Маятник війни

Ми всі помремо. Зупинити Путіна та його дику орду нема кому. На Печерських пагорбах – зрадники. У тилу – ухилянти. У Вашингтоні та Брюсселі – боягузи. Попереду – штурм Харкова та наступ на Київ, нові Бучі та Маріуполі по всій країні, мобілізація українців до російської армії та перенесення війни на територію Європейського Союзу. 

Водночас наша перемога над Путіним неминуча. На боці України – історія, Господь Бог та весь цивілізований світ із винищувачами F-16 та далекобійними ракетами. Попереду – знищення Кримського мосту; введення військ НАТО до України; вихід на кордони 1991 року, руйнування Москви та розпад Російської Федерації… 

Перед нами два альтернативні наративи, що сформувалися в українському суспільстві за час масштабного військового протистояння. Причому в 2022–2024 роках носіями та розповсюджувачами обох наративів нерідко виявлялися ті самі люди. Звісно, перепади народного настрою бували в Україні й до повномасштабного вторгнення РФ, але настільки різких метань з однієї крайності в іншу все-таки не спостерігалося. 

Після 24.02.2022 емоційний маятник війни гойдався від шапкозакидництва до зрадофілії, практично не затримуючись у проміжних станах. З одного боку – невгамовна "байрактарщина". З іншого – така ж яскраво виражена "всепропальщина". 

І приводом для радикальної зміни наративів могло послужити все, що завгодно: звільнення Роботиного чи втрата Авдіївки, потоплення БДК "Новочеркаськ" чи руйнування Трипільської ТЕС, нова західна допомога чи її затримка, не кажучи вже про публічні висловлювання Байдена, Макрона, Шольца, Столтенберга та інших зарубіжних діячів.

При цьому обидва протилежні наративи завдавали і завдають Україні відчутної шкоди. Перестаратися з підбадьорливим шапкозакидництвом так само небезпечно для країни, як і перегнути палицю з витверезною зрадофілією. 

Коли населенню розповідали, що все добре, що ворожа армія складається з жалюгідних "чмонів", а перемога в нас у кишені, це демотивувало мешканців українського тилу. Наперед прикрашені реляції з фронту допомагали максимально абстрагуватися від війни. І доки країна перебувала у теплій інформаційній ванні, було неможливо пояснити українцям, навіщо потрібне посилення мобілізації, і для чого сотні тисяч цивільних чоловіків мають надіти піксель. 

Але коли населенню розповідають, що все дуже погано, що фронт тріщить по швах, а ворог стає сильнішим з кожним днем, це демотивує мешканців тилу ще більше.

Хто готовий ризикувати життям заради справи, яка виглядає безнадійною? Хто захоче зустрітися з противником, наслухавшись розповідей про його надзвичайну силу? І хто забажає брати участь у війні, якщо її оголошують майже програною?

Зрозуміло, сьогодні Україну ховають не лише вітчизняні зрадофіли, а насамперед російська пропаганда. Але успіх ворожих меседжів в українському суспільстві багато в чому визначено попередніми діями нашої власної пропаганди.

Закон емоційного маятника невблаганний: що сильніше ви хитнете його в один бік, то з більшою силою він хитнеться в інший. Що більше "байрактарщини" було рік тому, то більше "всепропальщини" стає зараз. Що активніше українського обивателя переконували, що перемога над Росією гарантована, то швидше він повірить у неминучість нашої поразки. 

Читайте також: [Не] справедлива війна

Самі того не бажаючи, вітчизняні пропагандисти значно полегшили завдання ворожим колегам. 

Не можна сказати, що нинішній український досвід є унікальним: подібні ситуації були типовими і для великих воєн минулого. Наприклад, на початку 1941-го знаний британський інтелектуал Герберт Веллс теж запевняв співгромадян, що Вермахт – це збіговисько "чмонь". І багато рядків з тогочасної веллсівської публіцистики здадуться нам до болю знайомими: 

"У 1914 році за Гогенцоллернами була найкраща армія у світі. А за цим крикливим берлінським пігмеєм немає нічого, з нею порівнянного";

"Їхні гармати, їхнє спорядження надто недосконалі, та й те, що в них було, здебільшого безглуздо втрачено через дурні спроби Гітлера вторгнутися на Британські острови";

"Повітряна могутність німців майже зникла. Їхня авіація не відповідає сучасному рівню, а найкращі льотчики або загинули, або вимоталися і втратили бойовий дух";

"Весь їхній примітивний вишкіл поспіхом йде прахом, ледь з'явилося розуміння, що бліцкриг провалився і що війна – справа довга". 

Але коли того ж таки 1941-го німецькі "чмоні" окупували Грецію та Югославію, розгромили англійців на Криті, вторглися до СРСР і дійшли до Москви, то ці успіхи вдарили по британському моральному духу набагато болючіше, ніж якби їм не передувало публічне шапкозакидництво. 

Вже ніхто в Україні не сумнівається, що було серйозною помилкою передчасно ховати російський режим та російську армію. Не збанкрутувавши і не тікаючи, всупереч нашим очікуванням, ворог почав здаватися сильнішим, ніж він є насправді.

Ніхто не сперечатиметься і з тим, що великою помилкою була реклама переможного контрнаступу та прогнози про деокупацію Криму до літа 2023-го. На тлі непомірно завищених і нездійснених надій будь-яка вітчизняна невдача – навіть тимчасова та локальна – починає здаватися катастрофою.

Але якщо ми будемо чесними до кінця, то доведеться визнати ще одну українську помилку: ототожнення перемоги з виходом на кордони 1991 року. Тим самим Україна фактично прирівняла будь-який інший результат бойових дій до власної поразки. А оскільки тепер стає очевидним, що в доступній для огляду перспективі вийти на кордони 1991-го не вдасться, то і перемога у війні теж починає здаватися недосяжною.

Ми щосили хитнули маятник військових очікувань, а тепер він повертається назад і б'є по моральному духу мільйонів наших співвітчизників. Хоча насправді між капітуляцією Києва та виходом на межі 1991 року – безліч проміжних варіантів. І далеко не всі можуть вважатися програшем України.

Так чи інакше, сьогодні в нас немає альтернативи грамотній роботі над помилками. Потрібно розібратися з емоційним маятником війни. Зменшити амплітуду його коливань. І, нарешті, позбутися судомних метань із однієї крайності до іншої.

Українському керівництву доведеться переконати мільйони громадян, що ситуація складна, але далеко не безнадійна.

Що ворог сильний, але аж ніяк не всесильний.

Що західна підтримка не є чудесною панацеєю, але допомагає стримати російський тиск.

І що шанси вистояти і взяти гору в протистоянні з Кремлем зберігаються. Навіть якщо український успіх не супроводжуватиметься розпиттям кави на набережній Ялти.

Михайло Дубинянський