Останній фронтовик села

Окупанти гнали людей в концтабори
Народився Василь Афанасійович у1927 року в Гомельській області Бєларусі. В родині було четверо дітей, з них три брати і одна сестра, Василь – третій за рахунком. Закінчив початкову школу, почав навчатися у п’ятому класі вечірньої, але почалась Велика Вітчизняна війна.

Коли німці підійшли до їхнього села, біля 300 мешканців залишили свої оселі і почали жити у лісі. З тих, хто залишився у селі, німці поповнювали неподалік розташовані табори, а звідти була одна дорога – смерть.

Мешканці села розбирали сараї та інші будівлі для того, щоб у лісі збудувати якесь помешкання. Одночасно в лісах були і так звані «добровольці», які розкрадали залишені оселі, грабували серед дня і так скривджених людей… А при визволенні цієї території Радянською Армією мешканці ледве не загинули від залпів «Катюш».

Бойове хрещення
Василь Тесленко був призваний на службу до Збройних Сил Радянського Союзу у серпні 1944 року. Протягом чотирьох місяців у м. Слуцьку навчався у снайперській школі № 6 другого Білоруського фронту, в якій налічувалось близько 7000 курсантів. Отримавши необхідні знання та звання молодшого сержанта, у складі 50 чоловік (по 10 кращих курсантів з роти) був направлений на передову західніше польської столиці Варшави.

Тут і сталося перше бойове хрещення молодого солдата. Перед світанком снайперам була дана команда вирити окопи і закріпитись на ділянці фронту, яка майже не мала на місцевості предметів, які б могли допомогти маскуватися у бойовій обстановці. Вранці німецькі мінометники розбили і розтрощили вщент російський снайперський десант. Переважна більшість снайперів загинула, а решта потрапила до медсанбату. Одержавши важку рану ноги, Василь Афанасійович потрапив до військового шпиталю у м. Барановичи в Західній Білорусії.

Навідник протитанкової гармати
Не дочекавшись повного вилікування, маючи велику силу помсти за одержані рани, він з товаришем, сержантом артилерійської частини, залишають шпиталь, і невдовзі Василь Афанасійович стає навідником артилерійської протитанкової гармати калібру 100 мм 129-го окремого винищувально-протитанкового дивізіону 55-ї стрілецької дивізії 2-го Білоруського фронту. В цьому дивізіоні служили шість Героїв Радянського Союзу.

У першому ж бою навідник Тесленко вогнем гармати підпалив німецький танк. За знищення танку командира гарматної обслуги нагородили орденом, а навіднику, як молодому солдату, оголосили подяку. Але, завдяки артилеристам-Героям, справедливість була доведена, і згодом молодший сержант В. Тесленко за зразкове виконання бойового наказу по знищенню ворожої техніки був нагороджений орденом Червоної Зірки.

Дивізіон знищував не тільки панцерну техніку противника, але й його живу силу, стріляючи як бронебійними, так і осколковими снарядами. Протягом доби артилеристи могли бувати у декількох місцях, маневруючи на місцевості і пересуваючись за допомогою американських автомобілів «ДОДЖ» WC-51, який наші бійці називали «три чверті» та важких «Студебеккерів». В один з таких маневрів дивізіон потрапив під вогонь відступаючих танкових колон німців і майже повністю був розбитий. Гармату переїхав німецький танк, один з обслуги загинув, один був важко поранений. Одержав друге поранення, на цей раз в голову, і Василь Тесленко. Якби своєчасно не прибуло підкріплення, то ніхто б не залишився живим. Поховали своїх побратимів прямо на полі у братерській могилі у всіма ненависній тоді Німеччині…

Життя після Перемоги
День Перемоги Василь Афанасійович зустрів на рідній Білоруській землі, під її столицею у військовому шпиталі. Коли загоїлись рани, він був направлений для подальшого проходження служби в сержантську школу недалеко від міста Гродно. Більше року був помічником командира взводу, потім – навідником гармати 126 артилерійського полку. Ще довго довелось служити солдату. Демобілізувався восени 1951 року.

Закінчивши курси трактористів, колишній воїн сів за кермо екскаватора і два роки працював вдома, оженився, народилась його донька Галина.

Не міг він спокійно дивитись на ті страждання, які принесла людям війна, холодні й голодні часи і у 1953 році разом з дружиною і дочкою переїхав на Урал в Нагайбакський район Челябінської області. Три роки працював зоотехніком після закінчення однорічної сільськогосподарскої школи та бригадиром, потім – 14 років – трактористом, обслуговуючи 1500 га орної землі, зерновий тік, худобу на фермах. Були часи, коли під його керівництвом працювали більше 120 чоловік.

25 липня 1959 року за добру роботу на освоєнні цілинних і залежних земель у районах Казахстану, Сибіру та Уралу він був нагороджений медаллю «За освоение целинных земель». За свою працю одержував трудодні, за які розплачувались тільки один раз на рік.

Переїзд в Україну
Важка праця зобов’язувала знайти якийсь вихід. І він був знайдений: родина у кількості п’яти осіб (на Уралі народились сини Володимир і Микола) переїхала в село Червоноармійське на Україну. З 1971 року Василь Афанасійович протягом 10 років працював в колгоспі, обслуговуючи дощувальні машини. З великою повагою він ставиться до керівника тракторної бригади М. Фомінова, трактористів М. Бахаря, Г. Лукашина, водія О. Устименка та інших, які допомагали йому в перші часи роботи в колгоспі.

Згадує він і про фронтовиків – кавалера ордена Червоної Зірки І. Жукова, інваліда-тракториста І Дакуніна, ветеранів П. Ломейка, М. Науменка, І. Іванова та інших.

Двічі за виняткову дисциплінованість та успіхи у соціалістичному змаганні нагороджувався Грамотами та цінними подарунками правління, партійної , профспілкової та комсомольської організацій колгоспу.

За станом здоров’я, останні роки перед виходом на пенсію працював у комунгоспі господарства, молов людям зерно на дерть для годівлі домашньої худоби…

Вшановуючи пам’ять
Майже 40 років Василь Афанасійович приходить до братської могили і меморіалу загиблим односельчанам у селі Червоноармійське, щоб засвідчити повагу до тих, хто разом з ним здобував Велику Перемогу, але не святкував її. Він – останній фронтовик нашого села – нагороджений, крім ордену, медалями «За отвагу», «За боевые заслуги», «За победу над Германией в Великой Отечественной войне 1941 - 1945 гг.», багатьма ювілейними медалями та знаками, заслуговує великої пошани і користується авторитетом серед мешканців села і молодого покоління.