві знову заговорять про свободу та демократію.

Михайло Дубинянський