Ольга ЛЕЩИМЕНКО: Млинці і люди

Ну що ж, друзі! Сьогодні о першій ночі закінчила це оповідання з циклу "Кухня про життя".

Поки заснула, бо зазвичай після відвідин муз адреналін зашкалює й не дає спати, а о п'ятій вже підкинулась від звуків вибухів.

От тільки зараз дісталась до комп'ютера, щоб розмістити чергову порцію власного досвіду про стосунки зі стравою, яка водила манівцями й не давалась у руки багато десятиліть. Хитрюга така!  Заінтригувала? Тоді, запрошую!

МЛИНЦІ І ЛЮДИ

Якщо ви бодай раз у житті думали про себе: «У мене руки зі сраки, навіть не буду намагатись!» – тоді вам сюди! Подібні слова ми всі майстри так чи інакше використовувати по відношенню, звичайно ж, до себе, бо інших виправдаємо сто разів, ще й пожаліємо при цьому.

А як бути із собою? Сидіти на тому місці, звідки, за винятково суб’єктивною думкою, руки, і не зробити хоч натяк на спробу діяти? Не знаю, як ви, але мені не можна говорити, що щось неможливо. Тим більше тоді, коли внутрішній голос, криво посміхаючись й, пиляючи при цьому нігті, голосно шепоче з усіх щілин: «Це страшно. Ти цього ніколи не робила. Кинь і навіть не думай...»

Ага, саме такий аргумент і є залізобетонним, тільки навпаки! Найкращі, найдивовижніші, найнеймовірніші речі у своєму житті я робила тоді, коли всі навколо, волали: «Це – неможливо!» Тоді дивовижним чином другий бік мого внутрішнього Я (не дарма ж – Близнюки), давав копняка першому, й упевнено та твердо наказував: «Зроби це. Ти зможеш!»

Не буду відхиляться від теми. Ви зрозуміли, що похід туди, де страшно й нездійсненно, є найбільш правильним серед імовірних варіантів. Так сталось і тоді, коли поставало плюс/мінус раз на рік, питання: «А чи не приготувати млинці?»

Багато хто подумає, що це – найлегше з простого! Ну, друзі, хтось і на Еверест піднімається на раз-два. А для тих, у кого руки з п’ятої точки, й буденні млинці – подвиг.

Так історично складалось, що я багато років не вміла готувати. Всі нагальні потреби закривала мама, яка, народивши майже в сорок єдине дитя, здимала пилинки (мамин вислів) і підстилала соломку завжди й в усьому.

Не те, щоби я була абсолютною ледащо, просто коли малою цікавилась, матусі було легше відправити мене робити свої дитячі справи, ніж дати бодай якусь роботу, щоб дитя поколупалось на кухні. Дуже швидко мотивація руденької дівчинки-єдинорожки дізнатись нове про таємниці приготування хоч чого-небудь страв почала дорівнювати нулю. Навіщо, коли мама все зробить? Навіть тоді, коли я в двадцять два розлучилась з першим чоловіком, і мала синочка, потреби в приготуванні вирішувались мамою на сто відсотків і в один клік.

Тож коли я пішла заміж вдруге, моїми стравами можна було хіба що травити капустянку на городі. Відверте й суцільне «бе». Та треба ж було якось шукати всередині себе заховані в далекій далині таланти кулінара й збирати до купи.

Перші й другі страви зі скрипом старої брички, яку забули на задньому дворі, починали з’являтись на світ Божий. Страшне, сумне й невеселе (теж матусина фраза). А от те, що стосувалось виробів з борошна, взагалі опинилось десь за межами мого особистого космосу. Що говорити за різні печені-смажені вироби, якщо я оладки не могла перевернути на пательні!

Тож, друзі, окремо в цьому списку завжди значились млинці… І не треба так усміхатись, любий читачу! Багато, дуже багато років млинці і я були несумісними поняттями. Навіть тоді, коли я опанувала мистецтво випікання пиріжків з вишнями й мама вимовила найавторитетніші для мене слова: «Доцю, в тебе пиріжки вийшли краще за мої!», – налисники ніяк не відкривали назустріч свої обійми. Ну хоч ти плач! Звичайно, перебільшую. Я всього-на-всього забила на цей виріб кулінарного мистецтва.

Але ж то – млинці! Іноді так кортить поласувати, а куплені все одно – не мамині! Ті завжди з’являлись, наче придворні при королівському дворі: величезною запашною горою, рум’яні й тоненькі, мереживні й ніжні, завжди з витонченими манерами та в шанобливому поклоні звали за собою у небачені краї насолоди й … ненажерства. От як так виходить? Думаєш: «Я тільки один. Ну два. О’кей, три». А дзуськи!

