Якою ми не хочемо бачити пам'ять після війни

Вперше президент Володимир Зеленський озвучив число загиблих українських військових за два роки повномасштабної війни

Ця цифра – 31 000 – викликала недовіру в одних, підтвердила розрахунки інших. 

Цифра шокувала. Цифра відгукнулася болем і сльозами. І вкотре спустошила серця людей, чиїх близьких Росія вбила та закатувала. Рідних тих, хто зник безвісти. Всіх, хто опинився в багатотисячній цифрі втрат України у війні з Росією. 

Два роки тому ми створили Платформу пам'яті Меморіал. Тоді і зараз ми прагнемо перетворити кожну цифру статистики загиблих на ім’я та історію конкретної людини. Наразі ми зібрали і зберігаємо вже майже 7000 історій. Цифра, озвучена президентом, тільки підтверджує – у нас попереду роки болючої і важливої роботи.

Щодня рідні загиблих героїв заповнюють анкети, спілкуються з нашою командою, щоб зберегти пам'ять про тих, хто захищав нашу країну. Ми поставили собі за мету розповісти історії цивільних, яких росія жорстоко вбила у Бучі та Ірпені, які не вибралися з Маріуполя та Бахмута, у чиї будинки в Чернігові, Дніпрі, Одесі, Запоріжжі, Києві влучили російські ракети.  

Вписуємо в свою платформу найболючіші некрологи з дитячими іменами — від батьків, чиї малюки більше не підуть в садочок, не потішать їх  усмішками, спортивними досягненнями чи першими оцінками.

Самі по собі числа не мають тієї сили, яка потрібна нам як суспільству, щоб осмислити цю війну і зберегти про неї належну пам’ять для нащадків. Зберегти не потім – після війни, після перемоги. Зберегти зараз. 

І зріла розмова – це не обговорення цифр втрат, не питання довіри чи недовіри, не порівняння з втратами агресора чи втратами у інших війнах. А суспільний дискурс про те, якою ми хочемо або не хочемо бачити пам'ять після війни.

Ми пишемо історію війни Росії проти України, в полум'ї якої — людина. І нам важливо знати загальну цифру втрат, але ще важливіше зберегти імена і пам'ять про всіх, хто загинув, кого вбили або закатували у полоні. 

Щодня до Платформи пам’яті Меморіал пишуть люди: "Розкажіть історію і мого синочка". "Напишіть історію брата, 10 лютого в нього міг би бути день народження". "Покажіть і нашого Героя на своїх сторінках". "Як додати історію до Меморіалу?". Таких повідомлень ми отримуємо десятки на день. 

Момент публікації історії людини для багатьох, хто до нас звертається, стає моментом певного визнання, актом підтримки, солідарності. Люди дякують за пам’ять, яка "дає силу жити далі". 

"Пам‘ять – це все, що в нас залишилося", – каже Олена Хлуп’янець, мама захисника й артиста балету Вадима Хлуп’янця, який загинув під Бахмутом. 

Ми шукаємо нові формати. Створили "Щоденник пам'яті" одного з героїв – Дениса Кагарлицього. Цей щоденник схожий на шкільну анкету, яку багато з нас заповнювали у молодших класах. Там зібрані спогади про Дениса, його вподобання, досягнення, мрії. Таких щоденників буде багато. Для того, щоб вручати рідним та друзям, відвезти в школу, де навчалися герої, щоб інформація з цього щоденника звучала на уроках пам'яті. 

Крім Меморіалу героїв, ми створили окремий розділ – "Люді, які загинули під час війни". Тут ми розповідаємо історії тих, чиє життя обірвалося у війну  через неможливість отримати необхідну допомогу. 

А в розділі "Вони наближали перемогу" – імена закатованих в окупації учасників рухів спротиву, волонтерів, які загинули під обстрілами, вбитих рятувальників в зоні бойових дій. 

Ми формуємо нову мову пам'яті, важливим в якій є ім'я людини. І кожне з них ми промовляємо однаково гучно: і Героя України бойового командира Дмитра Коцюбайла (Да Вінчі), подружжя Валерія та Анастасії Саксаганських з Херсонщини, яких викрали з будинку на очах дитини і вбили в лісі. І героя-добровольця Романа Ратушного, і вбитої Росією під час ракетного удару дівчинки Лізи з Вінниці. І  письменниці Вікторії Амеліної, яка загинула на сході під час удару по Краматорську, і родини Ободзінських, яких в один момент вбили на Житомирщині під час авіаудару. 

Минулоріч ми спілкувалися з Пйотором Цивінським, директором музею Аушвіц-Біркенау на місці нацистського концтабору в Освенцимі. Він каже: "найважливіший крок для українського суспільства наразі – це збирати якомога більше інформації про російсько-українську війну". З точки зору історії дуже важливим є масив даних зі свідченнями війни, їхній збір та збереження. 

