Загальне ожлоблення: чому життя стало нервовим, грубим, примітивним

Письменник і журналіст Олег Єльцов нарікає на те, що норми суспільного життя за останні десятиліття змінилися не в кращий бік. І це характерно не тільки для України — на його думку, у світі постмодерну щось надломилося.

Загальне озлоблення

Стало модним будь-яку критику того, що відбувається, трактувати як старече бурчання, посилаючись на конфлікт батьків і дітей. Та немає у мене з дітьми конфлікту — я ж їх сам виховував. Або правильніше буде процитувати Довлатова: "Дітей ми не виховували, ми їх просто любили". Але чужих дітей виховували інші батьки, і результат мені не завжди подобається.

Нинішнє хіпстерське покоління вганяє в тугу і в не дуже старече бурчання. Хтось переконує, що потрібно зректися старих звичок, поглянути на світ очима молоді. Я пробував — не сподобалося, не виходить. Не можу не поступитися людині частиною тротуару, якщо на ньому тісно, не можу в голос матюкатися, особливо в громадському місці, особливо за незнайомих і дам. Ходити велодоріжкою і їздити на велосипеді тротуаром мені не комфортно. Взуватися взимку в літні кросівки на короткі шкарпетки теж не бажаю. У мене є зимове взуття. Напевно, я немодний, тому не слухаю реп і Машу Полякову. А Джамалу слухаю — вона начебто теж для молодих співає, але хіпстери, здається, не в захваті.

Ще не подобаються стендапери. По-старому вважаю, що привід посміятися — це не обов'язково "нижче пояса" і матом.

За нинішнім життям спостерігаю якось збоку, і це життя видається дивним і нелогічним. Людей на міських вулицях з роками помітно більшає, але вони не стали гармонійнішими в натовпі: не вміють співіснувати, не поважають правил співжиття... Головний принцип: мені так подобається, мені так зручно, маю право! У громадський транспорт сідають і поводяться там як у глухому райцентрі, не вміють перепрошувати, доставивши незручність сторонньому, штовхають сумками і не знімають рюкзаків, не проходять углиб салону, смердять цибулею і перегаром. Можливо, це пов'язано з напливом людей із провінції, які не освоїли життя в мегаполісі. Але мені чомусь здається, причина інша: тотальне ожлоблення. Ще недавно неможливо було уявити, щоб політик заліз на парламентську трибуну у футболці з принтом "Зашквар", а Президент на інавгурації став би показувати "козу" і кривлятися на камеру: народ би не зацінив. Сьогоднішньому електорату подобається. Електоратом стали називатися ті, хто здобував освіту і формувався в 90-х-2000-х. Але ж нікого не вчили матюкатися на вулиці і штовхатися в метро, грубіянити в магазинах і скрізь, але вони якось навчилися...

З мораллю — біда. Люди втратили останні ознаки благородства і порядності. Ціна слова, обіцянки, домовленості — нуль! Здається, нинішнє покоління вважає, що мова існує виключно для того, щоб обдурити ближнього, чогось "намутити". Пожертвувати особистим інтересом на користь суспільного — рідкісна якість. Здається, вона збереглася лише в тих, хто на фронті, і як з'ясувалося, таких людей у країні явно недостатньо.

У нового покоління явні проблеми зі смаком і з інтелектом, що яскраво доводить рівень комедій, які вони обирають, музики, яку слухають, і зміст книжок, які читає та мала кількість людей, які вміють читати.

Буквально фізично страждаю, коли доводиться спілкуватися з юним сейлменеджерами та іншими представниками сфери продажів і дозвілля. Намагаюся добирати слова, щоб вони зрозуміли запитання. Але навіть якщо це вдається, я не розумію їхніх відповідей. Створюється враження, що спілкуюся з ідіотами або мене приймають за відвертого ідіота.

Життя стало нервовим, грубим, примітивним, жлобським. Підспудно вишукуєш острівці, не захоплені загальним трешем, переміщаєшся маршрутами, де менше ризику зіткнутися з навколишньою дійсністю. У громадський транспорт — тільки за потреби й обов'язково в навушниках і з книжкою, переміщення в просторі — переважно пішки або на велосипеді. З присутніх місць обмежуєш ареал відвідування виставками, концертними залами і парою-трійкою пабів, де кучкуються такі самі, як ти, недобитки або іноземці (з ними комунікувати чомусь легше).

Чимало полазивши світом, приходжу до висновку, що це ожлоблення й озлоблення — риса аж ніяк не виключно українська, а всесвітня. Щось надломилося у світі постмодерну, через що той став примітивнішим і агресивнішим. Хоча, здавалося б: усе має бути навпаки — матеріальних благ стало набагато більше, розваги доступніші. Значить, справа не в грошах.

Підлаштовуватися під усе це не хочеться і не виходить. Зрештою, голодна смерть нікому не загрожує, а культуру минулих століть-десятиліть не забороняють, просто вона стала незатребуваною. От і славно: тепер можна користуватися нею без тисняви та черг. Головне — не вмикати телевізор і не читати інтернетів.

Олег Єльцов, журналiст, письменник