Десять – на один «кусь»: зі сметанкою, варенням чи джемом, під чай чи каву, під ситро, сік чи просто холодну воду. Та налисниковий океан ніжно огортає теплими хвилями, виціловує кожну клітину смакових рецепторів, кожний клаптик локаторів з відчуття запахів і напівтонів, лагідно підштовхує у глибокі тенета, обережно заколисує, що тобі несила боротись. Ти віддаєшся. Вся без останку. Ще, ще, ще. І це, зауважу – я про млинці, які щойно з акуратенької й легенької пательні, купленої в спеціалізованому магазині. Сковорідочка однозначно в змові з тістом.

О! Тісто! От де багато років ховався камінь моїх спотикань! Ця каменюка вперто стояла на моєму шляху, поки я намагалась хоч на крихту опанувати це бойове мистецтво – науку випікання млинців.

Ви, до речі, коли-небудь вдарялись мізинцем ноги об сумку чи валізу, яка урочисто стоїть посеред хати, бо хтось збирається у подорож? Отож! Розумієте, про що я! Мої пальці були збиті до фіолетового кольору, й не тільки мізинці! Що я тільки не робила! Не виходять, хоч ти що! «Перший млинець нанівець», – вчить народна мудрість. Та де там! У моєму випадку то: «Перша чарка колом», «Перші коти за плоти», Перша риба не ловиться» і то про всі сто п’ятсот тисяч спроб! Мама сміялась: «То мукічки, то водички!»

Слухайте, я одна така? Чи є все-таки майстри й майстрині, які опанували цю страву з першої спроби? Спокійно, зараз буде майстерклас від гуру млинцевого бою! Даю покроковий варіант, безпрограшний, власноруч створений методом багаторічних спроб і помилок.

Тож для того, щоб насолоджуватись в обіймах рецепторного екстазу, візьмемо три яйця. Часом буває, що є два. Добре, хай буде два (якщо раптом завалялось у холодильнику одне й сумне, беріть його та покажіть бідолазі, яким барвистим буває життя!)

Уявімо, що маємо всі три. Беремо їх і гарненько збиваємо. Мені часто ліньки діставати міксер, то беру звичайний вінчик з «Аврори» – чудова річ! Тут, здається, про пропорції все. Далі – моє улюблене «на око».

Після того, як гарно перекалатали яйця, всипайте цукор. Любите більш солодкі, більше сипте. У випадку навпаки – менше* (чому в цьому слові немає м’якого знака?;) Але завжди! Завжди додавайте сіль! Вона, наче маленький, але такий важливий ліхтарик, підсвітить усі смакові якості продуктів! Пригадуєте, як у перший рік воєнної зими всі ходили з ліхтариками? Особливою кмітливістю вирізнялись ті, хто пізно ввечері вигулювали песиків, або ті, хто готували у суцільній пітьмі страви для родини? Так! Ми чіпляли ліхтарики на лоба й продовжували свої справи. Так само й дрібка солі – рятівний світлячок. Так, сіль є. Скільки? Дрібка: взяли трьома пальчиками, як хрестимося під час молитви, й посолили. Знову гарненько вінчиком перемішали.

А от тепер! Мій особистий лайфхак! Щоб тісто мало еластичність, ніжність і ніколи не знало отих комочків, які часто все псують, не вливайте на цій стадії молоко! Ніколи, чуєте?! Ще зарано!

Зараз – черга борошна! Пшеничного, біленького, ніжного, наче наречена, що схвильовано чекає запитання від реєстраторки шлюбу: «дайте відповідь, наречена, чи згодні ви взяти шлюб…» А вона сором’язливо опускає очі й ледь промовляє: «Так», хоча всередині шкварить «Rammstein» і голоси з пекла кричать на весь світ: «Тааааак!»

Повірте, коли ви зрозумієте цю фішку, й ваші млинці вийдуть ідеальними, як тепер виходять у мене, ви будете волати так, як і учасники цього гурту. Як тільки ви збили яйця з цукром і сіллю, черга борошна!

Отут навіть моя лінива дупка бере сито й обов’язково граціозно просіює білий живильний порошок. Спокійно, це я про борошно (хотілось уникнути тавтології). Тож не полінуйтесь, просійте. Я це роблю одразу в миску, де очікує солодка жовтогаряча в’язка рідина. Трохи просіяли, перемішали вінчиком. Робіть це лагідно, але впевнено. Ви побачите, яка дружба починається між інгредієнтами: яйця, збиті з цукром і сіллю, наче чекали саме цієї миті – огортають, обіймають, заворожують лагідними віршами борошно, а те, не пручаючись, мружить очі, й мугикає щось про «О, sole mio». Така от магія.

Виходить початковий етап створення тіста. Тепер можна погукати й молоко. Скільки? А от є в холодильнику пів літра? От на нього й будемо розраховувати. Але молока вливаємо трохи. Знову ретельно перемішали. Просіяли ще борошна. Все гарненько, головне, ніжно, знову поєднали-подружили.

Орієнтуйтесь на те, щоб тісто мало вигляд густої сметани. Але це ще не все! На завершальному етапі додайте олії без запаху. Побачите, що тісто для майбутніх шедевральних налисників стане ще більш ніжним. Далі – секрет, про який я колись давно, не пам’ятаю вже де, прочитала.