Війна в епоху діджиталу інша. Тут є свої правила, і не завжди ми в змозі впливати на них. Сторінки в соцмережах можуть блокувати і видаляти (з Меморіалом таке ставалося вже неодноразово), онлайн-архіви зламувати або дос-атакувати, історією в пошукових системах – маніпулювати. 

У нас є можливість зафіксувати цю війну у щоденній прогресії та долучати до формування нової культури пам'яті всіх: від діаспор закордоном до засновників IT-компаній, від підприємців до стартаперів, від митців до спортсменів, від державних інституцій до міжнародних благодійних фондів та неурядових організацій. 

Ми не хочемо, щоб культура пам'яті залишилася справою окремих організацій, інституцій або людей. 

У січні-лютому ми почали співпрацю з київськими торгівельними центрами  Gulliver, Ocean Plaza, ЦУМ. Тут на екранах щодня з'являються відео пам’яті про загиблих героїв. Ми дивимося на світлини людей, які любили велоподорожі, виховували дітей, кохали, колекціонували книги, мріяли посадити виноградник. Жили своє мирне життя – і пожертвували всім заради свободи своєї країни. Проходячи повз екран із такими відео, перехожі кладуть руку на серце. Близькі героїв приїжджають з різних міст, щоб побачити  своїх коханих і рідних. І після цього пишуть нам в повідомленнях: "Плачу. Дякую. Малі були раді побачити татка".

У березні стартує співпраця Меморіалу з Укрзалізницею: на вокзалах та в потягах Інтерсіті ми щодня будемо показувати відеоісторії про українських героїв. А в мережі кінотеатрів "Планета кіно" ці історії військових транслюватимуть перед показами фільмів. 

Ми, як Платформа пам’яті, гуртуємо однодумців в Україні та закордоном, яким небайдужа пам’ять, шукаємо партнерства. Всім стане роботи і стане сил, щоб разом перетворити цю болючу цифру втрат та імена.

Саме завдяки однодумцям у понад 30 країнах світу відбулися виставки та кінопокази про загиблих українців  —  від Нової Зеландії, Кореї, Японії до країн ЄС, США та Канади. Самостійно ми би не осилили такі масштаби. Але у Швейцарії є Олена Хофмаєр, президентка Асоціації розвитку української культури, а в Канаді команда волонтерів і Конгрес українців та ще безліч людей з різних куточків світу, яким не байдуже. І в цьому наша сила. 

Чи потрібно нам переосмислити "мову та формати" зберігання пам’яті в традиції світу після Другої світової війни? Чи є там традиції вшанування, які доречно залишити? 

Чи потрібні нам після війни кілька великих музеїв або меморіальних комплексів, коли кількість загиблих українців вимірюється у десятках тисяч? Хто і як це має вирішувати?

Які ритуали будуть у Дні пам'яті, якщо наша країна більше 10 років воює? 

Чи будуть в Україні меморіали невідомим солдатам, які вперше створювали французи ще у Першу світову? 

Це лише кілька питань, які потребують якщо не відповідей, то прояву та суспільного обговорення.

Вчителів, підприємців, металургів, айтівців та багатьох інших українців, імена яких ми щодня публікуємо на платформі Меморіал, не вчили воювати. Вони не були народжені зі зброєю в руках, але стали на захист Батьківщини. 

Нас не вчили щодня писати про загиблих. Не вчили ні випускника Донецького національного університету імені Стуса, ні випускницю Українського католицького університету, ні журналістку з Чернівців, яка їде за сотні кілометрів в звільнений Ізюм, щоб записати історію цілої родини, яку вбили російські військові. 

Не готували до того, шо робочий день починатиметься з повідомлень рідних загиблих, які питають про дату публікації некрологу. А завершуватиметься в кінотеатрі на показі документального фільму, на якому ми всі – і знімальна команда, і рідні героїв – об’єнуємося, щоб вшанувати і пам’ятати.

Повномасштабне вторгнення продемонструвало згуртованість, сміливість та креативність українців. Формування нової культури пам'яті теж потребує згуртованості (бо у багатьох є загиблі на війні), сміливості (бо не всі формати вшанування можуть бути прийняті суспільством в умовах війни, що триває) та креативності (бо це обов’язковий параметр у сучасному світі).

І просто  звертаємося до кожного і кожної: розкажіть нам історію про загиблу людину, яку ви знали. Це перший і найважливіший крок.

Олександр Білінський, співзасновник Агенції медійного росту "АБО", яка розвиває Платформу пам'яті Меморіал

Джерело: Українська правда