Між поганим і ще гіршим. Чому ми отримали такий закон про мобілізацію?

Два роки повномасштабної війни Україна протрималася багато в чому на ентузіазмі народу. Держава довгий час не мала особливих проблем із мобілізаційним ресурсом, бо люди самі йшли воювати.  

З іншого боку, державна пропаганда продавала надію на швидку перемогу, "два-три тижні", "Новий рік в Криму" тощо. На зміну перебільшеному оптимізму прийшли шок від повідомлень про необхідність мобілізувати пів мільйона людей, а ще – фрустрація на тлі уникнення відповідальності за закон, який мав би цьому сприяти. 

Подобається комусь чи ні, але нам ще доведеться вдаватися до жорсткіших заходів. Бо ухвалений 11 квітня закон якщо й розв'яже проблему з мобілізацією, то лише частково, поверхнево й ненадовго. Тож який головний висновок? 

Всім не догодиш. Особливо законом про мобілізацію 

Але проблеми із прийняттям реальності є не лише в пересічних громадян, а й у тих, хто мав би нести тягар непопулярних рішень. Тут мова і про Президента, і про народних депутатів. Здавалося, що в якийсь момент і перший, і другі усвідомили необхідність чесно сказати суспільству, що без закону про мобілізацію не обійтися.  

Але зрештою бажання уникнути критики й догодити всім перемогли. Тож замість відвертості перемогла стратегія уникання, заколисування й перекладання відповідальності.  

Наприклад, на щорічному спілкуванні з медіа президент говорив про проблему мобілізації як про проблему армії. Так само він – про проблему ротації, відпочинку й можливості звільнення тих, хто служить від початку війни. Однак армія не постачає сама собі людей. ТЦК – лише інструмент держави. А державу очолює, як і армію, очолює Президента, який є Верховним Головнокомандувачем. 

Далі проблему із законом переклали на Верховну Раду, і нардепи теж не зраділи цій відповідальності. Як результат – ми отримали відверто слабкий закон. 

В чому слабкість мобілізаційного закону? 

Фактично, головним способом забезпечити виконання конституційного обов'язку захисту Батьківщини стало позбавлення права керування авто. По-перше, це виглядає дивно. По-друге, не стосується тих, хто не користується автомобілем. По-третє, сама процедура притягнення до відповідальності – якийсь адміністративний спір. Але про що цей спір?

Захищати Батьківщину – конституційний обов'язок. Ухилення від нього в будь-якій формі – порушення цього обов'язку, яке може призвести до тяжких наслідків. А порушення Конституції чи закону, які можуть вести до тяжких наслідків, практично у всіх інших випадках є кримінально караними.  

Щодо тих, хто перебуває за кордоном, то вони мають оновити дані через пошту або телефоном. Але що далі? Не оновлять – і яка відповідальність на них чекає? Тож ці норми порожні. 

Друга крайність у законі – соціальний захист. Дуже добре, що є бажання дати все можливе людям, які на фронті. Але в будь-якої держави є стеля її ресурсу, і в нашому випадку ця стеля геть низька. Нам бракує власних грошей навіть для базового фінансування армії. Водночас ми мусимо збільшувати її чисельність, бо росіян на фронті стоїть більше, і тут раптом вирішуємо наобіцяти "соціалки".  

Обіцяти гроші, коли їх немає, означає обманювати людей. Так вже було з виплатами для "чорнобильців", дітей війни та інших категорій, яким дуже багато обіцяли й дуже мало дали.  

А що насправді могло б допомогти мобілізації? 

Замість того, щоб обіцяти вочевидь нездійсненні соціальні виплати, варто було б почати з розв'язання тих проблем, які реально існують у Збройних силах – з підготовки людей, покращення умов для них, підвищення якості навчання, підготовки офіцерів, щоб їхня освіта відповідала потребам сучасної війни. Адже коли людина має впевненість, що її навчать, що нею командуватиме кваліфікований офіцер, їй буде трохи спокійніше. 

Президент міг би вийти й сказати щось на кшталт такого: "Дорогі, щоб була держава, ви мусите взяти автомат чи заряджати гармату. Це необхідність, але щоб вам було легше, я зроблю те і те. Кращі побутові умови, чесна відпустка, вас краще навчають, ми будемо працювати над ефективністю й стежити, щоб командири вас берегли". Але цього не було. 

Замість обіцянок грошей, сертифікатів на квартири й машини, що само собою не погано, ліпше подбати про те, що реально потрібне військовослужбовцям і що лякає військовозобовʼязаних. І тут ми підходимо до ключової проблеми/ Це закон написаний абсолютно без розуміння того, що відбувається в армії та публічному управлінні. Тож він став просто спробою латання дірок в авральному режимі, тому мети – налагодити мобілізацію – він не досягне. 

Спроби перекласти відповідальність, зменшити репутаційні втрати й догодити всім зрештою призвели до повністю протилежного – порожнього закону, який одним ускладнить життя, іншим – відкриє корупційні годівнички. І при цьому жодним чином не сприятиме ані мобілізації, ані перемозі.

Оксана Заболотна, керівниця напряму національної аналітики Центру спільних дій 

Джерело: Українська правда