Коли тісто нагадуватиме доволі густу сметану, вливаймо! Окріп! Не плутати з кропом! Окріп – вода, доведена до кипіння. Кріп – улюблена трав’яниста рослина мільйонів українців.

І не бійтесь, тісто не звариться, не скрутиться й не зіпсується. Робімо так: однією рукою вливаємо тонкою цівкою окріп, другою продовжуємо перемішувати тісто. Скільки води? Я ж кажу, я все роблю приблизно. Напевно, грамів під сто. Плюс/мінус. Тут ви побачите диво: тісто почне пузиритись дрібними повітряними кульками! На ваших очах з’являтиметься майбутнє витончене й дороге мереживо. Як для найкращої у світі жіночої білизни! О! Саме так, для білизни нареченої! Тепер розумієте, чому ми залишаємо густоту домашньої сметани на початку? Щоб, доливши окріп, отримати ідеальну консистенцію для королівських млинців!

Ще одне: якщо ви поціновувач хрумких краєчків, додайте дрібку соди, тоді всередині млинці будуть ніжними, а по краях подарують насолоду: хрумтіть в радість!

Фух! Далі – добре розігріваємо пательню. Сучасні сковорідки, призначені спеціально для смаження млинців, нагріваються доволі швидко. Зовсім трохи, з п’ять копійок, можна також крапнути олійки.

Далі – віримо в себе: набираємо невеликим половником трохи тіста й виливаємо на розігріту поверхню. А от самою сковорідкою виробляємо піруети так, наче ми гадаємо на кавовій гущі. Маємо ціль: взяти тіста стільки, щоб не було замало, але й щоб не багато, ми ж не оладки смажимо. Зробите один-два рази, зрозумієте, скільки потрібно.

Одним рухом руки розливаєте тісто по всій сковорідці, й воно нагадує … повню. Погодьтесь, повний місяць – чарівне й таємниче видовище! Нікуди не йдіть, бо красиве золотаве око небесного світила з одного боку дуже швидко вимагатиме, щоб його перевернули! Тут – теж окремі ритуали в кожної господині.

Я напрацювала свої: виделкою з тонкими кінчиками трохи піддіваю краєчки майбутнього млинця від поверхні, далі – мій особистий вищий рівень – беру пальцями, якось спритно й легко перевертаю на інший бік, вуаля! Тепер маємо справжній, не куплений, не принесений кимось, а свій, невимовно прекрасний млинець!

Тепер головна задача полягає в тому, щоб відігнати від вашого шедевру домашніх! Ну, гаразд! По одному кожному, – й досить! Допоки ви не насмажите все! До речі, по одному на кожного, вас абсолютно не стосується! Собі, красуні й розумниці, або красеню й розумнику (в залежності від того, хто готує), можна й два, й три, й п’ять, якщо душа того бажає! Запевняю, краса й смак кулінарного витвору стануть ще більш яскравими, якщо майстриня/майстер муркотять від задоволення, наче домашні кицьки!

Дуже скоро матимете красиву золотаво-запашну вежу! Вежу вашого таланту й наполегливості, вежу здорової впертості й доказу: «Можливо все!»

Мама, до речі, ще змащувала кожен млинець вершковим маслом. Я цього не роблю, мені подобається інтелігентна мереживна сухість, і аж ніяк не масна. Ви робіть, як любите.

Складайте конвертиками, скручуйте в трубочки, вигризайте очі й ротик у млинці, бавтесь такою грою з дітьми, нехай запам’ятають смачне щастя разом з вами! Нехай ці спогади стануть для них сонцем на все життя! Нехай ці миті будуть вашими мостами між їхнім дитинством і вашою дорослістю, між їхньою дорослістю й вашим угасанням. Мости радісного й смачного щастя.

Або, якщо є бажання й хист, зробіть начинки** (де наголос?) й так само по-різному загорніть їх у налиснички. Варіантів безліч: від підсмаженого разом з цибулькою фаршу до молочнокислого сиру з додаванням ванілі й будь-якого ароматизатора чи приправи, від рубленого яйця з кропом і зеленою цибулькою до запеченої або консервованої рибки, від джемів і варення до … та будь чого! Обирайте, фантазуйте, творіть!

Життя настільки різноманітне й прекрасне, таке сонячне (навіть у хмарну погоду) й щедре, позитивне й сповнене чудес, що хочеться ці дива начаровувати власноруч, примножувати, розсіювати зоряним пилом навколо.

Я завжди була таким Єдинорогом у спідниці. Та зараз, усвідомлюючи, що будь-якої миті ракета, випущена недолюдьми з болотяних країв, може забрати наше найцінніше, мусимо випікати найсмачніші у світі млинці, навіть тоді, коли перший буде нанівець. Не страшно. Навчимося.

А ви як вважаєте?

Ольга ЛЕЩИМЕНКО