Чи шкодить дітям ненависть до росіян? Пояснюють психологи

Коли дитина бажає смерті (навіть ворогу) – для дорослих це може звучати моторошно. Аж до думок, чи не зробить війна дитину жорстокою і чи не потрібно батькам цензурувати власні висловлювання щодо ворога.

Коли ненависть є нормальною, а коли шкідливою? Що може за нею ховатися? Як про це говорити з дитиною? Пояснюють психологині фонду "Голоси дітей".

Оксана Писарєва

Ненависть – інтенсивне, негативно забарвлене почуття, яке вважається деструктивним. Воно виражається відразою, ворожістю, огидою, бажанням завдати болю, щоб помститися. Але, що важливо – ненависть не виникає на порожньому місці. Це високий рівень небайдужості до ситуації.

Чи можемо ми говорити про ненависть до росіян з боку дитини? У маленьких дітей це швидше повторення за батьками.

Діти чують, що ворог завдає нам шкоди, що він – причина обстрілів, нестабільності, що хтось з близьких відсутній, бо з ним воює. Дитина бачить, що люди довкола зляться, люди ненавидять. Що про це говорять батьки і друзі.

Проте не варто акцентувати дитині на ненависті, яку вона відчуває, чи давати оцінку: погано це чи добре. Бо якщо погано, чому ми усі це робимо?

Дітям важливо говорити все, як є, але дуже простою мовою. Вони не розуміють метафор. Нам потрібно добудовувати в їхній свідомості складніші категорії, міркувати разом: а що означає бути добрим? Що – злим?

Бажати смерті іншій людині – не є категорією добра, тому що кожна людина має право на життя і свободу. Але у нас війна, яку почали не ми. Війна – це недобре для людини. Тому що вона руйнує, вбиває. Ми злі на ситуацію війни. Злі, але здатні й любити. І цьому можна навчитися через любов інших: батьків і близьких.

Чи варто хвилюватися про надмірну ненависть у дитини? Іноді батьки кажуть, що дитина занадто агресивна, але що означає “занадто”?

Ми не можемо оцінювати почуття. Вони або є, або їх немає. Якщо є, ми пробуємо їх ідентифікувати, виявити їхню природу і чи мають вони деструктивний характер (істерики, агресивні неконтрольовані дії, селфхарм, ізоляція; у малечі фізіологічні прояви – закрепи, порушення сну, харчової поведінки).

Якщо це деструктивно, ми шукаємо екологічні способи розрядки. Хоча почуття виникають незалежно від наших бажань, ми все-таки обираємо, як їх відреагувати.

Важливо, щоб дитина мала можливість виговоритися. Якщо ми заборонимо виражати злість, дитина, звісно, перестане, але злість нікуди не зникне.

Дозвольте дитині це почуття: "Слухай, злитися – нормально. Але давай розбиратися, як це на тебе впливає".

Завдання батьків в цей особливо стресовий і травмуючий період війни – залишатися опорою, говорити про почуття просто і не розганяти свою тривогу і контроль.

Життя змінюється щосекунди, важливо довіряти природі дитини. Якщо вона емоційна і виражає злість, не спиняйте її, краще навчіть не впадати в афект і розрізняти почуття: "Ти кажеш, що ненавидиш. Кого і за що?".

Пам'ятайте, що дитина, яка росте в любові й увазі з боку дорослих, не виросте жорстокою.

Олена Іванова

Діти, а особливо маленькі – це відображення світу дорослих, і їхня агресія – відповідь на те, що відбувається навколо.

На початку повномасштабної війни вислів про російський військовий корабель був скрізь. Він об’єднував, відображав наше обурення, давав можливість скинути емоції і не почуватися безпорадними, коли земля йшла з-під ніг. Ця агресія і ненависть допомагала нам вижити.

Якщо зараз скрізь звучить, що ми не пробачимо і помстимось – це не може оминути дітей. Так само як батьки не можуть вдавати, що ті, хто вбиває наших співгромадян – хороші. Тому якщо ви відчуваєте ненависть, але кажете "я пацифіст" – діти обов’язково це зчитають, і постраждає довіра. А це значно небезпечніше для дитини, ніж ненависть.

Загалом відчувати ненависть до тих, хто прийшов до нас зі зброєю, хто стріляє і вбиває – нормально. Ми дозволяємо дітям ці емоції, але зауважуємо, що сама війна – це погано. Так ми повертаємо рамку нормальності.

Ненависть не повинна руйнувати нас і не може проявлятися скрізь. Якщо дитина не виходить зі стану ненависті, якщо вона в постійній напрузі, роздратована, якщо навіть дрібниця викликає надто сильні відчуття, це може бути деструктивно.

Що може зробити дорослий? Сказати: "Ти можеш злитися, але це триває багато часу, у тебе немає сил. Давай спробуємо впоратись з цим".

Наступний крок – дозволити виплеснути агресію: якщо ти так злишся, так ненавидиш, ось тобі груша/подушка/стара іграшка – бий, стрибай, грайся в війну. Для дітей такі ігри нормальні. Просто якщо раніше ворогом були фашисти, то зараз – росіяни.

Якщо це малі діти, ми дозволяємо їм малювати те, що вони хочуть. Не кажіть малювати квіточки замість танків і не бійтеся, що там буде все чорне або кольору крові.

Навіть якщо дитина малює щось, що вас лякає, ви маєте це приймати. Якщо бачите на малюнку ракети, запропонуйте додати укриття або військових, які ці ракети збивають.

Попросіть розповісти про свій малюнок, запитайте, чи він дитині подобається. Цей процес може допомагати і з нападами ненависті.

У своїй роботі я спостерігаю, що діти зараз стали більш стабільними. Під час занять вони спершу малюють хороше: галявини, ліс, річку, прогулянку з батьками. Щось про безпеку і життя. Тільки коли це промальовано і залишається час, з'являються ракети або танки, також малюють багато про Путіна і що б вони з ним зробили. Так вони висловлюють агресію.

І якщо ми не забороняємо це робити, а підтримуємо, кажемо, що так, ми дійсно злимося на росіян, дійсно ненавидимо, не можемо пробачити їм те, що відбулося в нашому житті, тоді ненависть не стає занадто сильною.

Ми також маємо розуміти, що за агресією може стояти страх. Наприклад, страх власної смерті: "Якщо росіяни вбивають українців, то так само через них можу померти я. Нехай краще помруть вони". Це такий захисний механізм.

Ми не можемо казати, що це ненормальні реакції. Це світ ненормальний, а дитина має якось захищатися. Ми ж, дорослі, повинні там, де це можливо, повертати у її світ нормальність, радість, безпеку, довіру. Хоча б в родинному колі.

Надія Швадчак, спеціально для УП. Життя